Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Тетяна Лугова Tetiana Luhova (* 1982)

• народилася 7 грудня 1982 року в Донецьку

• 1997 року закінчила дев’ятий клас та продовжила навчання в ПТУ за спеціальністю штукатура-маляра

• 2003 року стала вдовою — чоловіка вбили

• у 2012–2014 роках керувала власною типографією в Донецьку

• у 2013–2014 роках друкувала листівки та плакати для учасників Євромайдану в Донецьку

• 14 листопада 2014 року виїхала з Донецька, окупованого бойовиками «ДНР»

• після переїзду до Краматорська почала волонтерити разом з організаціями «SOS Краматорськ» та «Карітас»

• після 24 лютого 2022 року продовжила волонтерити: займається переважно пошуком та доставкою ліків для військових і гуманітарною допомогою для внутрішньо переміщених осіб

You can find the English-language version below

Česká verze celého příběhu následuje po ukrajinském originálu a anglickém překladu:

Тетяна Лугова — волонтерка та підприємиця. Після окупації рідного міста вимушена була переїхати. У Донецьку залишила свій бізнес, який тільки-но почала розвивати. Це була типографія, у якій вона друкувала проукраїнські листівки під час Революції гідності. У Краматорську, де тепер мешкає, пані Тетяна почала активно волонтерити. По-справжньому живою вона почувається лише тоді, коли є можливість допомагати іншим.

Дитинство в багатодітній родині

Тетяна Миколаївна Лугова (в дівоцтві Зубкова) народилася 7 грудня 1982 року в Донецьку. Родина бабусі зі сторони матері походила з містечка Гадяч на Полтавщині, а на початку 1920-х років переїхала на Донеччину. Хоча cхід України в цей час потерпав від голоду не менше за рідний Гадяч, родина сподівалася знайти краще життя тут, у промисловому регіоні [1]. «Була робота — переїхали. Тут хоч якось можна було жити». Бабуся Маня з 12 років працювала, щоб родина могла пережити голодні роки — допомагала по господарству єврейській родині. «Завдяки якраз єврейській родині вижила. <...> В тій родині вона навчилася і халу випікати». У її доньки, мами Тетяни Лугової, залишилася традиція в суботу випікати халу: «Це як вдячність єврейському народу, завдяки якому ми є, ми з’явилися, наш род вцілів».

Батьки пані Тетяни у дитинстві дружили, мешкали поряд у житлі барачного типу. У 1970-ті роки подружжя отримало власне житло — трикімнатну квартиру. Сімʼя росла — у Зубкових народилося пʼятеро дітей, і квартира зрештою стала для них затісна. «Ми спочатку жили в квартирі на Топазі [район заводу радіотехнічних приладів], а потім переїхали вже в приватний будинок, це було мені десь біля семи років», — згадує пані Тетяна. Біля будинку було декілька териконів, діти залюбки досліджували місцевість.

У 1989 році Тетяна Зубкова почала навчатися в школі поруч, за одну хвилину від дому. Дівчинкою вона була жвавою: «Відчайдух такий <...> заводіла була». Відвідувала гуртки — танці, англійську мову, художню школу: «Нас мама завжди відводила, бо нас же багато було і займатися з нами не було коли». Найближчою в дитинстві пані Тетяна була з братом. 

Батько працював водієм, був «завжди за кермом», часто у від’їздах та відрядженнях. Мама майже 35 років пропрацювала поштаркою. 

Родина не була дуже релігійною, святкували лише найбільші церковні свята: Великдень, Святого Миколая, Маковія (Спас). Бабуся ходила до церкви, але це приховували: «Щоб хтось дізнався — та ви що». Батько був атеїстом: «Він взагалі був проти церкви, і нас не хрестили».

Хаос і скрута дев’яностих та нульових

У родині пані Тетяни процес розпаду Радянського Союзу сприйняли з цікавістю — «а що далі?». Мама голосувала на референдумі 1991 року за незалежність України. Батько ж ніколи не ходив на вибори — «владу не визнавав взагалі ніяку».

