Вікторія Набокова Viktoriya Nabokova

Я ні в яких мітингах не могла приймати участь, тому що я на той момент була головою виборчої комісії, і ми ж должни бить неупереджені ні до кого, тому… Ми це бачили, но ніякої [участі не брали]. Якось повліяти на це було складно, тому що, я пам’ятаю, коли до мене прийшли, я сиділа, працювала на комп’ютері. Нікакой таємниці немає. І вони заходять. Вони всі в балаклавах, говорять мені: «Ми у вас заберемо комп’ютер». <…> — Це у виборчій комісії чи в інституті? — У виборчій комісії, я ж на той час [там була]. «Ми заберемо у вас комп’ютер. Ви не проти?» Я кажу: «Ну як я можу бути проти? Ви зі зброєю, я просто сижу. Я жінка, сижу і працюю». Я говорю: «Я не можу бути проти. Розумієте, я не буду своє життя віддавати за комп’ютер. Це зрозуміло». От вони забрали монітор. Ну, це освіченість просто. Забрали монітор. Забрали принтер. А моноблок оставілі. Ладно. Я сіжу, вони понєслі монітор, понєслі. Потом прийшов другой принтер взял. Я ж сіжу, думаю: «Ну зараз же прийдуть». Виглядую. Дєжурна сидить. Я кажу: «Де вони?». — «Вже всьо, поїхали». Справілісь.

Я пам’ятаю: Помаранчева революція, у нас вибори — третій тур. Враховуючи, що ми ж працювали. Тода я в дільниці була. Складно було, приїжджала. Я пам’ятаю цей третій тур. Я предсєдатєль дільничної комісії, складно, важко в плані того, що в самой комісії разброд, тому що третій тур вже поділили були 50 на 50. І оранжеві шарфики обов’язкові були атрибутом. До нас, я пам’ятаю, в комісію секретарем приїхала жінка з Києва [Київської області], з Вишневого. І вона так боялася. — Це вона від Ющенка, представник Ющенка? — Да. Вона так боялася, а потім ми так... Я не знаю, я не можу говорити про всіх. Ми на дільниці, у нас нічого не було, всьо було прозоро. Тим паче стільки наблюдачів, що ти даже єслі захочеш щось зробити, неможливо, за тобою по п’ятах ходять вєздє. Тому, коли ця пачка з Януковичем росла на її очах, це був вибір наших людей, це ж ми не могли на це вплинути. І от вона бачила: Янукович, Янукович, Янукович, Янукович. І потім ми вечеряли разом. І она говорить: «Я коли сюди їхала…». А їй, я так розумію, необхідні були гроші. У неї дочка повинна була народити. (Я не пам’ятаю імені, це ж такі історії.) Она говорит: «Мені всі говорили, куди ти їдеш, тебе вб’ють. А мені так класно з вами, дівчата». В основному ж дівчата в комісіях, і ми з нею попрощалися як друзі. Тобто ми усі люди. Не нада кожному… Коли приїжджали, нам говорили: «Тут усі бандіти». Я говорю: «От дивіться, от ані ми. Ну може, якщо ми бандити, то бандити…». Може, ми правильно налагоджували роботу, може, нам саме люди гарні попалися. Було дружно. Було харашо. Тобто вибір людьми був зроблений. Ми зафіксували і передали. Тобто ми впливати не могли на це ніяким чином. Ну то що люди, коториє поїхали від нас, вони поїхали з любов’ю до нас, ми це відчували.

Ми усі були за незалежну Україну. І ми з цими ідеями і на сьогодні. Я бачу, що Україна... Я не знаю, що б з нею було, якщо б ми не обрали цього. То, що ми обрали, — це правильно. І я бачу ті кроки. Якщо б нас отак не відкидувало — наш братик [Росія] іноді не відкидував нас, то ми б на сьогодні дуже були розквітлими. Я розумію, що сьогодні коїться, — це заздрість до нас. Я тільки так можу [пояснити]. Злость і заздрість. Тому що ми можемо, ми прагнемо і ми хочемо.

Книги у нас були. І цілі іздання, і Толстова, і Гоголя на тоді, Пушкін. Це такі многотомники. Крім того, тоді дуже впроваджувалось, якась така цікава книжка, модна… <…> Було таке, що необхідно було зібрати 20 кілограмів макулатури і обміняти їх на якусь цікаву книгу. Ну, за гроші, за гроші. Тобто ти несеш 20 кілограм макулатури і отримуєш там долгожданний томік Дюма. І в довісок щось йшло таке, не дуже популярне. Таким чином бібліотеки і складалися. Я пам’ятаю, папа по роботі, він у мене коли почав працювати в профтехучилищі, вони їздили за набором. На Донеччині дітей не було. Вони їздили до Фізулі, це Таджикська, по-моєму, республіка [йдеться про Азербайджан]. Там в сєлєннях дітей багато, і вони готові були відправляти дітей навчатися до Донеччини. Кстаті, деякі з них потім, я пам’ятаю, і залишалися працювати на Донеччині, родини свої [тут створювали]. І оттуда, з цих посєлєній, селищ папа привозив книги російською мовою. Там не було попиту на них. Тому вони приїжджали до нас, відправляли їх і поштою. Тоді взагалі була зацікавленість. Це і «1001 ніч», я пам’ятаю, прямо цілий п’ятитомник. Тобто книги в нашій сім’ї — це було обов’язково.