Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Вікторія Набокова Viktoriya Nabokova (* 1971)

Все, що я роблю, мене надихає

  • народилася 16 серпня 1971 року в місті Макіївка на Донеччині

  • 1988 року вступила до Донецького політехнічного університету +народила доньку на наступний день після проголошення Україною незалежності 1991 року

  • у 1994 році почала наукову кар’єру в Українському науково-дослідному інституті гірничої геології, геомеханіки і маркшейдерської справи при Національній академії наук України

  • під час Помаранчевої революції 2004 року очолювала дільничну виборчу комісію

  • в липні 2014 року евакуювалася з окупованого бойовиками «ДНР» Донецька

  • після вимушеного переселення до Слов’янська почала працювати у сфері реінтеграції переселенців

  • у 2020 році почала працювати в місцевому органі державної виконавчої влади на Донеччині

  • з 2021 року працює в Краматорській районній державній адміністрації (на період воєнного стану військовій адміністрації)

  • у 2022 році ініціювала створення Центру підтримки переселенців «Наш Краматорськ» у Дніпрі

  • обіймає посаду першого заступника Краматорської райдержадміністрації

You can find the English-language version below

Česká verze příběhu následuje po ukrajinské a anglické verzi:

Вікторія Набокова побудувала кар’єру науковиці та була задоволена своїм життям. Однак початок російської агресії у 2014 році змусив спробувати себе у кардинально іншій сфері. Зараз пані Вікторія — перша заступниця голови Краматорської районної адміністрації, яка самовіддано працює для свого регіону.

Династія вчителів

Вікторія Вікторівна Набокова народилась 15 серпня 1971 року в Макіївці на Донеччині. Її сім’я була нетиповою для регіону, більшість населення якого працювала в промисловості. І батьки, і бабуся з дідусем були вчителями: «Причому такі класичні. Батько у мене фізик, мати — вчитель мови, тому “лірики і фізики” текли з нашої сім’ї».

Дідусь по батьковій лінії — історик, воював у Червоній армії під час Другої світової війни. Дійшов до Берліна і був нагороджений орденом Олександра Невського за особисту відвагу — попри те, що не вмів плавати, разом з побратимами форсував річку і зайняв стратегічну висоту. Після війни дідусь став директором школи, а його дружина, бабуся пані Вікторії, — завучем. Орден дідуся є сімейною реліквією, яку пані Вікторія мріє вивезти з окупованої Макіївки. 

Школа, «Артек», активізм

Вікторія Набокова навчалася у школі № 18 міста Макіївки, де працювали її батьки. «Я була на постійному контролі, я не могла щось не вивчити. Тому я з медаллю і закінчила школу», — пригадує вона. Хоча інколи бракувало бажання продовжувати навчання, проте комплекс відмінниці не дозволяв кидати розпочате. 

Вона була комунікабельною дитиною і часто їздила до літніх таборів. Яскраві спогади лишилися про відпочинок та навчання в «Артеку» — відомому дитячому таборі в Криму, який приймав дітей з усього Радянського Союзу. В «Артеці» панувала атмосфера дружби та взаєморозуміння між дітьми різних національностей. У той момент ніхто навіть не замислювався про відмінності — всі просто насолоджувалися дитинством.

У радянські часи членство в дитячих та молодіжних організаціях було важливим етапом соціалізації. Вступ до жовтенят та піонерів відбувався досить просто за ланцюжковим принципом, а от далі було складніше. «Для вступу до комсомолу необхідно було вивчити статут, пройти співбесіду в райкомі партії. Нас запрошували, задавали питання і виносили рішення про можливість прийняття», — розповідає пані Вікторія. Вона з дитинства була активною, тому стала комсомольською організаторкою свого класу. Їй подобалося гуртувати однокласників для участі в конкурсах і змаганнях: «Це ж не обов’язково про якийсь комуністичний настрій. Це просто активна позиція — щось робити для своєї держави». В колективі відчувався дух змагальності: «Ми всі хотіли перемоги, хотіли якісь вимпели, якісь дипломи, якісь грамоти». 

Дорослішання в останні роки Радянського Союзу 

У дитинстві пані Вікторія, яка виростала в сім’ї вчителів, і сама мріяла стати вчителькою початкових класів. Проте реалізувати це бажання завадила важка хвороба матері. Її паралізувало, і тому дівчина не могла поїхати на навчання далеко від дому. А закінчивши школу із золотою медаллю, йти вчитися в технікум, як зазначає пані Вікторія, було непрестижно. Тому вона вступила до Донецького політехнічного університету на фах інженера-геодезиста. Обрала спеціальність через красиву назву «геодезія», вона здавалась «дівочою». 

