Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.
Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)
Треба робити те, що вважаєш правильним, а не вигідним
народився 5 квітня 1968 року в місті Києві
закінчив вісім класів середньої школи № 81 на Березняках, м. Київ
вступив до професійно-технічного училища, по закінченні працював на військовому заводі
1991 року вступив до Київського політехнічного інституту, одружився
у 1990-ті роки працював в IT-компаніях, 2001 року започаткував власний бізнес
2004 року отримав перший досвід активного громадського спротиву під час Помаранчевої революції
активний учасник Революції гідності 2013–2014 років
у січні 2014-го увійшов до штабу Автомайдану
брав активну участь у проукраїнській акції спротиву в Харкові у квітні 2014 року
влітку 2014-го після створення ГО «Автомайдан Київ» у результаті рейтингового голосування був обраний до «ради старійшин» Автомайдану
восени 2015 року блокував адміністративний кордон з Кримом
нині живе в Києві, продовжує свою діяльність в ГО «Автомайдан Київ», учасник волонтерського руху
Česká verze celého příběhu následuje po ukrajinském originále:
Віктор Трофименко народився 5 квітня 1968 року в місті Києві у сім’ї Юлії та Аркадія Трофименків. Згадує, що батько був поліглотом: «вільно володів англійською, німецькою, непогано французькою, іспанською, італійською».
До народження сина його батьки п’ять років жили у Відні, батько працював у штаб-квартирі МАГАТЕ.
Віктор Трофименко з дитинства усвідомлював невідповідність дійсності та політичних лозунгів Радянського Союзу. «Мама як фаховий економіст розповідала, що планова економіка Радянського Союзу не може існувати».
Закінчив вісім класів у київській школі № 81. «Потім протестні настрої були, втік зі школи в ПТУ». По закінченні училища працював на військовому заводі, добився скерування на підготовче відділення КПІ, яке успішно закінчив, і вступив на спеціальність «Оптико-електронні прилади»: «Була чуйка, що за ними майбутнє». Але за обраною спеціальністю інститут не закінчив через конфлікт з викладачем.
Пізніше завершив навчання у КПІ, але за спеціальністю «Адміністративний менеджмент».
У перші роки Незалежності Віктор Трофименко працював в IT-компаніях. 2001 року створив власну компанію.
Під час Помаранчевої революції долучився до протестів. «На розі вулиць Банкової та Лютеранської ми з дружиною побачили невеликий пікет, долучились, так і лишились до кінця революції. З нами був старший син, його друзі-студенти».
Незважаючи на політичний характер протестів у цілому, ця група залишалась підкреслено позапартійною.
Після перемоги опозиційного лідера Віктора Ющенка учасники протестів повернулись до звичного життя.
Криза довіри до дій уряду президента Януковича призвела до низки громадських протестів. «Коли Янукович почав розвертати країну, я пару разів сам, пару разів з дружиною приходив на студентський мітинг на Майдані Незалежності».
У ніч на 30 листопада за наказом влади бійці спецпідрозділу міліції «Беркут» розігнали протестувальників із надмірним застосуванням сили. Побитих студентів прихистили у Свято-Михайлівському монастирі. Наступного дня перед монастирем зібрались тисячі українців. 1 грудня протест налічував близько мільйона учасників.
Віктор Трофименко приїхав мотоциклом. «Посадив до себе на мотоцикл діда з величезним, зв’язаним з кількох вудок флагштоком і величезним українським прапором. Ми <…> вели нашу частину колони».
Автомайдан був мобільною частиною загального протестного руху. «Коли є групи, які можуть приїхати куди завгодно, це виводить революцію на інший ступінь. Ми — в атаці. Ми не оточені на Майдані, <...> ми рухаємся. Це правильна ідея».
Метою першої поїздки пан Віктора в машині Андрія Демиденка стало пікетування Автомайданом маєтку тодішнього генерального прокурора Віктора Пшонки. «До Пшонки поїхало автівок з пів сотні <…>. Найбільш масова поїздка — до Межигір’я, до Януковича. Тоді поїхали сотні».
Збирались на Європейській площі. Планували політичні акції, патрулювали, розвідували переміщення міліцейських підрозділів, підвозили необхідне на Майдан. «В плануванні брали участь ми з дружиною, Діма Булатов, Сергій Хаджинов, Льоша Гриценко, Катя Кувіта, Сашко Кравцов, Коля “Віто” [Бадрак]. <…> У нього був вишневий “Мерседес-Віто”, він жив у тій автівці разом з дружиною».
Головною перевагою Автомайдану Віктор Трофименко вважає децентралізацію: «Централізованого керівництва не було, тому і влада нічого не могла зробити».
