«Пішли на Зелені свята. Там виводили нас кожен день на прогулку в таку клітку бетоновану. І раптом – ми дивимося, а з-під бетону пробиваються зелені віточки трави. Тендітні, зелені! Пані Бабій каже: «Дивіться, та то чудо, дівчатка! З-під землі, через бетон, тоненькі листочки пробилися! То ми хто такі? Ми хіба тих мурів колись не розламаємо? І ми будемо на волі!» Ми ті листочки всі: «Ой, Боже, та то наша радість. Єдиний зв'язок з природою, живе!» Зірвали, поховали. Конвої як побачили з вишки, шо ми шось так, пішли, почали нас бушувати. Все одно ми заховали ті листочки. «Колись ми згадаємо з вами, дівчата, як ми, укравши жмуток трави, тим визначали сьогоднішні свята, тим ми раділи, хоч в сльозах були», – то мої слова до Зелених свят.»
«Одного разу поїзд зупинився. І, як завжди, відкрили двері, шоб взяти баняк із зупою. І раптом – військових, кілька військових! Навпроти нас. Вони кажуть: «Дєвушка, аткуда Ви?» «Нє разґаварівать, стрєлять будєм!», – до них, до тих військових наші конвої. А вони покликали інших. І цілий майже гарнізон, сотня вояків прийшло, обступили поїзд і каже: «Ах, ви, сволочі, – як вони їх називали, – криси (…), ми кровь пролівалі, а ви здесь што, наших дєтєй, наших матєрєй куда-то!» Як почали. І поїзд, звичайно, рушив далі. А шо вони почали робити? Почали нам кидати свою одежу, ерзаців (замінників продукту – ред.) повно, консервів, всьо почали кидати в наш вагон. Там були інші вагони, інші були закриті. То наш, так співпало, шо то дівочий, жіночий вагон відкрили нам взяти бутлю з їдженням. Нас відвезли, звичайно, але шо – зупинили, шмон, всьо забрали, нічо нам не лишили.»
«Справа в тому, що прийшли перші «визволителі». Вони «визволили» людей знаєте від чого? Від всього. Від хліба, від господарки. Якшо назвати «визволителі», то з другого боку треба розуміти, шо таке «визволителі». То лихо прийшло, то страшна тьма прийшла! Це шось, як нашу землю покрив морок чорний, злий дух. Після того, шо я Вам згадую, оті фестини, обжинки, «Просвіту», забави, ту благодать, яка була в нас Божа, то це один рік – все знищено, все закрито, всі товариства: «Сокіл», читальню, садочок. І людей почали вивозити. Ми врятувалися тим, наша сім'я, шо ми кинули все, лишили на того Михалка (хлопець-сирота, який змалечку жив у сім’ї Грицини – ред.), а він без двора, бо він був чужий – друге прізвище, і втікли до Львова. А мали ми місце, де поселитися. – А багато Ви лишили майна? – Ну так, ми вважалися добрими господарями. – Що Ви мали? – Напевно 30 гектарів поля мали, ліс. Було два коні, три корови, моя любима була Манька. Вона мене завжди обнімала, вірніше, я її обнімала. То була жива істота. Ми їх любили.»
«А одна прийшла, вона із Золочівського району, молоденька дівчина. Прийшла – впала на порозі. Вся облита кров'ю, вся понівечена. То порвате. Боже, шо ж робити? Я підбігла до неї. А всі: «Ой, Боже, шо ті кати виробляють! Дивіться, яке те дівчисько!» Я взяла воду, бо там була вода для «параші». Взяла так, і несу її. І – хлюп на неї, хлюп на неї. Боже, а то фарба! А то все почало текти! Та й ми зрозуміли, шо її так замаскували, ніби вона побита, шо ми над нею всі сварили тих катів. Шо ми там називали «Нема на них кари!», «От би їх стріляти!» А вони то хочуть – хто це говорив? Хто це духом таким? А тут зразу я всьо розкрила, бо водою облила. І її тут же з порогу забрали. Вона почала ногою стукати – і її забрали.»
