У нас, знаєте, так все легко було. Не заморочувались якимись національними питаннями, не було, не виникало якихось тьорок з приводу «якою мовою ти розмовляєш». У мене друзі, з якими ми бігали по вулицях, гуляли по подвір’ю і українською мовою говорили, і польською, і російською. В таборах отих піонерських так само. Ви знаєте, я навіть знайшла свою фотографію, коли мені було скільки там — чотири чи скільки рочків у садочку, — шо я в українському костюмі. Значить, вже тоді це не знищувалось так, знаєте, під корінь, що на свята чи там ще… Нє. Це було. Значить, мама мені спеціально робила цей віночок, вишиваночку — це все. Я он принесла — фотографії є. Я так само своїй дитині… Я дуже люблю цю фотографію, вона просто... і дитина там моя така… красуня, і я згадую, як було завдання — значить, це були травневі свята — обов’язково вдягнути дитину в український стрій, так? Я шукала. Де я тільки — по знайомих, по той всьо… Знайшла. Знайшла не так просто, щоб там щось якась деталь була, а саме український повноцінний костюм. Я така була піднесена в тому плані, мені це дуже так... І ніколи такі питання не виникали. От інститут, торгово-економічний інститут, так? Це був від кооперації, центросоюзівський. Студенти там вчилися у нас зі всього Радянського Союзу — із Білорусії, із Таджикістану, з Росії… Нє, з Росії, напевно, не було, напевно, не було. З України з усіх куточків. Потім іноземні студенти були: Польща, В’єтнам, болгари, німці. У мене в друзях. Так, викладання в інституті йшло російською мовою. Всі роботи ми писали російською мовою. Але ті студенти, які з’їхались і вчились, вони ж не тільки російською мовою розмовляли, звісно. І так ми й товаришували, дружили. Я до сих пір — Любця моя, дуже така моя душевна подруга. Вона живе в Луцьку, ми з нею спілкуємося українською. Було таке — і російською, і українською, — але коли почалася війна, я сказала: все. Я російську мову — може, щось прочитаю, може, щось… ну, прочитаю якусь об’яву. Отак от художню літературу я нічого, принципово. Ми почистили всю нашу бібліотеку, що тільки можливо повіддавали всі книжки, я не хочу навіть тримати. Розмовляти російською я не буду! Взагалі. До мене звертаються на вулиці, питають, як там пройти, чи поясніть шось, — і російською. Я розумію, що, може, людина потребує, щоб з нею говорили російською. Нє, я не буду, знаєте. Я собі отаке от установку дала, сказала: все, для мене це… Просто як відрізала. Відсікла. Я не можу миритися з тим, що вбивають, знищують. Моментом все змінилося. Я простити цього ніколи не зможу. І саме менше, що я для себе можу, для своєї країни — це бути українкою, це говорити українською. Відчувати все, що відбувається зараз в країні. Співчувати. Я волонтерю так, як я можу, ви розумієте. Я не можу донатити багато, але як пенсія приходить — я постійно.