Однажди мама розказувала, що офіцер жив у них. А вони жили в погребі. Офіцер добрий, і шоколадки, каже, давав, і лєкарства давав. Мама розказала случай такий: вони робили на вокзалі, грузили вагони, розгружали. А маминого старшого брата, [19]22-го року [народження], забрали в Германію. Він токарь, він там і робив уже, писав, а який город — я не помню. Мама грузе і чує: офіцери балакають. І чує город [в якому був її брат]. <...> І она подходе і каже йому: «А ви можете (він [офіцер] туди уїзжав) передать посилочку?». Він согласився. Мама прибігла додому, бабушка напекла метержеників — коржичків, бєльйо передали. І когда дядя прийшов уже, його освободили, він приїхав додому, він розказував. Робив він там на якомусь заводі токарем, а жили вони в бараках, охраняли їх. Каже, прийшов якось з роботи, повечеряли, односельчани ж там, коли заходе часовий і каже: «Григорій Карпович, тебе офіцер жде на центральному вході». Він перепугався, став з усіма прощаться. Думає: чи, може, видав хтось чи, може, щось сказав, що на расстрєл ведуть, навєрноє. Попрощався з усіма, пішов. Підходе до ворот, офіцер його підгукує: «Вот вам посилка з родіни». І він прийшов у барак, усім ці коржики поділили. Вони нюхали ті коржики з дому.
Я помню, даже когда-то я на електрокарі работала. І я помню, возила, паланки какіє-то ззаді погрузілі. І со мной всьо время, целий дєнь єзділ старший мастєр сталєплавільного цеха, СПЦ. Я кажу: «Чого ви за мной їздите? Що, я сама не одвезу?». Я ото брала ті болваночки по полмєтра. Такі вот толщенькіє. «Що, я сама не одвезу?» «Нєт. Ти єслі б знала, що ти возіш сейчас, єслі б ти взяла, ти б разбогатєла». Ой, думаю, що ж оно такоє? Так він за мною оце цілу смєну <...>. Оказиваєтся, ето потом сказалі, <...> шо ето возілі на косміческіє ракєти шото там, щось там ізготовляли, спеціальна пєчка, лілі спеціально метал.
В 67-му году в нас подруга в’їхала на Камчатку. Нам же ж як з дому йти? Ти ж не в’їдеш, не пускають. Це ж гроші надо, не дають. Ну і ми придумали з подругой, сосєдкой моєю, що напишемо... А та ж поїхала одна і пише: «Дівчата, тут же ж не пускають». Там закритий город бил, по пропускам. <...> Надо ж у паспортном столє оформіть пропуск. І вона пише: «Ви ідітє, напішитє пісьмо, щоб вам направлєніє далі с Камчатки». От ми написали туди, в інститут педагогіческій. І нам приходе отвєт через десять днєй: «Уважаємие дєвушкі, у вас єсть в Славянске точно такой же інстітут. Чево ви сюда єдєтє? У нас край суровий». Ми пишем: «От ми мєчтаєм поработать у краю суровом». Ми ж не напишемо, що нам би з дому в’їхать. І прислалі нам визов. І пошлі ми. Паспортний стол уже бил тут, на Южной, де сейчас водоканал. І ми оформілі пропуск. А так же і білєти не давали, нічо! Прийшли і взяли на поїзд білєти по пропуску. <...> С Краматорска ми поїхали поїздом і з Москви поїздом, семь суток їхали. А вообще я любітєль їздить, мені нравиться. І вот, прєдставляєтє, девять часов разніца міняється, как єдєш. То паровоз, то тєпловоз, то паровоз, то тєпловоз — мєстами мінялися. Раньше була Байкало-Амурська магістраль... Но тоді ще не було, я вже на Камчаткє била, як начала вона строїться. А так же ж єдєш через Сібірь. Інтересно!
Та яка там мєчта уже у бабки в 80 год. У мєня мєчта, шоб ото я уже вийшла, лягла, зайшла в хату, шоб я не думала, а чи ляжеш, чи встанеш, чи не встанеш. І уже і молишся, і хрестишся, і уже всьо... Ой, поки заснеш — заснеш, вродє нічого. Бу-у-ух десь там. У нас же там лунко ідьот, десь там, чи Часов Яр, чи Бахмут — не знаю. Чуть мєстамі. Виходим на лавочку сидіть: «Ой, бухнуло! Чули, як бухнуло?» — «Та чула». <...> Щоб оцього не було. Хочеться миру, спокойно, спокойно дожить нам. А жалко только внуков. Жалко внуков, шо дєтки ні прі чьом. Всє дєтки, всє дєтки всєй страни.
Когда к нам прієхал брат двоюродний, із Вєнгрії, служив у Вєнгрії, і сюда ж з сімйою приїхав до батьків на Івановку, щось вони посварились. І мама його до себе, у нас одна комната, взяла, в них дочка. І жена у нєво іграла на акордєонє. Я як почула: «Ой, мамка, я буду іграть, буду іграть!». Так вона продала два платья своїх, тоді креп-жоржет був. І отут, де у нас уліца Лєніна, вона щас не Лєніна, а Дружби, був, він і щас той магазин стоїть, культтовари були. І мама оце продала ці плаття, пішла купила той мені баян, щоб я на ньому вчилася. «Україна» було написано. <…> В музикальну школу... Туда ж було трудно тоді попасти. І тоді одкрили філіал, отут було на Дружбі, тут рядом цей магазин, рядом був у нас Дом піонєров в подвальном помєщенії. І там одкрили філіал от музикальной школи. І ото я... Только надо свій баян. Мама мені пошила як рюкзак, і я то носила. А живу ж я отут, де гостініца «Індустрія» побита, в цьом дворі ми так тут і живем. І я от на плече, і ото несу по бульвару Машиностроітєлєй, там сквер. Оце отак іду, стіснялася, щоб мене ніхто не бачив, що со своїм баяном. Ходила, да, і закончила пять класов по класу баяна. А потом учитель казав, до мами приходив: «Пошліть єйо в Артьомовск». Ото [музичне] училище. А я ж як не схотіла, всьо. Ой, і била мамка мене!
Ніна Анатоліївна Косигіна — пенсіонерка з Краматорська. Народилася 27 травня 1945 року в Краматорську. Виростала в період повоєнної розрухи, коли не вистачало найелементарнішого — їжі та одягу. Завдяки дядьку, який оплачував їй навчання в музичній школі, опанувала гру на баяні. Попри здібності до музики, стала робітницею. Навчалася в школі робітничої молоді, опісля працювала поштаркою й розсильною на Краматорському заводі лиття і поковок. 1967 року вирушила на Далекий Схід Росії з мрією про нове, самостійне життя. Там працювала на судноремонтному заводі «Фреза» і вийшла заміж. У 1977 році разом з родиною повернулася до Краматорська через проблеми зі здоров’ям і продовжила працювати на заводі лиття і поковок. За роботою й турботою про родину не помітила, як радянська епоха добігла кінця. 1991 року, коли Україна стала незалежною, вийшла на пенсію. Попри те, що її квартира постраждала від обстрілів у 2014 році, під час окупації Краматорська бойовиками «ДНР», і після російського повномасштабного вторгнення 2022-го, Ніна Косигіна залишається вдома і мріє про спокійну старість.
Hrdinové 20. století odcházejí. Nesmíme zapomenout. Dokumentujeme a vyprávíme jejich příběhy. Záleží vám na odkazu minulých generací, na občanských postojích, demokracii a vzdělávání? Pomozte nám!
