Момент, коли вже дуже-дуже, наступив, напевно, коли побили студентів, коли я вже просто така собі: «Боже, що відбувається, не може такого бути». Тобто спочатку це все просто тусня, здається, а потім вже — як, не може... Хіба таке може бути в цій країні, хіба таке може бути з нами? В які роки ми живемо? Ні, такого не може бути. Тоді вже почали досить пристально слідкувати, що ж відбувається і як воно відбувається. Дуже, пам’ятаю, було холодно у лютому, сильно холодно. І ми не відривалися від новин: що відбувається в Києві, як відбувається. А потім ці всі страшні перші смерті. І в якийсь момент ми вирішуємо з чоловіком їхати на Майдан. Нікому нічого не кажемо, купуємо якийсь теплий одяг. Знайшли якісь контакти з киянами — це, здається, була організація чи «SOS Майдан» [«Євромайдан SOS»], чи «Євромайдан», я не пам’ятаю. Ми питаємося, чим допомогти, що треба. Вони кажуть: потрібні каски, потрібно то-то і то-то. Ми їдемо в Донецьк, намагаємось щось купити, а там вже нічого немає, там все розкуплено. Коротше, збираємо — я вже точно не пам’ятаю, що ми збирали, але намагалися зібрати по максимуму якісь корисні речі, — грузимо машину, збираємося їхати. А дитина — скільки їй було, 12 років. Ми збираємось їхати, і ми їй пишемо такий собі лист: «Владочка, якщо раптом щось станеться, то тут написано, що там, де там, як там, і що робити, куди йти, і де які гроші, де що і як з бізнесом». 12 років дитині. І вона каже: «Окей, я зрозуміла». — «Ми бабушкє з дєдушкой нічого не сказали, ми сказали, що ми там до родичів, щоб вони не хвилювалися, ми тільки тобі все кажемо, ти собі щоб знала, що все буде добре». Я зараз думаю — ненормальні. Краще б батькам сказали щось, бо дитина... Тобто ми на дитину в 12 років повісили таку відповідальність: ти знаєш, куди ми поїхали, ти знаєш, в разі чого, що тобі робити. Просто справа в тому, що в мене дитина, мені здається, завжди була настільки адекватною і дорослою, що я могла з нею у будь-якому віці проговорити будь про що і їй довіряти, і вона нам довіряла. По сьогоднішній день в нас з нею такі просто ідеальні стосунки, дай бог в добрий час сказати. Коротше, ми з чоловіком поїхали на Майдан. Поїхали на машині, і я пам’ятаю, як було страшно, було стрьомно. Доїхали нормально, зупинились у друзів під Києвом, а вони кажуть: «Чекайте, треба зрозуміти, що робити, де ви хочете бути корисними». Ми переночували і потім, пам’ятаю, зв’язалися з людьми, які сказали під’їжджати туди-то, залишити то-то. Якісь речі попривозили, якісь гроші, повіддавали, що могли. Оцей, знаєте, коли приїжджаєш в Київ після цих смертей, стан... Енергетика Майдану була настільки сильною, настільки була нереальною, ніби це не з тобою відбувається. Ми через це пройшли. Пам’ятаю, ми знайшли ту нашу донецьку палатку. Підходили туди, спілкувалися з людьми, таке враження, що всі один одного наче знали, якісь всі були близькі. Стан, з одного боку, — страх, біль, горе, розпач. А з іншого — дух оцієї боротьби, дух єдності, так разом вони були. Чоловік, пам’ятаю, ходив на якісь там чергування по Майдану. Щось там я намагалася робити. Якийсь час ми побули на Майдані, ми віддали те, що привезли, цю гуманітарку. Повернулися додому в Краматорськ, і тіпа: що робити далі?