Надія-Анастасія Ліскевич

«Як мій тато приїхав до Замочку, а не було читальні. Розумієте? Він буде будувати читальню… Мій тато виходив: «Хто може, скільки може, скиньмося і зробім, побудуємо читальню! Хоть маленьку, но побудуємо». Але відгуків не було, жеби читальню побудувати. Мій тато договорився з таким українцем «з крови й кости» – фамілія Гадада, а їх по-сільському називали Пасинки. Було їх три сини… І тато з тими Пасинками поговорив і сам, поїхали в ліс. Тато каже до мами (не вповідав правди), а каже до мами (то колись називали «форшпан» – десь щось вивозити), шо «Я їду». Зробив віз такий довгий віз, поїхав у ліс, де мама мала той ліс моя. Зрізав там дуби самі кращі… Мама приїхала (там ше було сіножати троха) косарам винести їсти. Каже до тата: «Я йду, подивлюся на наші дуби». Прибігає: «Василю! Всі гарні дуби нам хтось зрізав!» І зачинає плакати. А тато каже: «І чо ти плачеш? Не плач! Нема чого плакати. Дуби ще виростуть. Для наших дітей і дуби будуть!»

«В нас був завідуючий Гершак – жид. Його сі дуже всі бояли. То був комуніст… Нарешті проголосили самостійну Україну. Хлопці йдуть з баняками на кухню получати їсти таким довгим коридором. Я йду за ними. А той якраз за тими хлопцями з течкою на роботу. А я кричу: «Юрій Вадимович! Слава Україні!» Четверта година. Приходить санітарка і каже: «Надія Василівна, Вас завідуючий кличе!» Я прийшла, постукала. – «Войдітє… Сідайте. Я хочу дещо взнати від Вас». – «Питайте. Я Вам всьо чесно відкажу». – «Я знаю, шо як Ви відкажете, то напевно по-чесному». – «Так». – «Якої Ви національности?» – «Українка. Українка я маленька. Українець батько-ненька. Українкою зовуться, тою нацією горджуся». А він сі так на мене дивив і так-во каже до мене: «Золоті ваші слова». Я кажу: «Ми українці з крови і кости. З діда-прадіда. То я не можу сказати, шо я руска, не можу сказати, шо я жидівка (а його мама жидівка, а тато руский)». І він каже: «Люблю таких людей, котрі поважають своє коріння». Як він мені так сказав, мені «волосся дубом стало» з радости!»

«Як мене кинули в землянку, там в підвал, розумієте? То дівчата сорочки дерли, ми робили такі тампони і запихали в ніс. В мене ніс зовсім був перебитий. На шкірці тримав… Як вони мене били, прийшов перший секретар. Я лежала на землі обкровавлена. З носа кров лилася, ноги порозчереплювані… Я стільки всього знала. Всьо: де які криївки, де які хлопці, де пишущі машини. То всьо я знала. Я собі думаю: «Бийте-ріжте – не скажу». Так я терпіла… Перший секретар Кірста. Була дуже порядочна людина. Він каже: «Вона погоїться – під розписку і най до тебе приходить з села кожний день, відмічається. Як вона не зв’язана з бандерівцями, – так він йому говорить, – то нічо не буде. Вона походить – її бандерівці самі вб’ют, бо будуть думати, шо вона шось доносить. Але як вона з ними нічого не має спільного, – каже, – ну то лиши таку дитину в спокою. Як ти так можеш?»

«Був у нас директор школи Закліка, фамілія Закліка. І все ту польську історію, польську. Я нє. Раз встала і кажу: «Ми хочемо українську»… Я кажу: «Ви хоть княжу добу нас вивчайте. Ми ж українці! Відповідати не будемо нічого». Він закрив клас, подзвонив на Волю, там був постерунок. Приїхала поліція і мене забрала. Мене тримали цілий день, цілу ніч, а в ранок кажуть: «Йди додому». З Волі-Висоцкої шоб я йшла додому. А я не знаю куда. Ви мене привезли – ви мене везіть. Вони мене привезли до школи і кажуть: «Йди додому». А я кажу: «Мене ноги болять, я їсти хочу». Я така була. А мама каже до тата: «Василю, та їдь, забери дитину. Їдь на Волю, забери дитину. Та взяли – і дитина вночі». – «Нічого, вона язик має. Вона знає, як треба говорити. Ти не бійся. Вона тебе не втопить. А як втопимося, то втопимося всі», – отак тато сказав. Мене привезли і я шоб з їхнього воза злазила. А я кричу: «Гвалт! (шо я не піду додому). Мене вдома будуть бити». Вони мене привезли під саму хату.»