У 1990-ті роки родині стало важче, фінансове становище похитнулося. Рятувало те, що мама працювала в державній структурі, де зарплату сплачували вчасно. Батько втратив роботу. Спробував займатися власною справою, пов’язаною з проведенням каналізації в приватні будинки. Його пограбували, він лишився в боргах перед своїми напарниками в бізнесі та став пиячити. Почалися «дуже важкі часи» для родини Зубкових. Брат пані Тетяни після дев’ятого класу «кинув навчання, бо було дуже важко жити — він пішов працювати», здобув середню спеціальну освіту пізніше в училищі. Спочатку допомагав мамі на пошті, потім працював на ринку, а після цього знайшов заняття до душі — почав працювати в кузні.

Пані Тетяна закінчила дев’ять класів у 1997 році та вступила в училище. На шкільний випускний не ходила: «У нас не було грошей. <...> Ми вже були ніщими, можна сказати так». В ПТУ опановувала спеціальність «штукатур-маляр», і першим заробітком стали ремонти. На третину першої зарплати пані Тетяна придбала сумку — «я така модна була».

Окрім фінансової нестабільності, пригнічувала загальна криміногенна ситуація в місті: «Постійно були такі новини, що когось застрелили, когось підірвали на стадіоні чи десь ще». Бандити побили та пограбували брата пані Тетяни. Через напад обірвалося життя її чоловіка, з яким вона одружилась у 19 років. Дівчина на той момент була у відрядженні. Дізналася про трагедію від сусідки, коли вже повернулася. Ця подія стала величезним потрясінням: «Я не знала, що таке може трапитися, що за 20 гривень в кишені його можуть вбити, причому біля будинку. Взагалі за кутом будинку». У 21 рік пані Тетяна стала вдовою та повернулася до батьків. Депресія після смерті чоловіка тривала близько року.

Листівки для донецького Євромайдану

Коли 2013 року розпочалися події Євромайдану в Донецьку, пані Тетяна приєдналася до групи проукраїнських активістів, які збиралися біля памʼятника Тарасові Шевченку та на площі Леніна (з 2016 року — Миру). «Прийшло таке розуміння, що я за Україну, я за те, щоб бути не з Росією». Вона почала друкувати проукраїнські листівки у своїй невеликій типографії, яку відкрила разом із бізнес-партнером ще до Революції гідності. «Я була учасницею всього цього процесу. Якщо я не була на площі, я або прапорці робила, або замовляла їх, або друкувала щось», — пригадує пані Тетяна. 

На противагу проукраїнським демонстраціям у місті проросійські активісти влаштовували «антимайдани» на підтримку чинного президента з проросійськими настроями Віктора Януковича: «Туди привозили автобусами просто, бусами завозились люди, і в них такий говор був дивний — до цього я в Донецьку такого не чула. <…> Мені здавалося, що вони приїхали з Росії». Ці особи були агресивно налаштовані до активістів Євромайдану, влаштовували бійки. Міліція не перешкоджала таким діям: «Вони просто стояли на це дивилися, нічого не робили». 

Пані Тетяна була свідком того, як у громадському транспорті почали зʼявлятися наліпки із зображенням ведмедя, що символізує Росію, та російським прапором. 

На початку весни 2014 року в місті ще зберігалася українська влада. У квітні озброєні прихильники «Донецької Народної Республіки» («ДНР») окупували Донецьк. Деякі місцеві жителі позитивно ставилися до прибулих бойовиків: «У нас на поселку їх взагалі зустрічали, їм готували польову кухню». Також зберігали їхні особисті речі та зброю. На вулиці, де мешкала пані Тетяна, розташовувалася частина незаконного збройного формування «Сомалі», яке брало участь в облозі донецького аеропорту.

