Марина Богун Maryna Bohun

«В [20]12 рік була дуже цікава атмосфера. По-перше, Україна приймала Євро-2012 [чемпіонат Європи з футболу, фінальні матчі якого відбулися влітку 2012 року на стадіонах Польщі та України]. Ми бачили реальні зміни: потяги “Інтерсіті”, ремонти, новобудови, купа туристів. Україна відкрита, Україна англомовна, Україна цікава світу. І оці всі наміри щодо вступу в Євросоюз… Тобто ми вже почали формувати… ми — моє оточення, мої друзі, моя спільнота, в якій я проводила час, — ми вже почали думати про цю “Європу”. Тим більше я вже на той час їздила в Австрію, була в Лондоні, у Відні, в Німеччині, в Італії. <...> Я вже побачила світ — наскільки він є унікальним, вільним до всього, і таке було велике бажання, щоб в Україні так само було. Існувало дві реальності: окрім того, що бачиш, ніби як Україна приймає іноземних туристів, ніби як Україна вільна, в той же час, працюючи в банківській сфері, маючи доступ до різних бізнесів і спілкуючись з різними бізнесами, ти розумієш, що відбувається оцей “режим-отжим”, коли забираються бізнеси, тому що вони подобаються сину Януковича, коли бізнесмени зникають або банкрутіють. Тобто існує декілька реальностей, є певна напруга, і ти бачиш, що ця публіка, яка прийшла до влади, вона хапає. Просто вори! Вона вобщє не має жодного відношення до демократичної України, про яку ми мріємо і яка може бути подібна до інших країн — Австрія, Італія, іще щось. В моєму оточенні формується розуміння, що бандити при владі. Це розуміння було вже раніше навіть, ніж [20]12 рік, але в [20]12 році воно стало загострюватись, тому що почалися віджимання бізнесів. <...> Вони [клан Віктора Януковича] все скуповують, тільки вони і приближені до них люди, інші люди перестають навіть мати можливість дихати. І ми бачимо, як закручуються гайки щодо вільних думок, щодо журналістики. Все одно ж якісь журналістські розслідування існували, але ти до цієї інформації майже не маєш доступ. Ти бачиш, що це все притискається, притискається. У мене було відчуття, що нас стягують до якогось [критичного] стану і що ми зараз, як той пакет стянутий, просто взорвемося».

«Я коли їхала на поховання діда, 30-го, тоді мама заставила 30 квітня [2014 року], щоб я сіла в потяг. Я в Алчевську, пам’ятаю, що я стояла. Вокзал в Алчевскє, все сіре — там завжди все сіре, і до війни, а зараз, я представляю, там вобщє жах. І вже по перону ходили ці чєловєчкі з автоматами, з георгіївськими лєнточками. Мені було страшно. Я сіла в потяг, і ми стояли дуже довго в Славянску. Тоді вони захопили вже Славянск, і це був останній потяг, який вийшов, вони його чомусь випустили. Я сиділа з українським молітовником — я не то що дуже вірю в Бога, ну так, тоді чомусь я з собою взяла. І читала. Сама в вагоні, проводнік. Сама в купе, я закрилась, але толку, розумію, від цього закривання ніякого. В вікно я не дивлюся, я бачу дуже багато озброєних людей на перонах. Я боялася, що вони зайдуть до мене в потяг. Тому що ти розумієш, що це ніякого юридичного права, ніяких в тебе прав, ти просто в їх руках — вони що хочуть з тобою будуть робити. Вони — королі й боги цього життя, тому що Росія дала їм таку можливість, дала їм зброю і дозволила робити все, що вони хочуть».

«Я працювала на той момент [напередодні повномасштабного російського вторгнення] в аналітичному центрі “Вокс Україна”. Частину наших проектів фінансували американці, і вони дуже сильно наполягали на тому, щоб у нас був “emergency plan” для евакуації наших співробітників. Дуже наполягали про такий план уже в січні. Ми дійсно цей план розробили, і він нам допоміг 24 лютого зібратися всією командою і зрозуміти, хто де є. Більшість тоді команди не захотіла виїжджати, але була частина людей, які зразу погодилися виїхати, і я була серед них. Тоді за мною приїхала машина, і я виїхала разом з мамою і своєю донькою 24 лютого на західну України. А 23 лютого я почала вчитися на американській програмі “Американська політика і врядування”. Це якраз про те, як Америка вибудувала свою незалежність від Британії. Це була перша лекція, і ми тоді в вечір лекції, я весь час коханому писала в телеграмі якісь вижимки від спікера, професора університету. Кажу: “Слухай, вони так відмежовувались від Британії, вони так хотіли незалежності. Це прям дуже схоже на те, що відбувається у нас в Україні з Росією. Єдине, що нас, на жаль, не розділяє з Росією океан і кордони всі дуже близько”. Тому 23-го [лютого] я лягала спати з дуже сильною тривогою, прокинулась від того, що мій коханий мені дзвонить і каже: “Почалася війна. Давай швидко виїжджай з Києва. Сьогодні ти маєш виїхати з Києва”. А він був на той момент якраз на Луганщині зі своєю родиною, зі своїми батьками. Ми домовились, що ми з ним зустрінемось на західній Україні. <…> Такий голос, яким він говорив тоді, я ніколи не чула. Він не був наляканий, але сказав: “Ця війна буде дуже страшною. Такою, яку, можливо, не всі переживуть”».

«В Німеччині я познайомилась з музикантом, звати його Ейджей. Він єгиптянин, але вчився в Канаді, зараз живе в Німеччині. <…> Він пожежник і співає. Ми з ним також робили різні благодійні концерти, це був дуже класний досвід. Він мені одного разу запропонував заспівати пісню “Imagine”, відому пісню Джона Лєннона, і каже: “А можеш дописати український куплет?”. Я думаю: “Боже, на “Imagine” неможливо нічого дописати”. Я щось тягнула, тягнула. <…> Я з пилєсосом хожу, наспівую, і мені приходить український текст в голову: “Ти уяви, що люди не знають слово “біль”. Любов і мир повсюди, навколо, звідусіль. Ти уяви, що в світі радість і любов”. Я, щоб це запам’ятати, хапаю кухонну серветку, бачу фломастєри і записую це все бігом, бігом. Приїжджаю на рєпєтіцию до нього з цим, він посміявся, розпитав, що це. Я розповіла. Він каже: “У нас же буде благодійний концерт. Я це упакую в рамку, і ми продамо це на аукціоні”. Дійсно, це купили майже за 400 євро — пара німецьких військових, які вже були engagement, заручені. Вони запрошували до себе на весілля в вересні, але я вже не могла з певних причин. Вони купили, і я з ними подружилася, і ми почали спілкуватися. Вони приїжджали до мене в гості, запрошували до себе, і завжди ми тримаємо зв’язок. Хороші дуже люди, з правильними поглядами, з підтримкою України. Був такий досвід. На тому концерті теж зібрали тільки за один вечір більше 20 тисяч євро для підтримки місцевих українців-біженців, які були вже в Німеччині».