Студентська стипендія у 40 рублів дозволяла купувати косметику, відвідувати кафе та гриль-бар разом з одногрупниками, 80% з яких складали дівчата. 

Під час навчання зав’язались романтичні стосунки з майбутнім чоловіком. 24 серпня 1991 року, коли Україна проголосила незалежність, пані Вікторія зустріла в пологовому будинку. На наступний день вона народила доньку. За кілька місяців на референдумі, який мав підтвердити Акт проголошення незалежності України, вона проголосувала ствердно: «Ми усі були за незалежну Україну. І ми з цими ідеями і на сьогодні».

Між роботою в науковій установі та виборчою дільницею

У 1994 році, після закінчення інституту, Вікторія Набокова почала працювати в інституті гірничої геології, геомеханіки і маркшейдерської справи при Національній академії наук України в Донецьку. «Там я пропрацювала до 2014 року, 20 років. Якби не війна, то, напевно, залишалася б там. Було цікаво», — розповідає вона. За 20 років роботи в інституті пані Вікторія пройшла шлях від інженерки до наукової співробітниці. Її робота охоплювала кілька напрямів, зокрема захист від підземних поштовхів та комп’ютерні технології. Вона брала участь у впровадженні IT-рішень для переведення планів гірничих робіт у цифровий формат, а також займалася науковими дослідженнями, які втілилися у 15 опублікованих статтях. 

Колектив інституту був дружнім, що створювало сприятливу атмосферу для роботи. Директор, який був депутатом обласної ради, своїм прикладом сприяв проактивності працівників інституту. 

Під час Помаранчевої революції 2004 року Вікторія Набокова була головою дільничної виборчої комісії. Тоді люди почали протестувати проти фальсифікації виборів на користь проросійського кандидата — Віктора Януковича. У третьому турі виборів комісія була розколота на два табори, а представниця від кандидата у президенти від опозиції Віктора Ющенка, яка приїхала з Київщини, спочатку боялася місцевих, вважаючи їх «бандитами». У мешканців східних і західних регіонів були поширені взаємні стереотипи. Проте врешті, побачивши прозорість процесу та доброзичливість оточення, та змінила свою думку. 

Вимушений виїзд з Донецька у 2014 році

Початок російської збройної агресії проти України став переломним моментом. Вікторія Набокова продовжувала працювати в інституті, але була активно задіяна в підготовці позачергових президентських виборів як голова окружної комісії. Позачергові вибори в Україні були організовані після втечі чинного президента Віктора Януковича з країни у лютому 2014 року. Ця подія стала кульмінацією масових протестів на Майдані Незалежності, що почалися через його рішення відмовитися від підписання угоди про асоціацію з ЄС.

На фоні анексії Криму Російською Федерацією у березні в Донецьку почались проросійські мітинги. Тоді відчувалося, «що були ті, хто прийшов за подихом, а були ті, кого пригнали». Проросійські сили спиралися на підтримку людей, завезених з Росії для масовки. Водночас 5 березня у місті відбувся один з найбільших проукраїнських мітингів «Донецьк — це Україна», куди прийшли тисячі людей. 

6 квітня натовп з російськими прапорами захопив Донецьку обласну державну адміністрацію, а вже наступного дня бойовики оголосили про створення «Донецької Народної Республіки». Непрохані «гості» поводилися зухвало і безцеремонно. Чоловік пані Вікторії, який працював у одному з райвідділків міліції Донецька розповідав, що в цей час у місті різко зросла кількість вбивств. Однак бойовики блокували розслідування, тож він міг лише фіксувати злочини.

Самопроголошена влада чітко дала зрозуміти пані Вікторії, що в Донецьку в жодному разі не мають відбутися вибори президента України. Хоч бойовики і не зверталися до окружної виборчої комісії по допомогу в організації свого псевдореферендуму щодо визнання «Донецької Народної Республіки», вони все ж навідувалися до жінки на роботу. Одного дня озброєні люди у балаклавах вилучили її робочий комп’ютер: «Говорять мені: “Ми у вас заберемо комп’ютер. <...> Ви не проти?”. — Я кажу: “Ну як я можу бути проти? Ви зі зброєю. <...> Я не буду своє життя віддавати за комп’ютер”». У таких умовах виборча комісія не могла далі виконувати свої обов’язки. 