Активістам Євромайдану погрожували прибічники самопроголошеної «ДНР». Наприкінці квітня 2014 року люди з проукраїнською позицією стали виїжджати з міста, бо «на них почали полювати». Самій Тетяні Луговій співробітниця місцевої газети, яка пропагувала «ДНР», погрожувала розправою за відмову працювати в газеті й друкувати її. Пані Тетяна в окупованому Донецьку «протрималася до листопада», а тоді виїхала на підконтрольну Україні територію — до Краматорська, де вже були її мама та старша сестра, які виїхали раніше. Це місто після окупації Донецька перебрало на себе функцію обласного центру.

Переїзд до Краматорська 

Краматорськ залишив добрі враження з перших днів життя там. Місцеві жителі приймали переселенців та підтримували, як могли. Гуртожитки й місцева влада надавали житло: «Мені так тепло було від того, що люди в біді і вони так об’єдналися, і що Краматорськ так нас приймає».

Пані Тетяна дуже швидко почала волонтерити: «Так вийшло, що я не можу сидіти без діла, мені завжди потрібно щось робити». Спочатку розібралася з документами для мами, потім уже мала що підказати іншим — коли зверталися літні люди, допомагала їм з оформленням довідок на отримання соціальної допомоги для внутрішньо переміщених осіб. Познайомилася з волонтерами організації «SOS Краматорськ» та стала з ними співпрацювати. Волонтери організації всебічно допомагали постраждалим від збройного конфлікту на сході України. Згодом знайомий пані Тетяни запропонував їй приєднатися до команди благодійного фонду «Карітас». Так вона стала займатися гуманітарною допомогою, привозила необхідні речі та продукти з Харкова. Переселенці потребували базових повсякденних речей: одягу, їжі, побутової хімії. 

Спочатку пані Тетяна жила разом з мамою в орендованій квартирі. Потім змогла заробити на власне житло. 

У 2020 році вона вийшла заміж за місцевого чоловіка. 

«Я як корінням вросла»: Краматорськ і волонтерство після 24 лютого 2022 року

Напередодні повномасштабного вторгнення Росії краматорці передчували біду. Великі торговельні мережі почали закривати свої магазини: «“Comfy” переїхав одразу, вони закрилися і просто вивозили все. <...> Було відчуття, що щось назріває». Подружжя Лугових не готувалося до нападу Росії, лише потурбувалися про переноски для своїх чотирьох котів. «Коли все почалося, ми спали, мама нас розбудила о п’ятій ранку і сказала: “Почалось”». Тетяна Лугова не припиняла волонтерити. Займалася пошуком та доставкою ліків для військових і цивільного населення. Аптеки були зачинені, потрібні медикаменти знайти було важко.

Багато людей виїхало з Краматорська. Пані Тетяна з родиною тимчасово виїхала з міста в Дніпропетровську область після ракетного обстрілу краматорського вокзалу, який стався 8 квітня 2022 року. Та довго в чужому місті жити не змогла: «Не можу, це моє місто [Краматорськ]. <...> Я як корінням вросла». Вона повернулася до Краматорська, де проживає і зараз, у 2024-му. Продовжує волонтерити та наголошує, наскільки важлива допомога військовим: «Якщо у них все буде, то і в мене буде життя. Якщо у них нічого не буде — то не буде і країни».

[1] У 1921–1923 роках радянську Україну охопив масовий голод, спричинений поєднанням посухи, післявоєнної розрухи та цілеспрямованої політики більшовиків із реквізиції зерна у селян. Точна кількість жертв голоду невідома. За оцінками Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, втрати від надсмертності в цей період склали 900 тисяч людей.

________________________________________

Tetiana Luhova is a volunteer and entrepreneur. After the occupation of her hometown, she was forced to relocate. In Donetsk, she left her business, which she had just started to grow. It was a printing house where she printed pro-Ukrainian leaflets during the Revolution of Dignity. In Kramatorsk, where she now lives, Tetiana became an active volunteer. She feels truly alive only when she has the opportunity to help others.

