Але переважно там, там такого місцевого населення майже не було. Там були десь такі, то во, там були такі маскалі Панамарьови, то вони мали там особняк свій. То вони той. Тоже вони бідували, тримали кози, корови, отаке-во. І той. І десь вони як ті, мороз тільки перший примерзок, вони бульбу викидали на цей вот, шоб вона підмерзла, і вони чистили і їли її як ябко, бо вона солодка була, цей во. І там всі, і там і старі, і малі їли. І пес, і кіт, всьо, всі їли сиру бульбу ту замерзлу, примерзлу таку. Вона потім і сходила, і вона той вот. А там нічо не росло. Яблук там не було. То як Іванка наша замужом була, вона там шла за невістку. І там її поїхали на Україну, я не пам’ятаю в якім то році, їхали ніби в відпуск вони там на Україну. І звідтам прислали посилку. І я, то світла шось не було, десь так осінь. І я прийшов до неї, вона мені каже: "дай я тобі грушку дам". А я не бачив тої грушки, тільки на малюнку. Я так помацяв тої грушки, ага. І думаю: "А попробую". Я думаю цей во. Як вкусив, я з’їв зовсім там, з цим. Потім середину стаю, кажу я: "Покажи мені ше ту грушку". А вона каже: "Та то я тобі одну лишила, бо то всьо погнило, воно, посилка йшла десять днів". Каже, то всьо погнило, і каже, то всьо повикидала та й.
Була лікарня. Та, в нас там був такий медпункт, така, той во, там, де ми жили. А у мами захворіла, моя, то її положили в Прокопівськ. Там називали "біла больниця" там, цей во. То я мав вже десь 10-11 років, то мені там наготували, там сестри, мама, і я на елєктричку сів і я їхав туда. А мій старший брат жив в Новокузнецку, і він також, ми там якось зговорилися, шо він буде їхати тою елєктричкою, і я буду їхати елєктричкою. А він же з дівчиною, він мав женитися вже, той вот. Та вона росіянка, але цей, гарна така дівчина, вони там разом вчилися. І я сів в елєктричку з цими, і брат сів. А він старший вже, кавалєр пацан, каже шо: "О, ти вуха не помив". Та я як міг вуха мити, як я в тому, в річкі там не вилазив літом. От. То це. А один раз їхав також до мами в лікарню туда, а мене ревізори взяли і закрили. Каже: "Ти білєта не маєш, ти може додому втік". Я кажу: "Та нє, я той". І завезли мене там, кінцева станція Усяти. Туда мене завезли, то я потім пішки, пішки мусив вертатися до Прокопівська, потім випустили. Як, сказати.
То було, я згадую то, то як ми голодували, як ми ходили по хліб. А в школі потім вже як пішов до школи, то вже ходили колядувати. В мене тут такий колєґа, він тут живе у Львові, Ігор. І ми поколядували, прийшли потім до школи. Нас взяли, виключили зо школи. Каже та вчителька, каже: "Ви ходили Бога прославлять". І той, і виключили нас зо школи. Але тато пішов до директора школи, і нас восстановили знов в школі той.
Інтерв'юерка: А ви пам’ятаєте як це було, як ви збиралися колядувати? Які колядки ви співали?
А ми там одну колядку вивчили, так ходили по бараках там по всіх. Так ходили. Там заколядували куплєтік там той, і той, і бігали. А вона, тая, питає учителька: "И сколько вам давали?" Ми кажем, каже: "Рубль і три". "О", - каже - "так много". А тоді копійки, то п’ять, десять копійок давали. Бо я як в школі вчився, в нас в школі був буфет там, і мама мені давала 10 копійок, то я все бігав в той буфет, і 100 грам цукерків, тих "Подушечок", посипаних кавою, такі смачні. А у нас там, в тому буфеті робив, продавав цей священник з Кирдиць.
"Ну а потім як вже ми там пожили, а ми хлопчиська, шо ми, бігали там. Це пекарня була така, там, там на конюшні з другого боку. І ми все бігали там до пекарні, а тая баба шо возила хліб такий, кіньми там. І вона тілько конів випрягла, а ми, хлопчиська, зразу відкривали ту во буду, і змітали крошки, бо хтіли їсти, голодні були цей вот. А потому, хліба давали мало там по 300 грам на людину. А потім, як вже дали хліб, то той, так можна було взяти. І ми бігали там хлопчиська коло магазину, і там маскаль той шо продавав говоре, каже: ´хліб дають, скільки хочеш´. І ми бігом давай, а в нас там міст дерев’яний був через ріку Обушку. Обушка така була ріка. І один міст був желізнодорожний. А ми на там тім боці. І ми через желізнодорожний біжимо, і боїмося шоб нога не попала, бо межи цієї шпали, біжимо бігом хлопчиська. Прибігли, в бараках начали, шуму наробили. Кажем: ´Хліб дають, скільки хочеш´. І люди як ринулися, давай бігом за хлібом. А той москаль каже: ´Женщины, та не переживайте. Тепер будете брати хліба скільки хочете´. Ну хліб там гарний був, такий білий такий, здорові буханки. Десь такі вот це вот. То понабирали хліба то, як той. Як лишався хліб, мама все порізала, засушила і в мішочок. Каже: "Хто його знає, куда нас ше можуть вести". То така."