Евакуюватися з окупованого міста пані Вікторії та її сім’я змогли аж у липні 2014-го. Спершу зупинилися у Щуровому — курортному селищі в Донецькій області, а потім переїхали до Слов’янська. Їхали в літньому одязі, бо вірили, що за два тижні все закінчиться. Коли прийшла осінь, зрозуміли, що швидкого завершення війни не буде. 

«Нове» життя у Слов’янську і нове вторгнення

На перших порах пані Вікторії було дуже складно адаптуватись. Зйомні квартири у Слов’янську не давали відчуття дому. Жінці дали можливість перейти працювати до іншої гілки Національної академії наук — Інституту геохімії, мінералогії та рудоутворення, що в Києві. Працювала дистанційно, але не вистачало живого спілкування з колегами, тому надовго там не затрималася. Згодом на роботу її запросила громадська спілка «Донбас», фокусом якої є реінтеграція переселенців. Пані Вікторія добре розуміє проблеми людей, які вимушено залишили свої домівки, адже й сама має такий досвід. Потім працювала помічницею народного депутата, а з 2021 року є першою заступницею голови Краматорської районної державної адміністрації (на період дії воєнного стану військова адміністрація). Адаптуватись до нової посади допоміг досвід роботи у виборчій комісії. 

Вікторія Набокова до останнього не вірила, що почнеться повномасштабне вторгнення. Початок активних бойових дій вибив її зі звичної колії життя. Однак робота, у якій вона почувається важливою, допомагала прийняти нову реальність. 

Після 24 лютого 2022 року характер роботи пані Вікторії докорінно змінився. Вона долучилася до гуманітарного штабу, займаючись розподілом гуманітарної допомоги. Пані Вікторія переконана, що державний службовець — це освічена, відкрита до спілкування людина, яка постійно вдосконалює свої знання. Сама вона під час війни здобула ступінь магістра з публічного управління та адміністрування в Маріупольському державному університеті, освоюючи багато нових напрямів роботи, зокрема ветеранську політику, роботу з психічним здоров’ям населення, інтеграцію громад та відбудову.

У квітні 2022 року ситуація в Слов’янську стала критичною через інтенсивні бойові дії, коли росіяни наступали і зі сходу, і з півночі. Тоді чоловік переконав пані Вікторію поїхати до більш віддаленого від лінії зіткнення Дніпра. Там жінка створила центр підтримки переселенців, роботою якого по-справжньому пишається, однак сама залишатися у новому місті довго не змога. Усвідомлювала — керівництво не може ефективно працювати дистанційно. У грудні 2022 року повернулася до Слов’янська, який вже встигла полюбити. Там, після шести років винаймання житла, здійснилася мрія її чоловіка — родина придбала власний будинок. Слов’янськ став домом Вікторії Набокової, з Краматорським районом Донеччини вона пов’язала своє життя. «З 2015 року я познайомилась з Олександрівською громадою. Це ж диво, коли вони проводять свій фестиваль і Олександрівка ярмаркує. В Миколаївці завжди на день енергетика чудове свято проводять. Святогірськ — це вобщє наша ж любов. Лиман, Щурове і всі ці озера блакитні — наше все», — каже вона.

Робота для свого району надихає пані Вікторію. Вона бачить себе у майбутній відбудові регіону, зокрема й рідного Донецька, у звільнення якого не припиняє вірити. Про свої плани після перемоги говорить так: «Я готова працювати і буду це робити. Відпочивати нам нема часу. І на сьогодні немає, і його не буде, якщо ми хочемо відновитися. А відновлятися ми повинні не просто — ми повинні робити краще, ніж було. Навіщо нам повертатися в те, що ми вже проживали? Тому буде краще».

________________________________________

Viktoriya Nabokova built a career as a scientist and was satisfied with her life. However, the onset of Russian aggression in 2014 forced her to try herself in a radically different field. Today, Viktoriya is the First Deputy Head of the Kramatorsk District Administration, working selflessly for her region.

A dynasty of teachers

Viktoriya Nabokova was born on August 15, 1971, in Makiivka, Donetsk region. Her family was atypical for the region, where most people worked in industry. Both her parents and grandparents were teachers, “And they were classic ones. My father is a physicist, and my mother a language teacher, so ‘lyricists and physicists’ flowed from our family.”