Childhood in a large family

Tetiana Luhova (née Zubkova) was born in Donetsk on December 7, 1982. Her maternal grandmother‘s family originally came from the town of Hadiach in Poltava region and moved to Donetsk in the early 1920s. Although eastern Ukraine was suffering from famine at that time no less than their native Hadiach, the family hoped to find a better life in the industrial region. “We had a job, so we moved. We could at least survive here.“ Her grandmother, Mania, worked since she was 12 years old so that the family could get through the famine years by helping a Jewish family with the housework. „It was thanks to a Jewish family that she survived. <...> In that family, she learned how to bake challah.” Her daughter, Tetiana Luhova‘s mother, has a tradition of baking challah on Saturdays, “It‘s like a gratitude to the Jewish people, thanks to whom we are, we were born, our lineage survived.”

Tetiana‘s parents were friends in childhood, living next door in a barrack-type housing. In the 1970s, the couple got their own place, a three-room apartment. As the family grew — the Zubkovs had five children — and the apartment eventually became too small for them. “At first we lived in an apartment in Topaz [the neighborhood of the radio engineering plant], and then we moved to a private house, when I was about seven years old,” Tetiana recalls. There were several spoil tips near the house, and the children enjoyed exploring the area.

In 1989, Tetiana Zubkova started studying at a school nearby, one minute away from her home. She was a lively girl, “I was such a daredevil <...> a troublemaker.” She attended clubs such as dance, English, and art school, “My mother always took us there, because there were a lot of us and she had no time to study with us.” Tetiana was closest to her brother in her childhood. 

Her father worked as a driver, he was “always behind the wheel,” often on business trips. Her mother worked as a postwoman for almost 35 years. 

The family was not very religious, celebrating only the biggest church holidays — Easter, St. Nicholas, and Makovii [Honey Feast of the Saviour]. My grandmother attended church, but it was kept secret, “No one could know that.” My father was an atheist, “He was generally against the church, and we were not baptized.”

The chaos and hardship of the 1990s and 2000s

Tetiana‘s family regarded the collapse of the Soviet Union with curiosity, “What‘s next?” Her mother voted in favor of Ukraine‘s independence in the 1991 referendum. Her father never went to the polls, as “he didn‘t recognize any government at all.”

In the 1990s, the family‘s life became more difficult, and their financial situation worsened. The only thing that saved them was that her mother worked in a government agency, where her salary was paid on time. Her father lost his job. He tried to start his own business, which involved installing sewage systems in private homes. He was robbed, fell into debt to his business partners, and started drinking. “Very difficult times” began for the Zubkovs. Tetiana‘s brother “dropped out of school after the ninth grade because life was very hard, so he started working,” and later received a secondary special education at a vocational school. At first, he helped his mother at the post office, then worked at the market, and after that he found something he liked doing - he began working at a forge.

Tetiana graduated from the ninth grade in 1997 and entered a vocational school. She did not attend the graduation ceremony, “We had no money. <...> We were already destitute, so to speak.“ At the vocational school, she studied to become a plasterer-painter, and her first job was doing renovations. With a third of her first salary, Tetiana bought a handbag - “I was so fashionable.”

In addition to financial instability, the overall crime rate in the city was depressing, “There was always news that someone had been shot, someone had been blown up at the stadium or elsewhere.” Bandits beat and robbed Tetiana‘s brother. An assault ended the life of her husband, whom she married at the age of 19. The young woman was away on a business trip at the time. She learned about the tragedy from a neighbor when she returned. This event was a huge shock, “I didn‘t know that this could happen, that he could be murdered for 20 hryvnias in his pocket and right outside the house. Actually, around the corner of the house.” At the age of 21, Tetiana became a widow and moved back in with her parents. She was depressed after her husband‘s death for about a year.

Leaflets for the Euromaidan in Donetsk

When the Euromaidan events began in Donetsk in 2013, Tetiana joined a group of pro-Ukrainian activists who gathered at the Taras Shevchenko monument and Lenina Square (since 2016, Myru Square). “I realized that I was supporting Ukraine, that I was in favor of not being with Russia.” She started printing pro-Ukrainian leaflets in her small printing house, which she opened with her business partner before the Revolution of Dignity. “I was a participant in this whole process. If I wasn‘t on the square, I was either making flags, ordering them, or printing something,” Tetiana recalls. 