«Там були надзвичайні дівчата. Інтелігентні, всі красиві – як на підбір. До мене вони особливо відносилися. На вулиці, коли їх брали на слідство, то Дужа (Марія Дужа – політв’язень – ред.) з себе скинула светер – мене одягнула. Бо то вже був березень місяць, і досить холодно ше було. Вона мені светер одягнула. Там одна, Гавришко, вона приїхала з Франції, блюзку порвала, зав’язала мені волосся, бо за той час мені волосся виросло довге. Ну, короче кажучи, одягнули мене. – «Там тебе звільнять! Та хто, подумай!» Бо всі, дійсно, були в підпіллі, загинули на очах їхні чоловіки. А вони до мене так: «А, шо воно там робило!» Та нічо не робила, якісь там віршики писала. Я так себе представляла.»
«А як я до хати прийшла, коли вернулася вже. Іду біля школи, іду вулицею. Дерева зелені, а тундра була пуста. Казахстан також був пустий. То степи Казахстану. Дзвоню. Мама відкрила двері: «Нема, нема, нема. Вже вистачить тих циганів. Вже ходять тут кожний раз цигани. Я вже вам дала!» Кажу: «Мамо, та то не цигани! То я, твоя Орися!» О, крик. Боже, люди позбігалися із сусідніх будинків. Розумієте, настільки я змінилася. Ну, закутана, звичайно, сліди від номера на спині. То всьо було так, знаєте, де ж мама думала, шо то я вернулася такою.»
Орися Матещук (Грицина) народилася 22 січня 1929 р. у с. Теребежі Львівського воєводства (тепер Буський район Львівської області). У 1939 р. через страх депортації після приходу «перших совітів» її сім‘я втекла до Львова. Навчалася у Львівській середній школі № 5. В 1945 р. Орися стала членом Спілки української молоді, а згодом - членом ОУН (псевдо «Маківка»). Виконувала різні завдання підпілля. За порадою організаційних зверхників ОУН з метою конспірації перейшла у Львівську залізничну середню школу № 3, яку закінчила в 1947 р. Того ж року вступила на факультет української філології Львівського університету. У жовтні 1947 р. була вперше заарештована. У вересні 1948 р. була заарештована вдруге на вулиці по дорозі в університет. Півроку перебувала під слідством у тюрмі НКВС № 1 на вул. Лонцького. 22 березня 1949 р. Військовий трибунал МВС Львівської області засудив Орисю за ст. 54-1 «а» до 25 років виправно-трудових таборів. Після суду декілька місяців перебувала у Львівській тюрмі НКВС № 4 («Бриґідки»), згодом - у Київській пересильній тюрмі, звідки етапована на Далеку Північ. Покарання відбувала в Комі АРСР (Мінлагу) у таборах суворого режиму (Інта, Абезь), Казахстані (Карабас). У 1955 р. була звільнена. Повернулася до Львова. Хотіла поновитися в університеті, проте їй це не вдалося. Закінчила культосвітній технікум і заочно Харківський бібліотечний інститут. У 1956 р. вийшла заміж за колишнього політв‘язня, лікаря Ростислава Матешука. Працювала бібліографом у бібліотеках Львова. У 1989-1995 рр. очолювала перше об‘єднання колишніх політв‘язнів - Львівський клуб репресованих імені Михайла Сороки. Письменниця, автор поетичної збірки «Відважні, щирі, неповторні» (2003), а також книг спогадів «Незабутня Софія Караффа-Корбут» (2004), «Олеська земля - земля героїв» (2006), «А ми не скорилися» (2007) та інших публікацій.
Hrdinové 20. století odcházejí. Nesmíme zapomenout. Dokumentujeme a vyprávíme jejich příběhy. Záleží vám na odkazu minulých generací, na občanských postojích, demokracii a vzdělávání? Pomozte nám!