Ідея поїздки до Черкас з’явилась близько десятої ранку, після новини про збори проукраїнського мітингу біля будівлі міської ради. «Була ідея взяти із собою десант — Самооборону [Майдану]. Парубію [коменданту Майдану] ідея сподобалась, але він був зайнятий. <…> Без його рішення ніхто Самооборону не дав».
Очікування затягнулось до вечора, колона з 50 автівок рушила до Черкас лише вночі. «Затримки не всі були випадковими, були і навмисні», — переконаний пан Віктор.
Поки в Черкасах автомайданівці з’ясовували, що відбувається, приїхали автобуси з «Беркутом». «Опору “беркутам” зробити не спромоглись. Бігаю я погано, тому відходив пішки. За нами гналась “тітушня” [непрофесійні найманці, яких влада використовувала для сутичок і перешкоджання діяльності активістів Майдану в 2014 році; також “тітушки”]. Бійка не відбулась, бо мене посадили в автівку місцеві люди <…>. Вони і посприяли моїй евакуації». Тоді кілька автомайданівців були затримані та побиті, їхні автівки спалили на площі біля Черкаської обласної державної адміністрації.
Віктор Трофименко остаточно усвідомив себе автомайданівцем наприкінці січня 2014 року. Його тоді запросили бути скарбничим у штабі Івана Рудяка. «Після трьох скандалів з розкраданням грошей мене запросили контролювати гроші. Троє попередніх скарбничих потрапляли в скандали з розкраданням коштів. Тож пану Віктору спершу здавалося, що посада сама по собі ризикована для репутації. Але відчував, що зможе впоратися з роботою і все ж погодився. Зрештою виявилося: якщо кошти не красти, то й скандалів не виникне.
Наприкінці квітня 2014 року, після перемоги Революції гідності та анексії Криму, у Харкові набрали силу проросійські акції. Патріотично налаштовані харків’яни попросили підтримки Автомайдану. Вирішили провести ходу центром міста.
«В цей день грав харківський “Металіст”. Харківські ультраси <…> брали участь і в плануванні, і в реалізації патріотичних проектів. Ними керував такий великий хлоп, який на російський манер називав себе Єгором».
Як пригадує пан Віктор, на ходу вийшли тисячі людей. Під час зупинки колони Єгора попередили про наближення групи «тітушок». «Кажу: сідай на мотоцикл, поїдемо подивимось. Розвідка зайняла дві з половиною хвилини. <…> Тих “тітушок”, що планували напад, їх просто розігнали з позором».
Пізніше пан Віктор дізнався, що тоді вони перешкодили масштабній провокації зі стрільбою. За схожим сценарієм влади 2 травня відбулись трагічні події в Одесі, де загинули люди.
Через деморалізованість київської міліції 2014 року екіпажі Автомайдану патрулювали вулиці та виконували функції правоохоронців.
Пан Віктор пригадує, як дізнався про спробу штурму Києво-Печерської лаври 22 червня о четвертій ранку. «Я залюбки би і сам поштурмував, але робити це саме 22 червня точно не можна».
Біля Лаври зібралась патріотично налаштована молодь, яку підбурили до необдуманого вчинку. Пан Віктор та його друзі переконали хлопців не робити дурниць. Задоволено підсумовує: «Закінчилось нормально, нікого не побили».
Навесні 2014 року Олег Сенцов (український кінорежисер, письменник, активіст Автомайдану) повернувся додому, у Сімферополь. «Він попросив телескопічну драбину — їздити по нічному Сімферополю розвішувати українські прапори. Ми одразу купили і відправили “Новою Поштою” до Криму. Але забрати її він вже не встиг — його сцапали [викрали та заарештували]. Драбина повернулась до Києва».
Після викрадення Сенцова росіянами автомайданівці хотіли блокувати Крим. «Але суспільство не було готове, і киримли не були готові. Ця ідея не пройшла. Я теж не підтримував. У нас не вистачало ресурсів».
За півтора року, восени 2015-го, коли киримли ініціювали блокування адміністративного кордону між Херсонською областю та тимчасово анексованим Кримом, до них долучились «Правий сектор», Цивільний корпус «Азов» та Автомайдан. Віктор Трофименко вартував на Чаплинському блокпості. «Це треба було робити — припиняти електропостачання, припиняти залізничні перевезення».
Пан Віктор має проблеми зі здоров’ям, «інакше вдягнув би зелене».
Підтримку родини він порівнює із кам’яною стіною. Старший син вступив до Територіальної оборони. Став офіцером ЗСУ. Дружина Ірина координує волонтерів і є виконавчою директоркою ГО «Автомайдан Київ».
«Якщо ти розумієш, що ти правий, що ти робиш добру, корисну справу, на решту можна не зважати», — переконаний Віктор Трофименко.