In contrast to the pro-Ukrainian demonstrations in the city, pro-Russian activists organized “anti-Maidans” in support of the incumbent president with pro-Russian sentiments, Viktor Yanukovych, „They were brought there by buses, people were brought in by buses, and they had a strange way of speaking, I had never heard that in Donetsk before. <...> It seemed to me that they came from Russia”. These people were aggressive towards Euromaidan activists and started fights. The police did not interfere with their activities, “They just stood there watching, doing nothing.” 

Tetiana witnessed stickers with the image of a bear symbolizing Russia and the Russian flag appearing on public transportation. 

In early spring 2014, Ukrainian authorities still remained in the city. In April, armed supporters of the so-called “Donetsk People‘s Republic” (DPR) occupied Donetsk. Some locals had a positive attitude toward the newly arrived militants, „In our settlement, they were generally welcomed, and they fed from field kitchens.“ They also looked after their personal belongings and weapons. The street where Tetiana lived was home to a unit of the illegal armed group Somali, which took part in the siege of the Donetsk airport.

Supporters of the self-proclaimed “DPR” threatened Euromaidan activists. In late April 2014, pro-Ukrainian residents began to leave the city because “they were being hunted.” Tetiana Luhova herself was threatened by an employee of a local newspaper that promoted the “DPR” for refusing to work for the newspaper and print it. Tetiana “lasted in occupied Donetsk until November” and then left for the government-controlled territory of Kramatorsk, where her mother and older sister, who had left earlier, were already staying. This city took over the function of the regional center after the occupation of Donetsk.

Relocation to Kramatorsk

Kramatorsk left a good impression on her from the first days of living there. Local residents welcomed the displaced and supported them as best they could. Dormitories and local authorities provided housing, “I felt such warmth from the fact that people were in trouble and they united so much, and that Kramatorsk welcomed us so much.”

Tetiana quickly started volunteering, “It just so happens that I cannot sit idle, I always need to do something.” First, she helped her mother with the paperwork, then she had some advice for others - when elderly people came to her, she helped them with getting certificates for social assistance for internally displaced persons. She met the volunteers of the SOS Kramatorsk organization and started cooperating with them. The organization‘s volunteers provided comprehensive assistance to victims of the armed conflict in the east of Ukraine. Later, a friend of Tetiana‘s invited her to join the team of the Caritas Charitable Foundation. Thus, she began to work with humanitarian aid, bringing necessary items and food from Kharkiv. The displaced people needed basic everyday necessities: clothes, food, household chemicals. 

At first, Tetiana lived with her mother in a rented apartment. Then she was able to save up for her own home. 

In 2020, she married a local resident. 

“I feel like I‘ve taken root“: Kramatorsk and volunteering after February 24, 2022

On the eve of Russia‘s full-scale invasion, the people of Kramatorsk had a premonition. Large retail chains began to close their stores, „Comfy moved right away, they closed and were just shipping everything off. <...> We had a feeling that something was brewing.” Tetiana and her husband did not prepare for Russia‘s attack, only making sure they had carriers for their four cats. “When it all started, we were sleeping, and my mom woke us up at five in the morning and said, ‚It‘s begun‘. 

Tetiana Luhova did not stop volunteering. She was searching for and delivering medicines for the soldiers and civilians. Pharmacies were closed, and finding the necessary medicines was difficult. 

Tetiana and her family temporarily left the city for the Dnipropetrovsk region after the missile attack on the Kramatorsk train station on April 8, 2022. However, she was unable to live in a different city for long, “I can‘t, this is my city [Kramatorsk]. <...> I feel like I‘ve taken root here.“ She returned to Kramatorsk, where she still lives today, in 2024. She continues to volunteer and emphasizes how important it is to help the military, “If they have everything, then I will have a life. If they have nothing, there will be no country.”

[1] Between 1921 and 1923, Soviet Ukraine was hit by a massive famine caused by a combination of drought, postwar devastation, and a deliberate Bolshevik policy of requisitioning grain from peasants. The exact number of famine deaths is unknown. According to the Institute of Demography and Social Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine, the excess mortality figures for this period amounted to 900,000 people.

