Я пам’ятаю. Тому шо так я постійно чекав, баба завжди молилася і чекала. І здоров’я... так дальше. І коли то, десь то вже було, коли вона повернулася, та як у неї було, “сто перший кілометр”, то називався, тобто крайня точка до Львова тільки. А Дрогобицьку, то рахувалась вже друга – Дрогобицька область, ну то хоть 50 кілометрів, вона не мала права туди, тільки поселення було не ближче додому, як у Львові. Тому ми зібрались то, як каже, ішли. Коли йдеш по горам по долам, до потяга, перший раз їхав я. Думав багато про то, як я зустрінуся, сидіти не хотів в поїзді, дивився на потяг, чекав, шось думав. Єдине шо, момент, коли я виходжу і біжу, я вже погано пам’ятаю. Єдине шо, може такі емоції були. Шо я коли прийшов то єсть до мами, а вона видає: “А ти до кого?” Тому я почав говорити, шо то я, ти моя мама і так далі шо. Тому шо я постійно, ну фотографії то я бачив, залишились маленькі фотографії.
"О, пам’ятаю. Я кажу, шо поки ше були... з нами жили ясно один брат другий брат, третій. Ясно, в мене це вот фотографія в рік, то вже локі були, кучері, то мене с утра, як брали мене, так і по селу десь ходили з тими дівчатами. Мене чесали, робили всякі ці. А так, ясно, я завжди як шнурок за молодшими братами. Мамин цей хотів, шоб мене взяли з собою. Деколи брали, деколи не брали. Ходив по родичах, родичів багато було. Як кажуть, прийшов Володя, сів біля дверей. Каже, як нічо не запитались, встав і пішов. А так, ясно, чо прийшов. Приходив шоб, шось дали перекусити, бо не було. Одягнутись теж не було. В мене є одна фотографія, де от це не в цьому. Де я так вже пам’ятаю 4 роки, кулак так тримаю. Мене не хотіли... Ясно, одягу ніякого. Де ж такого... До сих пір пам’ятаю, який я був злий на тих. Так в мене і вираз такий, на фотографії."
"Це на тій фотографії, шо мамі тоді відправили, так?"
"Ні ні, не та. А то вже є фотографія там 53-го року. Це один ґудзик, штанішки. Ну короче, ясно."
Та як він, я ж говорю, що служба безпеки ОУН, но вже цей, ясно шо в тому місці рідко появлялися, бо тато з своїми появлявся рідко, тому що знали що там будуть… то я вже й почав говорити, тому мене могли перепинити... я погано пам’ятаю, в формі люди чи в цивільному з зброєю і питатися “А ти знаєш хто твій тато? А де він зараз є? А, покажи”. Кажу, раз до мене підійшов чоловік, знаю шо високого росту, каже: “Володя ти якшо будуть питати, скажи, шо тато втопився в помиях і вони, - каже, - відстануть”.
Ну. Про те, може, трошки важкувато говорити, тому шо тато був тоді в підпіллі, служба безпеки ОУН-УПА. Ясно, познайомився з мамою, потім повінчалися. Ну і потім вже почалося, скажемо, трошки переслідування мами з боку органів НКВД чи там ці. От вже коли я був на… Вірніше мама була на сьомому… на шостому місяці, то перший раз вона була арештована. Ясно, видно, і я теж діставав, бо на допитах, каже, робили п’ятий кут. Тобто ставали в цей, всередину маму і били. Так били що ніс переламали і вже після Інти, коли вона вернулася з табору, коли було звільнення, судимість знята, то тоді вона зробила операцію. І, ясно, був колись носик тоненький, а став картопляний, без костей. Ну перше, то питання ясно, хоч мабуть всі знали, то треба було офіційно підписати – хто буде мій тато. Чи підписала мама то, чи не підписала, я ото не знаю чітко, но справа в тому, що її випустили.
Народився 3 березня 1949 р. в с. Гостинцеве, Мостиського району Львівської області (колишньої Дрогобицької) за дев‘ять місяців до маминого ув‘язнення та заслання. Вже вагітна Петронеля Швець, наприкінці 1948-го р., була на допитах у в‘язниці в Дрогобичі. Допити полягали у тому, щоб з‘ясувати місце перебування її чоловіка та батька дитини - Станіслава (Стаха) Маланчука. У листопаді 1950 р., коли мав 9 місяців, його мама, була заарештована та засуджена за статтею 20-54-1а Кримінального Кодексу УРСР. Відбувала покарання у виправному таборі в м. Інта, Республіка Комі, РРФСР; звільнена 14 травня 1953 р. Батька, Станіслава (Стаха) Маланчука, заарештували під час облави в с. Гостинцеве влітку 1952 р.; він був засуджений на 25 років. Мати Володимира повернулася у 1953 р., проте він ніколи не зустрів батька. Навчався у Львівському технікумі радіоелектроніки. У 1969 р. отримав повістку в армію. Зараз на пенсії, шукає архівну справу батька.
Hrdinové 20. století odcházejí. Nesmíme zapomenout. Dokumentujeme a vyprávíme jejich příběhy. Záleží vám na odkazu minulých generací, na občanských postojích, demokracii a vzdělávání? Pomozte nám!