В [19]59-му році ми виїхали в Донбас. Ми, нас, як Сталін помер, і дозволили виїхати, але тільки не на Західну Україну. То ми в Донецькій області. Приїхали ми в Донбас. І в Донбасі. Але перед тим поїхав шваґер, він шахтьор. І він получив квартиру там в Донбасі. І поїхала моя сестра. Моя сестра, вона була замуж, вона мала двоє дітей. Та молодша, шо тут лишалась. І вона той, її чоловіка забило в шахті. Вона той, і то в [19]56-му році забило її чоловіка. То, то вона вже не жила там, а жила в нас. Вона виходила замуж за невістку, і жила в нас, і вона тоже поїхала зо шваґром. І тут устроїлась в Донбасі на той, на роботу, і дали їй квартиру. Тоді там посьолок Белицкий, шахта відкрилась, і з’їжджалися з усіх кінців. То Совєтский Союз був, то всюди з’їжджалися, і той. І вона тоже получала квартиру також. І ми вже приїхали, вже тато контейнери забрав. Бо як, там давали будуватися, давали матєріали бесплатно, так шо, інакше люди би не лишалися там. То спеціально так шоб помішати націю, шоби той во, забулись. І ми, я пам’ятаю, я там з татом помагав, сарай такий ми будували там був. Ми потім там свині тримали.
сімейне фото Костельних – зліва направо: 3 ряд: Ганна (з дому Костельна, сестра оповідача), її чоловік – Дмитро Кіш, сестра Марія Костельна; 2 ряд: сусідка, батько респондента – Михайло, респондент, мати - Катерина (з дому Дембіцька), на руках сидить – син Ганни і Дмитра; 3 ряд – сестра Іванна Костельна. Шахта «Южная», Прокоп’євськ, Кемеровська область.
Богдан Костельний народився 24 жовтня 1945 р. у с. Тучапи, Городоцького району, Львівської області. Окрім нього, у сім‘ї було ще п‘ятеро дітей. Найстраший брат Федір був бійцем УПА та був вбитий під час облави у 1953 р. Сім‘ю виселили у жовтні 1947 р. Раніше, у 1944 р., виселили батьків його мами - Федора та Єву Дембіцьких. Під час арешту сім‘ї у 1947 р. батьки вирішили заховати дочку Іванну, якої не було в документах - вона залишилася сама у селі, аж поки пізніше батьки не написали листа до односельчан і попросили того, хто буде їхати у Сибір, забрати її з собою. Так вона приєдналась до рідних, що проживали у спецпоселенні на шахті Южная, що біля станції Спиченково, міста Прокоп‘євск, Кемеровської області, РСФСР. У 1959 р. сім‘я Костельних переїхала на Донбас, у поселення Білицький, на шахту 21-й сьезд КПСС, Добропольського району, Донецької області. Там жили до 1969 р. Пізніше, Богдан Костельний пішов в армію, а після демобілізації переїхав у м. Калуш, Івано-Франківської області. Потім переїхав щераз - до Львова, де до пенсії працював електриком та зварювальником. Зараз живе у с. Тучапи.
сімейне фото Костельних – зліва направо: 3 ряд: Ганна (з дому Костельна, сестра оповідача), її чоловік – Дмитро Кіш, сестра Марія Костельна; 2 ряд: сусідка, батько респондента – Михайло, респондент, мати - Катерина (з дому Дембіцька), на руках сидить – син Ганни і Дмитра; 3 ряд – сестра Іванна Костельна. Шахта «Южная», Прокоп’євськ, Кемеровська область.
сімейне фото Костельних – зліва направо: 3 ряд: Ганна (з дому Костельна, сестра оповідача), її чоловік – Дмитро Кіш, сестра Марія Костельна; 2 ряд: сусідка, батько респондента – Михайло, респондент, мати - Катерина (з дому Дембіцька), на руках сидить – син Ганни і Дмитра; 3 ряд – сестра Іванна Костельна. Шахта «Южная», Прокоп’євськ, Кемеровська область.
сімейне фото після депортації – зліва направо: 3 ряд: Марія, Ганна (рідні сестри), Стефа (двоюрідна сестра); сидять: батько респондента – Михайло, респондент, мати - Катерина (з дому Дембіцька); біля них стоїть з права старший брат оповідача Василь; на першому плані – респондент, 1948 р. Шахта «Южная», Прокоп’євськ, Кемеровська область
сімейне фото після депортації – зліва направо: 3 ряд: Марія, Ганна (рідні сестри), Стефа (двоюрідна сестра); сидять: батько респондента – Михайло, респондент, мати - Катерина (з дому Дембіцька); біля них стоїть з права старший брат оповідача Василь; на першому плані – респондент, 1948 р. Шахта «Южная», Прокоп’євськ, Кемеровська область
Hrdinové 20. století odcházejí. Nesmíme zapomenout. Dokumentujeme a vyprávíme jejich příběhy. Záleží vám na odkazu minulých generací, na občanských postojích, demokracii a vzdělávání? Pomozte nám!