________________________________________

 

Tetiana Luhova je dobrovolnice a podnikatelka. Po okupaci jejího rodného města byla nucena se přestěhovat. V Doněcku opustila své podnikání, které právě začala rozvíjet. Byla to tiskárna, kde během Revoluce důstojnosti tiskla proukrajinské letáky. V Kramatorsku, kde nyní žije, se paní Tetiana začala aktivně věnovat dobrovolnické činnosti. Pouze tehdy, když může pomáhat druhým, cítí, že skutečně žije.

Dětství v mnohodětné rodině

Tetiana Mykolajivna Luhova (rozená Zubkova) se narodila 7. prosince 1982 v Doněcku. Rodina babičky z matčiny strany pocházela z městečka Hadjač v Poltavské oblasti. Na počátku 20. let 20. století se přestěhovali do Doněcké oblasti. Přestože východ Ukrajiny v té době netrpěl hladomorem o nic méně než jejich rodný Hadjač, rodina doufala, že zde, v průmyslovém regionu, najde lepší život[1]. „Byla tu práce, a tak jsme se přestěhovali. Dalo se tu aspoň nějak žít.“ Babička Mania od svých dvanácti let pracovala, aby rodina mohla přežít hladová léta – pomáhala v židovské rodině v hospodářství. „Právě díky té židovské rodině přežila. <…> V této rodině se naučila péct chalu.“ Její dcera, matka paní Tetiany, si tradici sobotního pečení chaly zachovala: „Je to jako výraz vděčnosti židovskému národu, díky němuž tady jsme; náš rod přežil.“

Tetianini rodiče se od dětství kamarádili, bydleli vedle sebe v baráku. V sedmdesátých letech manželé získali vlastní třípokojový byt. Rodina se rozrůstala; Zubkovým se narodilo pět dětí a byt jim byl nakonec příliš malý. „Nejdříve jsme bydleli v bytě v Topazu [oblast závodu na výrobu radiotechnických zařízení], potom jsme se už přestěhovali do soukromého domu; to mi bylo asi sedm let,“ vzpomíná paní Tetiana. V blízkosti domu se nacházelo několik výsypek, a děti rády prozkoumávaly okolí.

V roce 1989 začala Tetiana Zubkova chodit do nedaleké školy vzdálené minutu cesty od jejího domova. Byla to živá dívka: „Byla jsem takový nebojsa, rošťák. <…> … byla jsem organizátorka zábavy.“ Navštěvovala kroužky – taneční, angličtinu, výtvarnou školu: „Maminka se nás vždycky snažila zbavit, protože nás bylo hodně a ona na nás neměla čas.“ Nejblíže měla Tetiana v dětství ke svému bratrovi.

Otec pracoval jako řidič, „byl pořád za volantem“, často cestoval a pobýval na služebních cestách. Matka téměř třicet pět let pracovala jako pošťačka.

Rodina nebyla příliš nábožensky založená, slavili jen největší církevní svátky: Velikonoce, Mikuláše a Proměnění Páně. Babička chodila do kostela, ale potají: „Aby se to tak někdo dozvěděl!“ Otec byl ateista: „Byl obecně proti církvi, tak jsme nebyli pokřtěni.“

Chaos a problémy devadesátých a nultých let

V rodině paní Tetiany sledovali proces rozpadu Sovětského svazu se zvědavostí: „A co dál?“ Matka v referendu v roce 1991 hlasovala pro nezávislost Ukrajiny. Otec k volbám nikdy nechodil – „neuznával vůbec žádnou vládu“.