Her paternal grandfather, a historian, served in the Red Army during World War II. He reached Berlin and was awarded the Order of Alexander Nevsky for personal bravery — despite not knowing how to swim, he crossed a river with his comrades and secured a strategic height. After the war, her grandfather became a school principal, and his wife, Viktoriya‘s grandmother, became the deputy principal. Her grandfather’s medal is a family heirloom that Viktoriya dreams of retrieving from occupied Makiivka.

School, Artek, activism

Viktoriya Nabokova attended School No. 18 in Makiivka, where her parents worked. “I was constantly under supervision; I couldn’t fail to study something. That’s why I graduated school with honors,” she recalls. While she sometimes lacked the desire to continue her studies, her perfectionist nature would not allow her to abandon her goals.

She was an outgoing child who often traveled to summer camps. She fondly remembers her time at Artek, a renowned children’s camp in Crimea that welcomed children from across the Soviet Union. At Artek, a spirit of friendship and mutual understanding prevailed among children of various nationalities. At the time, no one considered their differences — all simply enjoyed their childhood.

In Soviet times, membership in children’s and youth organizations was an important step in socialization. Joining the Little Octobrists and Pioneers was relatively simple and followed a chain-like process, but progressing further was more challenging. “To join the Komsomol, one had to study the charter, undergo an interview at the district party committee. We were invited, asked questions, and decisions were made regarding the possibility of our acceptance,” Viktoriya recounts.

Active from a young age, she became the Komsomol organizer for her class. She enjoyed bringing classmates together for contests and competitions, “It wasn’t necessarily about some kind of communist attitude. It was just an active stance — doing something for your country.”

There was a spirit of competition among the group, “We all wanted to win, to earn some pennants, some diplomas, some certificates.”

Coming of age in the last years of the Soviet Union 

As a child growing up in a family of teachers, Viktoriya dreamed of becoming an elementary school teacher herself. However, her mother’s severe illness thwarted that plan. Her mother was paralyzed, and as a result, Viktoriya could not study far from home. After graduating with a gold medal, attending a vocational school, as Viktoriya notes, was considered unprestigious. Thus, she enrolled in Donetsk Polytechnic University to study engineering and geodesy, choosing the specialization for its appealing name, „geodesy,“ which seemed “feminine.”

A student stipend of 40 rubles allowed her to buy makeup, visit cafes, and enjoy grill bars with her classmates, 80% of them were women.

During her studies, she began a romantic relationship with her future husband. On August 24, 1991, the day Ukraine declared independence, Viktoriya was in the maternity hospital. The following day, she gave birth to her daughter. A few months later, during the referendum to confirm the Act of Declaration of Independence of Ukraine, she voted in favor, “We were all for an independent Ukraine. And we carry these ideas to this day.”

Between work in an academic institution and a polling station

In 1994, after graduating from university, Viktoriya Nabokova began working at the Institute of Mining Geology, Geomechanics, and Surveying of the National Academy of Sciences of Ukraine in Donetsk. „I worked there until 2014, for 20 years. If not for the war, I would probably still be there. It was interesting,“ she recalls. Over two decades, she rose from an engineering position to a research associate. Her work covered several areas, including seismic protection and computer technologies. She contributed to IT solutions for digitizing mining plans and conducted scientific research, resulting in 15 published articles.

The institute‘s team was close-knit, fostering a friendly work atmosphere. The director, who was also a member of the regional council, set an example that encouraged active engagement among staff.

During the 2004 Orange Revolution, Viktoriya Nabokova chaired a precinct election commission. At the time, people protested against election fraud in favor of the pro-Russian candidate Viktor Yanukovych. In the third round of voting, the commission was split into two factions. A representative from opposition candidate Viktor Yushchenko, who had come from the Kyiv region, initially feared the locals, viewing them as „bandits.“ Mutual stereotypes between residents of eastern and western Ukraine were common. However, after observing the transparency of the process and the goodwill of the locals, her perception changed.

Forced departure from Donetsk in 2014

The onset of Russian armed aggression against Ukraine became a turning point. Viktoriya Nabokova continued working at the institute but also actively participated in preparing for snap presidential elections as the head of a district commission. The elections were called after President Viktor Yanukovych fled the country in February 2014. This event was the culmination of mass protests on Independence Square that broke out over his decision to refuse to sign an association agreement with the EU.

