«Памятаю той ранок 24 лютого, перше, що я зробила подзвонила мамі у Харків. За декілька тижнів до початку війни серед наслення панував сумний, тривожний настрій. Всі ніби відчували що невдовзі може щось статися. Мій брат напередодні часто їздив до кордонів та моніторив ситуацію. Ми розуміли, що влада всього сказати нам не може. Він розумів, а я то чула що буде щось страшне, адже ми бачилип, що відбувалося впродовж років на Донецьку, в Луганську. І ми вже розуміли що щось може бути, але такого що сталося неочікував ніхто, факт».
«Маємо рідних з Росії. Проте після подій 2014 року наше спілкування припинилося з їхньої ініціативи. Ті настрої, які засіяли в голови людей в Росії, то для нас було таким відкриттям. В раз ти втрачаєш усіх рідних, але чому? І причин як таких не було, проте вони були так агресивно налаштовані. Той 2014 рік змінив наші життя, дуже багато харківян втратили так би мовити рідних, адже продовжувати спілкування було просто не можливо».
«Ми не знаємо точно, коли це все почалося та був готовий план захвату нашої держави. Але саме для нашого міста Харків був доленосним 2014 рік. Адже 1 березня російський ворог намагався захопити харківську облдержадміністрацію. Серед тих сміливців, котрі допомогли відстояти право на свободу був і мій рідний брат. Те, що прийшлося пережити йому і нам як рідним в той день – було просто жахливо. Тому відтепер ми вважаємо, що брат має два дні народження: 1 березня, коли разом з іншими захищав рідний Харків та власне 2 березня».
Вікторія Сливка (Васюренко) народилася 3 серпня 1989 у місті Харків. Проживала неподалік станції метро «Героїв праці», що межує з районом північної Салтівки, в напрямку Бєлгорода.
У 2010 році закінчила Харківський гуманітарно-педагогічний інститут. Після чого працювала в одній з Харківських шкіл, далі у рідному університеті, а потім у школі мистецтв. У 2015 році вийшла заміж. Після одруження проживала в Закарпатській області, Тячівському районі разом із сім‘єю чоловіка. До початку війни працювала вихователем в місцевому дитсадку на Західній Україні. Ранковий дзвінок мамі в Харків 24 лютого, став вирішальним для Вікторії в ухваленні рішення про від’їзд з України. Оскільки в перші дні війни вибухи лунали по всій території, було не зрозуміло, яких масштабів набере ця війна та що чекати далі. Тому Вікторія, як і більшість українських жінок, через декілька днів після початку війни, поїхала з доньками до Чехії, оскільки саме там тривалий час працював її чоловік. Згодом доньки Ксенія та Вероніка пішли до школи в Празі. А Вікторії пощастило знайти роботу за фахом: наразі вона працює асистентом для українських дітей в одній із чеських шкіл. Вікторія щиро вірить у перемогу України та повернення додому. Адже навіть живучи в безпеці, її думки далеко на Україні, в рідному Харкові. В який вона так мріє поїхати після завершення війни і міцно обійняти своїх рідних.
Hrdinové 20. století odcházejí. Nesmíme zapomenout. Dokumentujeme a vyprávíme jejich příběhy. Záleží vám na odkazu minulých generací, na občanských postojích, demokracii a vzdělávání? Pomozte nám!
