Михайло Курочка Mykhailo Kurochka

* 1957

  • «Я був цілу добу [21 листопада 2004 року — день президентських виборів напередодні Помаранчевої революції] на роботі. Тільки приїхав додому переодягнутися, мені телефонує черговий і каже: “Михайле Івановичу, у центрі зібралися студенти, мітингують, збирається масовий [мітинг]”. Я туди під’їхав. Безперечно, всі мене впізнали. Всі очікували, що може повторитися застосування сили з боку міліції, тому що я ж відповідав за порядок в місті, на мені все базувалося... Коли я все те побачив — ті настрої, ті вимоги, ті висловлювання, — у вівторок вранці [23 листопада] зібрав весь керівний склад територіальних органів, бо райвідділи були підпорядковані міському управлінню, тобто всіх начальників, заступників начальників відділень, так само [заступників] міського управління, і чітко заявив, що люди мають право мітингувати, відстоювати свою позицію, висувати будь-які свої вимоги, але головне — щоб вони не порушували закон. Міліція… має забезпечувати тільки охорону громадського порядку. І я сказав, що поки я — керівник, якщо не буде порушень і люди не будуть провокувати міліцію, сила до мітингувальників ніколи не буде застосована. В Києві вже тоді на Майдані було безліч людей. Мій старший син, який якраз закінчив медичний університет, поїхав як лікар туди допомагати, в міру своїх можливостей. Микола Томенко був тоді спікером парламенту <…> Але як воно складалося? Я зібрав керівний особовий склад і сказав, чим ми будемо займатися: “Ми займаємося тільки порядком, ніяких рухів без моєї команди ніхто не робить, закликаємо людей до спокою та порядку, ми будемо поводитись в рамках чинного законодавства <…> Поки я — керівник міського управління, ми не застосуємо сили до мирних учасників мітингу”. Хтось із моїх підлеглих, — я на сьогоднішній день знаю, хто це міг бути, — коли я заявив, що готовий зняти форму та покласти посвідчення, якщо мені будуть давати команду застосувати силу, — скинув телеграму і Томенко зачитав її на Майдані. І мій син мені телефонує: “Тату, чи ти чув? Томенко виголосив, що ти перший в Україні начальник такого рівня оголосив, що львівська міліція [не застосує силу]”. І такий підхід тоді спрацював надзвичайно позитивно: в нас не було розбито жодної шибки, не було пошкоджено жодного транспортного засобу, не було ніяких серйозних порушень громадського порядку. Я виходив на телебачення, був серед людей, кожен день був біля пам’ятника Шевченку. Я сказав: “Я є тут. Поки я тут, не буде жодних застережень, щоб ви мали право висловити свою позицію”».

  • «В 2013 році я пішов у відставку. Навіть скажу, чому пішов, і вже з цим змирився. Я розумів, що 2004 рік мені не забули. У 2004-му, коли виїжджали мешканці Львівщини на Майдан і коли десь там по дорозі їм кидали [їжаки] — перешкоджали виїзду, то я особисто приїхав. Все координувалося біля Шевченківської адміністрації. Я приїхав спеціально туди і сказав усім даішникам, усім керівникам: “Ми маємо сприяти. Хочуть люди — хай їдуть. Крапка”. Я знаю, що за цим слідкували, знали мою позицію. Тому в 2013 році я не міг бути на посаді, бо я однозначно [робив би] те саме. Ви ж бачили ті речі, які відбувалися, — як людей не впускали, не випускали, їжаки кидали і тому подібне».

  • «Коли мене змушували складати протокол... До Будзінського приходили люди, і він кожної неділі в себе вдома звершував обряд богослужіння. Там не було багато людей. Могло прийти десять чи п’ятнадцять. Люди, які були віддані греко-католицьким канонічним обрядам. А мені казали: “Складайте протокол”. Я кажу: “А чому я маю складати протокол, якщо ті люди не порушують громадського порядку, не порушують спокою інших людей? Вони просто прийшли і моляться”. В закритому приміщенні, бо він [Герман Будзінський] жив в особняку. І тоді вже почалося “а чому ти не хочеш?”. А чому я повинен складати, якщо не бачу складу або ознак правопорушення? Будь-якого! <…> [Цю розмову проводили працівники КДБ] Я кажу: “Якщо є правопорушення, то ви складайте. Мій обов’язок — складати протокол, якщо є порушення адміністративного чи кримінального законодавства. Що стосується моральних моментів і духовності, то я не бачу тут порушень”».

  • «Так мене доля закинула, що я був дільничним інспектором в районі заводу “Сільмаш”. Свого часу в тому районі проживали В’ячеслав Максимович Чорновіл та Герман Будзінський, дисидент з греко-католицької церкви, що теж відбував покарання [у радянських таборах]. Звісно, я як дільничний інспектор заходив до них. У спілкуванні завжди відчувалося — воно вже було в повітрі, — що та система існувати не може. Система була збудована на принципах страху, беззаконня і зневаги до людської постаті. Це мусило якось змінюватися. А ті люди — велети, титани — були першопрохідцями. Вони масували ідею, що Україна має бути незалежною, вільною».

  • Celé nahrávky
  • 1

    Lviv, 23.11.2022

    (audio)
    délka: 01:45:08
    nahrávka pořízena v rámci projektu Voices of Ukraine
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

Коли ти бачиш, що перед тобою людина, яка відстоює справедливі інтереси всієї нації, треба бути нікчемним, щоб над нею знущатися

Михайло Курочка під час інтерв'ю (2022 р.)
Михайло Курочка під час інтерв'ю (2022 р.)
zdroj: Post Bellum

Народився Михайло Іванович Курочка 1957 року в селі Дарахів Теребовлянського району Тернопільської області. У 1972 році вступив до базового училища Львівського заводу «Автонавантажувач», там і працював, завершивши навчання. У 1976 році його призвали на військову службу, яку проходив у Житомирі. Після армії ненадовго повернувся на завод «Автонавантажувач», відтак перейшов на Львівський конвеєрний завод. За рекомендацією із заводу став майстром виробничого навчання в технікумі радіоелектроніки — готував слюсарів. Однак своє майбутнє пан Михайло бачив у юриспруденції. Тому 1980 року пішов на службу в органи внутрішніх справ. Щоб стати офіцером, вступив до Львівської середньої спеціальної школи міліції (1984–1987). Також навчався на юридичному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка. У 1984 році його призначили дільничним інспектором у районі заводу «Сільмаш», де тоді мешкали, зокрема, дисиденти В’ячеслав Чорновіл та греко-католицький священник Герман Будзінський. Пан Михайло відмовився складати на Будзінського протокол за проведення богослужінь удома, через що мав розмову з КДБ. У жовтні 1989 року був свідком того, як вперше проти мітингарів у Львові кинули ОМОН. У 1995 році познайомився з Юрієм Шухевичем, підтримував з ним дружні стосунки. Будучи начальником львівської міліції, на початку Помаранчевої революції 2004 року оголосив, що складе повноваження, якщо отримає наказ застосувати силу проти мирних протестувальників. Місцевих же правоохоронців закликав не перешкоджати людям, які хотіли їхати на Майдан до Києва. У 2010 році через суд поновився на посаді головного львівського міліціонера, а згодом став заступником начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області з питань громадської безпеки. У липні 2013 року пан Михайло пішов у відставку у званні полковника. Нині, у 2022-му, викладає у Львівському університеті бізнесу і права.