Amid Russia’s annexation of Crimea in March, pro-Russian rallies began in Donetsk. At the time, it was evident that “there were those who were [genuine], while others were brought in.” Pro-Russian forces relied on individuals brought from Russia to swell their numbers. On March 5, however, one of the largest pro-Ukrainian rallies called Donetsk is Ukraine brought thousands to the streets.

On April 6, a crowd waving Russian flags seized the Donetsk Regional State Administration building, and the following day, militants declared the creation of the „Donetsk People’s Republic.“ These uninvited „guests“ acted brazenly and recklessly. Viktoriya‘s husband, who worked at one of Donetsk‘s district police departments, noted a sharp rise in murders during this period. However, the militants obstructed investigations, leaving him able only to document the crimes.

The self-proclaimed authorities made it clear to Viktoriya that presidential elections in Donetsk were out of the question. Although the militants did not seek assistance from the district election commission to organize their pseudo-referendum on recognizing the „Donetsk People’s Republic,“ they frequently visited Viktoriya at work. On one occasion, armed men in balaclavas confiscated her work computer. „They said,  “We’re taking your computer.  <...> Do you mind?” I said, “How can I mind? You’re armed, <...>  I’m not going to give my life for a computer.” Under such conditions, the election commission could no longer perform its duties.

Viktoriya and her family managed to evacuate the occupied city only in July 2014. They first stayed in Shchurove, a resort village in the Donetsk region, before moving to Sloviansk. They left with only summer clothes, believing the situation would resolve in two weeks. By fall, it became clear that the war would not end quickly.

A “new” life in Sloviansk and a new invasion

At first, it was very difficult for Viktoriya to adapt. Renting apartments in Sloviansk did not give her a sense of home. She was offered the opportunity to transfer to another branch of the National Academy of Sciences — the Institute of Geochemistry, Mineralogy, and Ore Formation in Kyiv. She worked remotely but missed in-person communication with colleagues, so she did not stay there for long. Later, she was invited to work for the Donbas Civic Union, which focuses on the reintegration of displaced persons. Viktoriya deeply understands the problems faced by people who were forced to leave their homes, as she herself has experienced this. She then worked as an assistant to a member of parliament and, since 2021, has served as the First Deputy Head of the Kramatorsk District State Administration (during martial law, the Military Administration). Her experience working on an election commission helped her adapt to the new role.

Viktoriya Nabokova did not believe until the last moment that a full-scale invasion would begin. The onset of active hostilities disrupted her usual way of life. However, her work, where she felt significant, helped her accept the new reality.

After February 24, 2022, the nature of Viktoriya’s work changed drastically. She joined a humanitarian hub, managing the distribution of humanitarian aid. Viktoriya believes that a public servant should be an educated, communicative person who constantly improves their knowledge. During the war, she earned a master’s degree in public administration from Mariupol State University, mastering many new areas of work, including veteran policy, mental health initiatives for the population, community integration, and reconstruction efforts.

In April 2022, the situation in Sloviansk became critical due to intense fighting as Russian forces advanced from both the east and the north. At that time, her husband persuaded Viktoriya to move to Dnipro, further away from the frontline. There, she established a support center for displaced persons, of which she is genuinely proud, but she was unable to stay in the new city for long. She realized that leadership could not be effective remotely. In December 2022, she returned to Sloviansk, which she had already grown to love. There, after six years of renting, her husband’s dream came true — the family bought their own house. Sloviansk became Viktoriya Nabokova‘s home, and she tied her life to the Kramatorsk district of the Donetsk region. “Since 2015, I’ve gotten to know the Oleksandrivka community. It’s incredible when they hold their festival, and Oleksandrivka has its fair. In Mykolaivka, they always hold a wonderful celebration for Energy Worker’s Day. Sviatohirsk is just our love. Lyman, Shchurove, and all these blue lakes are our everything,” she says.

Working for her district inspires Viktoriya. She envisions herself contributing to the future reconstruction of the region, including her native Donetsk, in the liberation of which she continues to believe. Regarding her plans after victory, she says, “I am ready to work and will do so. We don’t have time to rest. Not now, and we won’t later if we want to rebuild. And we must not just rebuild but make things better than they were. Why should we return to what we’ve already lived through? So, it will be better.”

