Ой, зарплату перестали платити — це взагалі страшне було. А черги які були, хліб неможливо було придбати. Я пам’ятаю, ми ходили аж на сусідній квартал і ставали в черги. І ставали так: я стою, брат стає, і сестра стає через дві-три людини. Тоді ж давали лише дві буханки в руки, все, більше не давали. А в нас трохи хазяйство було, ми ж завжди такі були, що в нас там і гуси, і утки, і качки були, і кури були, і свині були. І нам треба було і себе годувати, і їх годувати — а нічим було. Ой, Боже. Я як згадую — воно таке страшнюче було. Памʼятаю, як сестрі щось видали, вона вже працювала, їм видали ковбасу якусь таку вонючу — це капець був. Ми її не могли їсти, я не знаю, що то за ковбаса була. Це було страшне. І ще купа палиць тої ковбаси. Пам’ятаю, що видавали тканиною там, де вона шила на фабриці. «Радуга» — здається, вона так називалася. Давали тканину або ту продукцію, яку вони виготовляли. Наприклад, вони там роблять светр, штани — і оце їм давали, щоб вони або продали, і зможуть мати кошти якісь, або — не знаю — самі носить.
В мене війна-то вже десять років іде — я знаю, що воно таке, і не переставала волонтерити. Воно як пішло з [20]14 року, коли ми капці, бронежилети шукали — так воно і досі є. Так, треба збирати. Що збирати — ото, ото, ото. Шкарпетки треба, медикаменти треба. Одразу в мене в голові. Я почала телефонувати всім своїм знайомим, які в мене були за кордоном. Я почала питати, чи зможуть вони допомогти якимись медикаментами. В нас же тоді якраз і аптеки закрилися. В нас ліків не було. Я L-Тірокс [L-Тироксин] в Одесі знайшла для дівчат, придбала його, привезла сюди дівчатам. Страшно було, коли ліків не було. І я почала займатися саме напрямком ліків. Потім же з Ваге [волонтер Ваге Маміконян] ж оце — Ваге в мене забирав ці ліки. Я в Києві домовлялася, ці грузи стояли, Ваге приїздив, забирав, привозив сюди. Потім палива не було у нас, ми шукали, паливо де взяти. Це просто треш був. Потім речі збирали. Речі — це перше пішло, що ми збирали. В Святогірську — туди привезли людей, я вже забула, з якого саме міста, яке сильно постраждало. Туди привезли людей, і ми шукали для них ліжка, ми шукали для них побутову хімію. Наталя наша написала проєкт, ми ще відвезли туди побутову хімію і порошки для жінок. Все, що треба було.
Я виїхала 14 листопада. — А чому ти так довго не виїжджала? — Я не виїжджала, я боялася кинути свою собаку, свого кота. В мене овчарка була. Мені дуже не хотілося виїжджати. Думаю: «Боже, як вони тут, як брат з сестрою, як вони впораються взагалі з цим всім». А потім просто вже все — коли не було можливості ні заробити нічого, коли я меблями забирала зарплатню свою з видавництва — ну, це все. Зароботку ніякого немає. Нічого взагалі, ти нічого не можеш робити. І все, я тоді поїхала. Поїхала до мами. Приїхала — у мене лишалося дві гривні в кишені. Це була решта на автобус Донецьк — Краматорськ. Як я памʼятаю, тоді це коштувало вісімнадцять гривень, здається, квиток коштував. Я двадцятку дала, дві гривні у мене залишилося. — А ходив тоді автобус? — Ходив, да. Тоді ходили автобуси, але вже були пости, вже перевіряли. І вже коли я доїхала до нашого посту — Боже, яка радість була. Коли ти бачиш наш прапор, наших хлопців. Ой, Боже. Я така: «Я дома, я дома!». Отаке було відчуття.
Я друкувала, до речі, листівки, які роздавали на нашому донецькому Майдані. Там була закривавлена дівчинка, і на фоні прапорці в неї на щочках були. В неї з лоба кров текла. І оце все я друкувала: що Україна сильна, ми з Євросоюзом, тобто отака тематика була. Що ще було — були листівки такі… Фільми тоді почали показувати з участі Мадонни [співачки], але я не памʼятаю, як він називається. Там була така листівка, суть в тому, що вона стоїть за кліткою, і щось там було про free, про свободу щось було. Таке щось цікаве, і до мене взагалі вперше такий макет потрапив. І я оце все друкувала. — Ти друкувала це тому, що ти хотіла? Чи це була уже геошка [громадська організація] якась у вас? Чи це була твоя ініціатива? — Це я працювала вже в поліграфічному, в мене була вже типографія, маленька типографія. Ми там друкували, розробляла я макети. Я цьому навчилася, бо у мене зʼявився комп’ютер, мені стало це цікаво. І от в ті роки якраз я засвоїла «Фотошоп», «Ілюстратор» [Adobe Illustrator]. Я навчилася в цьому працювати, пішла в журналі працювати. І воно якось пішло так, що це було наше — з тою людиною, з якою ми це засновували, — це було загальне бачення. Він був учасником Майдану, я була учасницею цього всього процесу. Якщо я не була на площі, я або прапорці робила, або замовляла їх, або друкувала щось. Отаким я займалась.
Я приїхала з відрядження. Приїхала, піднімалася по сходах, а мене зустріла сусідка і каже: «Тетянка, ти куди?». А я кажу: «Як куди? Додому йду». І така ж весела, я ж тут приїхала з відрядження. Вона каже: «Стій. Там нікого немає». Я кажу: «Як нікого немає? А де всі? Що, на роботі?». — «Льошу поховали вчора». І я там і впала, коли це дізналася. Це взагалі потрясіння було, стрес дуже сильний. Я не знала, що таке може трапитися, що за 20 гривень в кишені його можуть вбити, причому біля будинку. Взагалі за кутом будинку. Били так, що селезінка порвалася. Страшне таке. І оце я в 21 рік, ще молода дівчина, залишилась сама.
Тетяна Миколаївна Лугова — активістка, волонтерка, підприємиця. Народилася 7 грудня 1982 року в Донецьку в багатодітній родині. Рано вийшла заміж та в 21 рік пережила смерть чоловіка, який став жертвою озброєного нападу. В 2013–2014 роках підтримала учасників Євромайдану в Донецьку: друкувала проукраїнські листівки на своїй невеликій типографії. Після того як у квітні 2014 року Донецьк окупували бойовики терористичної організації «Донецька народна республіка», понад пів року залишалася в місті. У листопаді 2014 року наважилася на переїзд до Краматорська, який перейняв функцію обласного центру. Там розпочала свою волонтерську діяльність в організаціях «SOS Краматорськ» та «Карітас». Після повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2024 року продовжила волонтерити, найбільше зосередившись на гуманітарній допомозі переселенцям та пошуку й доставці ліків для армії та цивільних. У 2024 році проживає в Краматорську, організовує освітні зустрічі з жінками від «Українського Жіночого Фонду»: навчальні семінари з фінансової грамотності, бізнес-тренінги, сесії з протидії домашньому насильству.
Hrdinové 20. století odcházejí. Nesmíme zapomenout. Dokumentujeme a vyprávíme jejich příběhy. Záleží vám na odkazu minulých generací, na občanských postojích, demokracii a vzdělávání? Pomozte nám!