V 90. letech se pro rodinu stal život obtížnějším, finanční situace se zhoršila. Zachránilo je, že matka pracovala ve státní struktuře, kde dostávala výplatu včas. Otec o práci přišel. Pokusil se začít podnikat v oblasti zavádění kanalizačních systémů do soukromých domů. Byl ale okraden, zůstaly mu dluhy u obchodních partnerů a začal pít. Pro rodinu Zubkovových začaly velmi těžké časy. Bratr paní Tetiany „nechal školy po deváté třídě, protože se velmi špatně žilo, a tak šel pracovat“. Později získal střední odborné vzdělání. Nejprve pomáhal matce na poště, potom pracoval na trhu a pak si našel zaměstnání podle svých představ – začal pracovat v kovárně.

V roce 1997 Tetiana dokončila devátou třídu a nastoupila na střední odbornou školu. Na maturitní večírek nešla: „Neměli jsme peníze. <…> Už jsme byli chudí, abych tak řekla.“ Na odborné škole se paní Tetiana vyučila štukatérkou a malířkou; první výdělek měla za opravy. Za třetinu svého prvního platu si koupila kabelku – „byla jsem taková moderní,“ říká.

Kromě finanční nestability město tížila i celková kriminalita: „Pořád byly nějaké zprávy, že někoho zastřelili, někoho vyhodili do vzduchu na stadionu nebo někde jinde.“ Bandité zbili a okradli bratra paní Tetiany. Útok ukončil život jejího manžela, za něhož se provdala v devatenácti letech. Dívka byla v té době na služební cestě. O tragédii se dozvěděla od sousedky, až když se vrátila. Tato událost pro ni znamenala ohromný otřes: „Nevěděla jsem, že se něco takového může stát, že kvůli dvaceti hřivnám v kapse ho mohou zabít, a to hned vedle jeho domu. Hned za rohem domu.“ V jednadvaceti letech se Tetiana stala vdovou a přestěhovala se zpět k rodičům. Deprese po manželově smrti trvala asi rok.

Pohlednice pro Doněcký Euromajdan

Když v roce 2013 začaly v Doněcku události Euromajdanu, paní Tetiana se připojila ke skupině proukrajinských aktivistů, kteří se scházeli u pomníku Tarase Ševčenka a na Leninově náměstí (od roku 2016 náměstí Míru). „Došlo mi, že jsem pro Ukrajinu, že jsem pro to, abychom nebyli s Ruskem.“ V malé tiskárně, kterou si otevřela se svým obchodním partnerem ještě před Revolucí důstojnosti, začala tisknout proukrajinské letáky. „Byla jsem účastnicí celého toho procesu. Pokud jsem nebyla na náměstí, tak jsem buď vyráběla vlajky, nebo je objednávala, nebo jsem něco tiskla,“ vzpomíná paní Tetiana.

Jako protiváhu k proukrajinským demonstracím pořádali ve městě proruští aktivisté „antimajdany“ na podporu úřadujícího proruského prezidenta Viktora Janukovyče: „Přiváželi je tam prostě autobusy. Oni autobusy sváželi lidi, a ti měli takový podivný dialekt – nikdy předtím jsem ho v Doněcku neslyšela. <…> Zdálo se mi, že přijeli z Ruska.“ Tito lidé byli agresivně naladěni vůči aktivistům Euromajdanu, vyvolávali rvačky. Policie těmto akcím nebránila: „Jen tam stáli, dívali se na to a nic neudělali.“

Paní Tetiana byla svědkyní toho, jak se ve veřejné dopravě objevily samolepky s ruskou vlajkou a obrázkem medvěda symbolizujícího Rusko.

Na začátku jara 2014 bylo město ještě stále pod kontrolou Ukrajiny. V dubnu obsadili Doněck ozbrojení stoupenci „Doněcké lidové republiky“ („DLR“). Někteří místní obyvatelé se k příchozím ozbrojencům stavěli pozitivně: „V naší obci je obecně vítali, vařili pro ně polní kuchyni.“ Také uchovávali jejich osobní věci a zbraně. V ulici, kde paní Tetiana bydlela, sídlila část ilegální ozbrojené skupiny „Somálsko“, která se účastnila obléhání doněckého letiště.