------------------------------------------------------------------------

Všechno, co dělám, mě motivuje 

Viktorija Nabokova si vybudovala kariéru vědkyně a byla spokojená se svým životem. Počátek ruské agrese v roce 2014 ji však zavedl zcela jinam. Dnes je paní Viktorija první zástupkyní vedoucího Kramatorské okresní správy a obětavě pracuje pro svůj region.

Učitelská dynastie

Viktorija Viktorivna Nabokova se narodila 15. srpna 1971 v Makijivce v Doněcké oblasti. Pro region, kde většina obyvatel pracovala v průmyslu, byla jejich rodina netypická – rodiče i prarodiče byli učitelé: „Navíc takoví klasičtí. Táta je fyzik, máma učitelka jazyků, takže se v naší rodině vyskytovali ‚lyrici a fyzici‘.“ 

Dědeček z otcovy strany byl historik. Během druhé světové války bojoval v Rudé armádě, došel do Berlína a byl vyznamenán Řádem Alexandra Něvského za osobní statečnost: přestože neuměl plavat, společně se svými druhy překonali řeku a obsadili strategickou výšinu. Po válce se dědeček stal ředitelem školy a jeho žena, Viktorijina babička, zástupkyní ředitele. Dědečkův řád je rodinnou památkou a paní Viktorija by jej ráda vyvezla z okupované Makijivky. 

Škola, „Artěk“, aktivismus 

Viktorija Nabokova chodila do školy č. 18 v Makijivce, kde pracovali její rodiče. „Byla jsem pod neustálou kontrolou, nemohla jsem se něco nenaučit. Proto jsem školu ukončila s medailí,“ vzpomíná. Ačkoli jí občas chyběla chuť pokračovat ve studiu, její komplex vynikající studentky jí nedovolil vzdát se. Byla komunikativním dítětem a často jezdila na letní tábory. Zůstaly jí živé vzpomínky na pobyt a studium v Artěku, známém dětském táboře na Krymu, kam jezdily děti z celého Sovětského svazu. V Artěku panovala atmosféra přátelství a vzájemného porozumění mezi dětmi různých národností. V té době nikdo vůbec nepřemýšlel o nějakých rozdílech, všichni si prostě užívali dětství. 

V sovětských dobách bylo důležitou složkou socializace členství v dětských a mládežnických organizacích. Zatímco vstup do oktjabrjat [předchůdce pionýra jako u nás „jiskry“]a pionýra byl poměrně jednoduchý a děl se prakticky automaticky, dál už to bylo složitější. „Pro vstup do Komsomolu bylo třeba nastudovat stanovy a absolvovat pohovor na okresním výboru strany. Pozvali nás, kladli nám otázky, a pak vydávali rozhodnutí, zda můžeme být přijati,“ vypráví paní Viktorija. Protože už od dětství byla aktivní, stala se třídní komsomolskou organizátorkou. Ráda spojovala své spolužáky k účasti na soutěžích a závodech: „To se nemusí nutně týkat nějakého komunistického přesvědčení. Je to prostě aktivní postoj – udělat něco pro svou zemi.“ V kolektivu byl cítit soutěživý duch: „Všichni jsme chtěli vyhrát, chtěli jsme nějaké praporky, nějaké diplomy, nějaké certifikáty.“

Dospívání v posledních letech Sovětského svazu 

Paní Viktorija, která vyrůstala v učitelské rodině, se v dětství toužila také stát učitelkou na základní škole. Toto přání se jí však nesplnilo: kvůli vážné nemoci matky, která byla ochrnutá, dívka nemohla odjet studovat daleko od domova. Odmaturovala se zlatou medailí, takže jít na vyšší odbornou školu by nebylo prestižní. Proto nastoupila na Doněckou polytechnickou univerzitu na obor geodézie. Tento obor si vybrala kvůli krásnému názvu; slovo „geodézie“, jí připadalo takové „dívčí“. Studentské stipendium ve výši čtyřiceti rublů jí umožňovalo kupovat si kosmetiku a navštěvovat se spolužáky, z nichž osmdesát procent tvořily dívky, kavárny a bary. Během studií navázala vztah se svým budoucím manželem. Den 24. srpna 1991, kdy Ukrajina vyhlásila nezávislost, zastihl paní Viktoriji v porodnici, kde následujícího dne porodila dceru. O několik měsíců později v referendu, které mělo potvrdit deklaraci nezávislosti Ukrajiny, hlasovala kladně: „Všichni jsme byli pro nezávislou Ukrajinu. A držíme si tyto ideje dodnes.“