Česká verze:
Viktor Trofymenko se narodil 5. dubna 1968 ve městě Kyjev v rodině Julije a Arkadije Trofymenkových. Viktor si vzpomíná, že jeho otec byl polyglot: „mluvil plynně anglicky, německy, francouzsky, španělsky a italsky.“
Před narozením syna žili jeho rodiče 5 let ve Vídni, otec pracoval v ústředí MAAE.
Viktor Arkadijovyč si od dětství uvědomoval rozpor mezi realitou a politickými slogany Sovětského svazu. „Matka jako profesionální ekonomka říkala, že plánovaná ekonomika Sovětského svazu nemůže existovat.“
Viktor absolvoval 8 ročníků kyjevské školy č. 81. „Pak jsem měl protestní náladu, utekl jsem ze školy do učiliště.“ Po absolvování učiliště pracoval ve vojenské továrně, dostal doporučení na přípravné oddělení Kyjevského polytechnického institutu, které úspěšně absolvoval a nastoupil na obor „Optická a elektronická zařízení.“ „Měl jsem pocit, že budoucnost je za nimi.“ Zvolený obor však neabsolvoval kvůli konfliktu s vyučujícím.
Později Viktor dostudoval KPI, ale v oboru „Administrativní management“.
V prvních letech nezávislosti pracoval v IT firmách. V roce 2001 založil vlastní firmu.
Během Oranžové revoluce se Viktor připojil k protestům. „Na rohu ulic Banková a Luteranská jsme s manželkou uviděli malou skupinu protestujících, přidali se a zůstali až do konce revoluce. Byl s námi náš nejstarší syn a jeho studenští kamarádi.“
Navzdory celkově politickému charakteru protestů zůstala tato skupina kategoricky nestranická.
Po vítězství opozičního lídra Viktora Juščenka se účastníci protestů vrátili do svých obvyklých životů.
Krize důvěry v jednání vlády prezidenta Janukovyče vedla k sérii veřejných protestů. „Když Janukovyč začal přesměrovávat zemi, přišel jsem párkrát sám, párkrát s manželkou, na studentském mítinku na náměstí Nezávislosti.“
V noci na 30. listopadu na příkaz úřadů bojovníci speciální policejní jednotky Berkut rozehnali demonstranty nadměrnou silou. Zbití studenti byli ukryti v chrámu sv. Michala. Následujícího dne se před chrámem shromáždily tisíce Ukrajinců. Protest čítal 1. prosince asi milion účastníků.
Viktor přijel na motorce. „Posadil jsem na motorku dědečka s obrovským stožárem z několika svázaných rybářských prutů a obrovskou ukrajinskou vlajkou. My […] jsme vedli naši část kolony“
Automajdan byl mobilní součástí obecného protestního hnutí. „Když existují skupiny, které mohou přijít kamkoli, posune to revoluci na jinou úroveň. Jsme v útoku. Na Majdanu nejsme obklíčeni, […] pohybujeme se. Je to správný nápad.“
Účelem první cesty svědka v autě Andrije Demydenka byla stávková hlídka Automajdanu u pozemků tehdejšího generálního prokurátora Viktora Pšonky. „Ke Pšonce se vydalo asi padesát aut […] Nejpočetnější výprava byla do Mežyhirja, k Janukovyčovi. Tentokrát jeli stovky“
Shromáždili se na Evropském náměstí. Plánovali politické akce, hlídkovali, zjišťovali pohyb policejních jednotek, přiváželi potřebné věci na Majdan. „Na plánování e podíleli moje manželka a já, Dima Bulatov, Serhij Chadžynov, Ljoša Hrycenko, Katja Kuvita, Saško Kravcov, Kolja ‚Vito‘ (Badrak) […] Měl Mercedes-Vito třešňové barvy, v tom autě se svou manželkou fakticky bydlel.“
Za hlavní výhodu Automajdanu považuje Viktor decentralizaci. „Neexistovalo žádné centralizované vedení a proto úřady nemohly nic udělat.“
Nápad na výlet do Čerkas přišel kolem desáté hodiny ráno, po zprávě o shromáždění proukrajinského mítinku u budovy městské rady. „Byl nápad vzít s sebou výsadkovou sílu – Sebeobranu (Majdanu). Parubijovi se nápad líbil, ten ale byl zaneprázdněn […] Bez jeho rozhodnutí nikdo Sebeobranu nedal.“
Čekání se protáhlo až do večera, kolona 50 aut se vydala do Čerkas až v noci. „Ne všechna zpoždění byla náhodná, byla i úmyslná,“ je přesvědčený svědek.
