«Що я ще пам’ятаю з нашого будинку – чистоту, під 10-м я хочу сказати (прим. авт. – йдеться про вул. Богомольця). На кожному поверсі плювальниця – я то пам’ятаю, кожен Божий день мите все зверху і донизу, сміття виносилося на подвір’я, і машина приїжджала й з подвір'я забирала. Але кожного дня все милося. Правда, потім, як приїхали «визволителі», то вони по молоко ходили з тими плювальницями, бо то були фарфорові. Ну, там і суконки були нічні сорочки. Тут була така їхня пані майорова Черненко на горі, то вона у нічній сорочці ходила в Оперний театр – і то правда».
«Вони якось так не чіпали нас, вони дуже гарно до нас відносилися. Принаймні у тому будинку – всі ці люди, вони займали високі пости, але дуже поважали нас. Ми мешкали там внизу, а вони відносилися до нас як до якоїсь такої вищої касти. У мене взагалі мама була така дуже цікава, та й тато працював не на такій простій роботі. Моя мама, як колись на селі чи десь тепер тут, щось спекли – до сусідів занесли. Медівник пеклося на свята, мама десь там на гору занесла, сусід потім прийшов і каже: «Люся, вот этот черней хлеб вкуснее, чем этот белый». А чорний – то був медівник. Мама каже, та то не є хліб, а він: «Ну как, это у нас хлеб называется, не знаю, как у вас». Потім у мене батьки дуже рано померли. І я пам'ятаю тільки от, як померла мама, вони всі прибігли і мені помагати хотіли. Буквально з усіх поверхів. Не було у них якоїсь такої злоби, ворожнечі. Навпаки, приходили і казали: які ви щасливі, що можете образи тримати».
«З нашої вулиці дуже багато повивозили людей. Ті от місцеві люди, які були українці – ото їх усіх повивозили. От уночі, десь друга-третя година. Тоді, як на Сибір вивозили. Практично всі українці жили партер або підвал (прим. авт. – у будинку оповідачки), другий і третій поверх ніхто не займав – тому, що там в основному були воєнні люди. То десь так був, наскільки я пам’ятаю, 47 – 48 рік. Кожну ніч ми мали готові мішки. Маму тато в лікарню відправив, бо вона хворіла. А ми з братом, брат у мене ще є, і ми мали такі мішки спаковані з речами – мали то чекати. Машина тільки приїхала, людей загрузили, нас ні – діти лягайте спати».
Народилася 21 листопада 1938 року у Львові. Дівоче прізвище - Миляник. Разом із батьками та братом мешкала на вулиці Богомольця. Там саме Михайлина й народилася - пологи приймала монахиня. Батько працював у технічному училищі, а мати не працювала. Після війни сім‘я неодноразово жила під страхом вивезення до Сибіру. 1955 року закінчила школу, потім інститут. Працювала лікарем. Згодом вийшла заміж за Богдана Очерклевича. Має дочку. Зі Львова ніколи не виїздила, й далі мешкає у місті разом із сім‘єю.
Hrdinové 20. století odcházejí. Nesmíme zapomenout. Dokumentujeme a vyprávíme jejich příběhy. Záleží vám na odkazu minulých generací, na občanských postojích, demokracii a vzdělávání? Pomozte nám!