Mezi prací ve vědecké instituci a volebním obvodem

Po absolvování institutu v roce 1994 začala Viktorija Nabokova pracovat v Ústavu báňské geologie, geomechaniky a geodézie při Národní akademii věd Ukrajiny v Doněcku. „Pracovala jsem tam dvacet let, do roku 2014. Kdyby nebylo války, určitě bych tam zůstala. Bylo to zajímavé,“ vypráví. Za dvacet let práce v institutu prošla paní Viktorija cestu od inženýrky až po vědeckou pracovnici. Její práce zahrnovala několik oblastí, mimo jiné ochranu proti zemětřesení a počítačové technologie. Podílela se na zavádění IT řešení pro digitalizaci důlních plánů, a také se zabývala vědeckým výzkumem, jehož výsledkem je patnáct publikovaných článků. 

Kolektiv institutu byl přátelský a panovala tam příjemná atmosféra pro práci. Ředitel, který byl členem oblastní rady, svým příkladem přispíval k aktivitě zaměstnanců institutu. 

Během oranžové revoluce v roce 2004 byla Viktorija Nabokova předsedkyní obvodní volební komise. Lidé tehdy začali protestovat proti volebním podvodům ve prospěch proruského kandidáta Viktora Janukovyče. Ve třetím kole voleb byla komise rozdělena na dva tábory. Představitelka opozičního prezidentského kandidáta Viktora Juščenka, která přijela z Kyjevské oblasti, se zpočátku místních obyvatel bála a považovala je za „bandity“ – obyvatelé východních a západních regionů na sebe vzájemně hleděli se stereotypními předsudky. Když však viděla transparentnost procesu a vstřícnost okolních lidí, změnila nakonec názor. 

Nucený odjezd z Doněcku v roce 2014

Začátek ruské ozbrojené agrese proti Ukrajině se stal zlomovým okamžikem. Viktorija Nabokova stále pracovala v institutu, aktivně se ale zapojila do přípravy mimořádných prezidentských voleb jako předsedkyně obvodní komise. Mimořádné volby byly na Ukrajině uspořádány po útěku úřadujícího prezidenta Viktora Janukovyče v únoru 2014. Tato událost byla vyvrcholením masových protestů na Majdanu Nezávislosti, které začaly kvůli jeho rozhodnutí odmítnout podepsat asociační dohodu s EU. 

Jako důsledek anexe Krymu Ruskou federací začaly v březnu v Doněcku proruské demonstrace. Bylo tehdy cítit, že tam „byli tací, co přišli z přesvědčení, a ti, koho tam nahnali“. Proruské síly se opíraly o podporu lidí přivezených z Ruska kvůli vytvoření zdání masových akcí. Zároveň se 5. března ve městě konal jeden z největších proukrajinských mítinků „Doněck je Ukrajina“, kterého se zúčastnily tisíce lidí. 

Dne 6. dubna dav s ruskými vlajkami obsadil budovu oblastní státní správy v Doněcku a už následujícího dne ozbrojenci oznámili vytvoření „Doněcké lidové republiky“. Nezvaní „hosté“ se chovali neurvale a bezohledně. Manžel paní Viktoriji, který pracoval na jednom z obvodních policejních oddělení v Doněcku, vyprávěl, že v té době ve městě dramaticky vzrostl počet vražd. Ozbrojenci ale blokovali vyšetřování, takže mohl jen zaznamenávat zločiny. Samozvané úřady dávaly jasně na srozuměnou, že v Doněcku se v žádném případě nesmějí konat prezidentské volby. Ozbrojenci sice nepožádali obvodní volební komisi o pomoc při organizaci svého pseudoreferenda o uznání „Doněcké lidové republiky“, navštívili ale paní Viktoriji v práci. Jednoho dne jí ozbrojení muži v kuklách sebrali pracovní počítač: „Řekli mi: ‚Vezmeme vám počítač. <…> Nejste proti?‘ Já říkám: ‚No a jak můžu být proti? Vy máte zbraň. <…> Nebudu pokládat život za počítač.‘“ V takových podmínkách volební komise nemohla dál vykonávat své povinnosti. 