Stoupenci samozvané „DLR“ vyhrožovali aktivistům Euromajdanu. Koncem dubna 2014 začali lidé s proukrajinskými postoji odjíždět z města, protože na ně začali „pořádat hony“.  Samotné paní Tetianě vyhrožovala zaměstnankyně místních novin, které propagovaly „DLR“, za to, že odmítla pro noviny pracovat a tisknout je. Tetiana Luhova vydržela v okupovaném Doněcku do listopadu a poté odjela na území kontrolované Ukrajinou. Jela do Kramatorsku, kde již byly její matka a starší sestra, které odjely dříve. Toto město převzalo po obsazení Doněcku funkci oblastního centra.

Stěhování do Kramatorsku

První dny života v Kramatorsku zanechaly v paní Tetianě dobré dojmy. Místní obyvatelé přesídlence vítali a podporovali je, jak jen mohli. Ubytovny a místní úřady poskytovaly ubytování: „Velmi mě to hřálo. Lidé byli v nesnázích, a takto se sjednotili; Kramatorsk nás přijal úžasně.“

Paní Tetiana velmi rychle začala pracovat jako dobrovolnice: „Prostě jsem nedokázala jen tak sedět bez práce, já musím pořád něco dělat.“ Nejprve vyřizovala doklady pro svou matku a pak už uměla poradit i ostatním – když přišli starší lidé, pomáhala jim s vyřízením potvrzení k přiznání sociální pomoci pro vnitřně vysídlené osoby. Seznámila se s dobrovolníky organizace „SOS Kramatorsk“ a začala s nimi spolupracovat. Dobrovolníci této organizace poskytovali komplexní pomoc obětem ozbrojeného konfliktu na východě Ukrajiny. Později jeden známý paní Tetianě navrhl, aby se připojila k týmu charitativní nadace „Caritas“.  Tak se začala věnovat humanitární pomoci a přivážela z Charkova potřebné věci a potraviny. Přesídlenci potřebovali základní věci denní potřeby: oblečení, potraviny, hygienické potřeby.

Ze začátku žila paní Tetiana se svou matkou v pronajatém bytě. Později si dokázala vydělat na vlastní bydlení.

V roce 2020 se vdala za místního muže.

„Jako bych zapustila kořeny.“ Kramatorsk a dobrovolnická práce po 24. únoru 2022

V předvečer totální ruské invaze obyvatelé Kramatorsku začali tušit potíže: „Obchod ‚Comfy‘ se přestěhoval hned, zavřeli a všechno stěhovali. <….> Bylo cítit, že něco nazrává.“ Manželé Luhovych se na ruský útok nepřipravovali, jenom si opatřili přepravky pro své čtyři kočky. „Když to všechno začalo, spali jsme. Máma nás vzbudila v pět ráno a řekla: ‚Je to tady.‘“ Tetiana Luhova nepřestala pracovat jako dobrovolnice. Sháněla a rozvážela léky pro vojáky i civilní obyvatelstvo. Lékárny byly zavřené a potřebné léky bylo obtížné sehnat.

Mnoho lidí z Kramatorsku odjelo. Paní Tetiana s rodinou po raketovém útoku na kramatorské nádraží 8. dubna 2022 dočasně opustila město a odjela do Dnipru. Dlouho ale v cizím městě žít nedokázala: „Nemůžu, tohle je moje město [Kramatorsk]. <…> Jako bych tady zapustila kořeny.“ Do Kramatorsku, kde žije i dnes, se vrátila v roce 2024. Pokračuje v dobrovolnické činnosti a zdůrazňuje, že je důležité pomáhat armádě: „Když oni budou mít všechno, tak já budu žít. Když nebudou mít nic, nebude ani naše země.“

 

[1] V letech 1921–1923 postihl sovětskou Ukrajinu rozsáhlý hladomor způsobený kombinací sucha, poválečného rozvratu a záměrné bolševické politiky zabavování obilí rolníkům. Přesný počet obětí hladomoru není znám. Podle údajů Institutu demografie a sociálních studií Národní akademie věd Ukrajiny činily ztráty z nadúmrtnosti v tomto období 900 000 osob.