Zatímco v Čerkasách účastníky Automajdanu zjišťovali, co se děje, přijely autobusy s Berkutem. „Postavit se proti ‚berkutům‘ nedokázali. Běhám špatně, takže odcházel jsem pěšky. Pronásledovali nás ‚tituškové‘. K boji nedošlo, protože mě místní lidé posadili do auta […] Pomohli mi s evakuací.“ Poté bylo několik členů Automajdanu zadrženo a zbito, jejich auta byla spálena na náměstí poblíž budovy Čerkaské administrace.
Na konci ledna 2014 se Viktor konečně uvědomil jako součást Automajdanu. Tentokrát byl pozván, aby se stal pokladníkem ve štábu Ivana Rudjaka. „Po třech skandálech se zpronevěrou peněz jsem byl vyzván, abych peníze kontroloval. Myslel jsem, že bude po mojí pověsti za měsic nebo dva. Všechno se však ukázalo být jednodušší: aby se nedostalo do skandálu s ukradenými penězi, tyto peníze prostě netřeba krást.“
Na konci dubna 2014, po vítězství Revoluce důstojnosti a anexi Krymu, nabraly v Charkově na síle proruské akce. Vlastenečtí obyvatelé Charkova požádali Automajdan o podporu. Rozhodli jsme se, že se projdeme centrem města.
„Tento den hrál charkovský Metalist. Charkovští ultras […] se podíleli jak na plánování, tak na realizaci vlasteneckých projektů. Vedl je takový velký chlap, který si říkal Jegor po ruském způsobu.“
Jak vzpomíná Viktor Arkadijovyč, na pochod vyšly tisíce lidí. Když se kolona zastavila, Jegor byl varován před příchodem skupiny titušků. „Říkám: nasedni na motorku, pojedeme se podívat. Průzkum trval 2,5 minuty […] Tituškové, kteří plánovaly útok, byli jednoduše hanebně rozehnáni.“
Později Viktor zjistil, že tehdy zabránili rozsáhlé provokaci se střelbou. Podle podobného scénáře úřadů se 2. května odehrály tragické události v Oděse, kde zahynuli lidé.
Kvůli demoralizaci kyjevské milice v roce 2014 posádky Avtomaidanu hlídkovaly v ulicích a vykonávaly funkce policie.
Viktor vzpomíná, jak se dozvěděl o pokusu o útok na Kyjevskopečerskou lávru ve 4 hodiny ráno 22. června. „Sám bych se toho rád zúčastnil,“ říká svědek, „ale právě 22. června to dělat rozhodně nelze.“
Poblíž Lávry se sešla vlastenecky naladěná mládež, která byla podněcena k nerozvážným akcím. Viktor a jeho přátelé přesvědčili chlapce, aby nedělali hlouposti. „Dopadlo to dobře, nikoho nebyl zbit,“ shrnuje spokojeně Viktor Arkadijovyč.
Na jaře 2014 se Oleh Sencov (ukrajinský filmový režisér, spisovatel, aktivista Automajdanu) vrátil domů do Simferopolu. „Požádal o teleskopický žebřík,“ říká Viktor Arkadijovyč, „aby mohl v noci jezdit po Simferopolu a vyvěšovat ukrajinské vlajky. Okamžitě jsme ho koupili a poslali na Krym Novou poštou. Nestihl ho ale vyzvednout – byl chycen (unesen a zatčen). Žebřík se vrátil do Kyjeva.“
Po únosu Sencova Rusy chtěli aktivisté Automajdanu zablokovat Krym. „Ale společnost nebyla připravena a Krymští Tataři nebyli připraveni. Tento nápad neprošel. Ani já jsem to nepodporoval. Neměli jsme dostatek zdrojů.“
Za rok a půl, na podzim 2015, kdy Krymští Tataři iniciovali blokování administrativní hranice mezi Chersonskou oblastí a dočasně anektovaným Krymem, se k nim přidaly Pravý sektor, Civilní sbor Azov a Automajdan. Viktor byl na stráži na kontrolním stanovišti Čaplynka. „Bylo to nutné udělat – zastavit dodávku elektřiny, zastavit železniční dopravu.“
Viktor má zdravotní problémy, „jinak by se oblékl do zelené.“
Podporu rodiny přirovnává ke kamenné zdi. Nejstarší syn vstoupil do Územní obrany. Nyní je důstojníkem Ozbrojených sil Ukrajiny. Manželka Iryna koordinuje dobrovolníky a je výkonnou ředitelkou nevládní organizace Automajdan Kyjev.
„Pokud chápete, že máte pravdu, že děláte dobrou, užitečnou věc, můžete zbytek ignorovat,“ je přesvědčený Viktor Arkadijovyč.
Nyní svědek žije v Kyjevě.
© Všechna práva vycházejí z práv projektu: Hlasy z Ukrajiny
Příbeh pamětníka v rámci projektu Hlasy z Ukrajiny (Maryna Malchenyuk)