Paní Viktoriji a její rodině se podařilo z okupovaného města odjet až v červenci 2014. Nejprve se ubytovali ve Ščurovém, rekreačním středisku v Doněcké oblasti, a poté přejeli do Slovjansku. Jeli v letním oblečení, protože věřili, že za dva týdny všechno skončí. Když přišel podzim, pochopili, že rychlý konec války nebude.

„Nový“ život ve Slovjansku a nová invaze

V prvních dnech bylo pro paní Viktoriji velmi obtížné se adaptovat. Pronajaté byty ve Slovjansku jí nedávaly pocit domova. Dostala příležitost přejít do jiné pobočky Národní akademie věd, do Ústavu geochemie, mineralogie a nerostných zdrojů v Kyjevě. Pracovala na dálku, chyběla jí ale osobní komunikace s kolegy, takže tam nezůstala dlouho. Poté ji k práci přizvala nevládní organizace „Donbas“, která se zaměřuje na reintegraci vnitřně vysídlených osob. Viktorija dobře rozumí problémům lidí, kteří nuceně opustili své domovy, protože sama tuto zkušenost má. Poté pracovala jako asistentka lidového poslance a od roku 2021 je první zástupkyní vedoucího Kramatorské okresní státní správy (vojenská správa pro období válečného stavu). Adaptovat se na novou pozici jí pomohly zkušenosti z práce ve volební komisi. Viktorija Nabokova do poslední chvíle nevěřila, že dojde k totální invazi. Začátek aktivních bojových akcí ji vytrhl z obvyklých životních kolejí. Nicméně práce, v níž se cítí důležitá, jí pomohla přijmout novou realitu. 

Po 24. únoru 2022 se od základu změnil charakter práce paní Viktoriji. Nastoupila do humanitárního střediska a zabývala se distribucí humanitární pomoci. Paní Viktorija je přesvědčena, že státní zaměstnanec je vzdělaný, komunikativní člověk, který si neustále prohlubuje znalosti. Ona sama během války získala na Mariupolské státní univerzitě magisterský titul v oboru veřejné správy a managementu a osvojila si mnoho nových oblastí práce, zejména veteránskou politiku [státní politika pomoci veteránům znovu se uplatnit ve společnosti a zajistit jim sociální ochranu] a práci v oblasti integrace komunit, duševního zdraví populace a obnovy. V dubnu 2022 začali Rusové útočit z východu i ze severu a situace ve Slovjansku se v důsledku intenzivních bojů stala kritickou. Tehdy manžel paní Viktoriji přesvědčil, aby odjeli do Dnipru, který je dál od bojové linie. Ona tam založila podpůrné centrum pro přesídlence, na něž je opravdu pyšná, sama ale v novém městě nedokázala zůstat dlouho. Bylo jí jasné, že management nemůže efektivně pracovat na dálku. V prosinci 2022 se vrátila do Slovjansku, který si už stihla zamilovat. Tam se po šesti letech pronájmu bydlení splnil sen jejího manžela, a rodina si pořídila vlastní dům. Viktorija Nabokova spojila další život s kramatorským regionem Doněcké oblasti a Slovjansk se jí stal domovem. „V roce 2015 jsem se seznámila s komunitou Oleksandrivka. Je to zázrak, když pořádají svůj festival a Oleksandrivka pořádá jarmark. V Mykolajivce vždycky na Den energetiků pořádají velký svátek. Svjatohirsk, to je vůbec naše láska. Lyman, Ščurove a všechna ta modrá jezera, to je všechno naše,“ říká. 

Práce pro region Viktoriji motivuje. Představuje si, že se zapojí do jeho budoucí obnovy, a to včetně obnovy jejího rodného Doněcku, který, jak stále věří, bude osvobozen. O svých plánech po vítězství říká: „Jsem připravena pracovat, a budu to dělat. Na odpočinek nemáme čas. Ani teď ho nemáme, a pak ho teprve nebudeme mít, pokud chceme obnovu. A my nemůžeme jen obnovovat, my to musíme udělat lépe, než to bylo. Proč bychom se měli vracet k tomu, co už jsme prožili? Takže to bude lepší.“

© Všechna práva vycházejí z práv projektu: Memory Guardians: Women's Experiences in Donetsk Region in the 20th and 21st Centuries

  • Příbeh pamětníka v rámci projektu Memory Guardians: Women's Experiences in Donetsk Region in the 20th and 21st Centuries ()