«Мене запросили до участі в другому штабі. Був перший, скажімо так, до штурму був перший, до того, як був захоплений “Український Дім”. А після штурму, коли його відбили, був уже створений другий штаб. От у другому я був уже, так би мовити, при посаді на штабі. При тому посада мені дісталася, так би мовити, чудова. Було декілька скандалів з тим, що ті, хто відповідав за гроші, проворовалися і втратили репутацію, довіру, гроші і все таке інше. І тут ми обговорюємо майбутні функції нашого штабу. Тоді… я так розумію, що перший штаб, на рівні керівника штабу… тоді якраз Олексій Гриценко це вирішив, і він запропонував свого знайомого товариша, Івана Рудяка, на керівництво штабом. Іван Рудяк почав формувати цей штаб. В нас тоді була вже однодумців певна група активних, які дійсно багато займалися Автомайданом. І ми про організацію роботи штабу проговорювали.
Мені там запропонували я вже не пам’ятаю що. Я пам’ятаю, що навіть якісь пропозиції робив. А потім я там з’являюся, а мені кажуть: “Віть, так не буде. Бо є напрямок, який у нас зовсім не закритий”. Я кажу: “Який?”. Він каже: “Відповідати за гроші”. Я кажу: “Матка Боска!”. Після трьох скандалів з проворовавшимися цими... А Іван каже: “А ти озирнись. Ну, запропонуй когось іншого, хто краще за тебе з цим в принципі впорається”. Мені довелося погодитися. Думав, що моїй репутації за місяць-два прийде кінець. Але виявилося все простіше: для того щоб не втрапити в скандал із вкраденими грошима, ці гроші просто не треба красти. І треба зробити нормальну звітність. Демонстративну, красиву, щоб всі бачили».
«Народ жахнувся від крові, яку пролили. Народ жахнувся від того, як горіли Профспілки. Вони дійсно досить страшно горіли. Просто розпач, коли ти це бачиш. І ти розумієш, що ти за, там, 200 метрів чи за 100 метрів від тих Профспілок... І що воно вже горить конкретною пожежею. І ти бачиш, як людина вилазить з вікна десь з палаючої будини, по зовнішній стіні намагається дістатись до якогось приміщення, яке ще не горить, то це дійсно бачити досить важко».
«Коли пройшов цей третій тур і була оголошена перемога Помаранчевого Майдану, ми спокійно розійшлися по своїх справах, і, наскільки я пам’ятаю, ніхто із наших з тобою друзів по Помаранчевому Майдану, ніхто особливо навіть і не намагався робити якісь політичні кар’єри чи щось таке. Ми розуміли, що країну треба просто розвернути в правильний бік, а далі ми довірилися тим політикам, яких ми, в принципі, тоді привели до влади. Можливо, в цьому була наша… трошечки недопрацювання наше.
Якби тоді громадянське суспільство більш активно вимагало єдності і вірності ідеалам, можливо, не пішли би в помаранчевій команді шалені розколи і в результаті Ющенко не передав би, ще теплою рукою, Януковичу владу в країні. Я вважаю, що це був абсолютно його свідомий “договорняк”. Стосовно національного розвитку і взагалі самоусвідомлення українців зробив немало, але в інших питаннях він виявився занадто слабким президентом. І фактично сам привів Януковича».
«Стосовно росіян тоді ще не було таких емоцій, які переповнюють будь-яку притомну людину зараз, тому що тоді ще був протест проти ГКЧП у Москві, тоді вийшли люди, їх почали давити танками. Тоді не здавалося, що росіяни настільки упороті імперці, і вони здавалися також людьми, які хочуть вирватися з цього совкового болота. Але про те, що ми саме українці, що ми живемо в Україні, у мене таке відчуття було завжди. Тобто я не вважав себе… ні, я розумію, що у мене був герб Радянського Союзу на першому паспорті. Ну, він у всіх був тоді на першому паспорті — герб СРСР. Але я не вважав себе уж точно росіянином. Не вважав себе громадянином Радянського Союзу в душі, я завжди розумів, що я живу в Україні і що я українець.
До речі, про українство і про спробу русифікації. Коли в 16 років ми заповнювали заявку на отримання паспорта, це ж робилося… це всі форми збиралися домоуправлінські. А будинок у нас був кооперативний, і там був абсолютно такий дідок російсько-шовіністичного налаштування управдом, який, коли ми заповнювали документи, прямим текстом пропонував: “А чого ви пишете «українець»? Пишіть «росіянин». Це ж більш перспектив вам відкриє”. Ми сказали: “Ні-ні, дякуємо. Ми цього робити не будемо. Ми українці”».
Віктор Трофименко народився 5 квітня 1968 року в місті Києві. Батько, Аркадій Трофименко, був фізиком, в 1960-ті роки працював у штаб-квартирі МАГАТЕ (м. Відень), пізніше — в Інституті ядерних досліджень (м. Київ).
По закінченні восьми класів київської школи № 81 Віктор Трофименко «через протестні настрої» закінчив ПТУ і працював на військовому заводі. За скеруванням заводу вступив до Київського політехнічного інституту. Працював в ІТ-компаніях, 2001 року започаткував власну компанію.
2004 року разом із сім’єю долучився до Помаранчевої революції, а 2013-го став активним учасником Революції гідності. На початку 2014 року увійшов до штабу Автомайдану, у складі якого брав участь у численних акціях спротиву. Влітку 2014 року увійшов до «ради старійшин» ГО «Автомайдан Київ». Брав участь у блокуванні адміністративного кордону з Кримом восени 2015 року, де на блокпості разом з дружиною відсвяткував 25 років подружнього життя.
Нині живе в Києві, продовжує діяльність в ГО «Автомайдан Київ», волонтер.
Hrdinové 20. století odcházejí. Nesmíme zapomenout. Dokumentujeme a vyprávíme jejich příběhy. Záleží vám na odkazu minulých generací, na občanských postojích, demokracii a vzdělávání? Pomozte nám!
