Наталія Попова Natalia Popova

Ну, бачите, мешканці у нас тут різноманітні. Одні за, другі проти. Те середовище, де я працювала на НКМЗ [Новокраматорський машинобудівний завод], там більше проросійське середовище було. Хоча там і патріоти були, нас набагато менше було. Я от можу розказати такий случай, коли на… у нас там вже інструментальний цех, і така стіна біля нього, біля ЦЗЛ була. І отак-от один день ідеш, дивишся — прапор України крашений синьо-жовтий. На наступний день ідеш — вони його вже запятнали красной краской. Наступний день ідеш — вже опять, хто малював, — опять наш прапор [намалювали]. І довго вони так мінялися. А потім вже хтось взяв і закрасив сірим кольором, і це все припинилося. І там же ж у нас ще на заводі стояв Лєнін. Тоже і на ньому малювали, і його краской обливали. Лєніна не так давно і зняли, бо закрите акціонєрне общєство, і туди не розрішали входити, хотя вже тоді міняли і улиці, і все, а Лєніна не трогали.

Ну, знаєте, от якщо ми вже тоді бачили, що вони стали, де наша міліція, поліція, вони там стояли, ці росіянє. Росіянє там були, бо я російську мову дуже знаю. І з оружем вишагував. <…> Я кожний день після роботи ходила імєнно мимо цієї поліції. Дивилася, чи наш прапор висить, чи не висить. І кожного разу наблюдала з оружиєм оцих шагающіх взад-вперьод. Їм, видать, <…> дали оружиє, і почувствовали свою власть. Що це були росіяни, це точно я можу сказать, бо я з ними балакала, пока йшла, я з ними балакала, пока проходила мимо. І приходила додому, казала: сину, кажу… А він каже: «Мам, ти шо? Він же з оружиєм, він же може тебе вистрелить, і всьо». Оце наскільки хотілося їх, знаєте, провоцировать, що не передать. І от помню, наша Марина со Славянска, та тоже каже: «У мене тоже таке було, я, — каже, — надівала вишиванку, сідала на ровер і по площаді їздила». Там, де вони були, представляєте? Оце такий-от протест був. — А що ви їм говорили, що ви з ними балакали? — Я матюкалася. А вони мені матюкали. — Ви не боялися? — Я ж кажу, що не боялась. Просто хотілося провоцировать їх, і всьо. Не боялась. Просто не задумувалась над тим, що могли буть якісь послєдствія. Бо я так по ходу, поки йшла, матюкала їх.

Відчувалося. Ми дітей даже пластунів готували до цього. Розповідали їм, що як вони в школу ходили, щоб вони дивилися, де можна заховаться, єслі шо. В «Пласті» взагалі перша медична допомога — це єсть таке. І як себе вести, що виключать вдома. Як батькам нагадувать, щоб вони не забули там все повиключати, що, які документи з собою нада мать. Це все ми розказували і готували дітей до цього. А як началася ця війна, так взагалі це… Рано так оце як бомбануло, думаю: «Боже, що це таке?». Зразу до вікна — думала, що це гроза... А потом думаю: ні, це не гроза, це війна. Сіла на кроваті, сиджу, думаю: що ж мені дєлать? Будить сина чи хай ще поспить? Посиділа, посиділа, тоді розбудила. Кажу: «Вова, війна началася». Начала плакать. Бо розуміла, що в мене дитина знову піде воювать.

О, я вже розповідала, що якраз хода наша підходе — і в цей момент валять Лєніна. Він так нахиляється, нахиляється. Ми зразу бігом, всі підбігли. Таке щастя було, всі пригали, скакали, радувалися, що нарешті цього Леніна позбулися. Він такий пустотєлий. Дуже раді тоді були. Я кажу: харашо, що ніхто не знав, що його будуть скидать. А так би стопудово лягли б там трупами, не дали б його скинути. А його скинули, потом пізніше намалювали герб України. Так старалися на нього не наступать, щоб обходить його. А тоді ще з 2014 року, оцей період, столби красили синьо-жовтим. Вихідний, даже після роботи ми збиралися, ходили красили. Хоча мені на роботі казали: «Що це таке — столби красять?». Нам приємно було, що воно якось красиво виглядало. По-друге, щоб бачили, що це Україна.