Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Ольга Гайдук Olga Gayduk (* 1974)

• народилася 3 червня 1974 року в грузинському місті Горі

• 1991 року вступила до медичного училища в Цхінвальському регіоні (Південна Осетія)

• після початку південноосетинської війни була евакуйована з зони бойових дій і перевелась на навчання до Донецька

• 1993 року закінчила Донецьке медичне училище

• оселилась у селі Маркове Донецької області, працювала фельдшеркою в чотирьох селах

• 2000 року стала депутаткою сільської ради

• 2010 року переїхала в Краматорськ, працювала медсестрою

• того ж року відкрила в Краматорську магазин секонд-хенду

• після початку повномасштабного вторгнення, у квітні 2022 року, виїхала до Польщі

• того ж року виграла грант і відкрила в Польщі заклад грузинської кухні

• наприкінці 2023 року повернулась до Краматорська

• зараз живе в Краматорську, працює медсестрою в амбулаторії сімейної медицини

You can find the English-language version below

Ольга Миколаївна Гайдук (Ковтун) — краматорка з грузинським корінням, усе життя якої пов’язано з медициною й торгівлею. У найгострішу фазу південноосетинської війни вона перевелась на навчання до Донецька. За цей час удома розгорілася інша війна, в Абхазії, тому пані Ольга почала будувати кар’єру в Україні й робила те, що здавалося неможливим. Спершу поєднувала медсестринство з підприємництвом, а виїхавши до Польщі після повномасштабного вторгнення, змогла відкрити там власну справу. Вона завжди цінувала власну самозарадність, але зараз важливішим здається інше — рідні люди поруч.

Дитинство поміж грузинських свят і гостей

Ольга Гайдук народилась у грузинському місті Горі 3 червня 1974 року.

Бабуся пані Ольги по маминій лінії походила з Умані. Під час нацистської окупації міста її, молоду дівчину, було вивезено на примусові роботи до Німеччини. В родині розповідали, що невдовзі після звільнення примусових робітників радянськими військами бабусю запросили на роботу — прислугою генерала Рокоссовського, одного з командувачів Червоної армії. Там вона познайомилася з майбутнім чоловіком-грузином. Після завершення війни вони разом переїхали в Грузію, де й народилася мама пані Ольги.

Коли настав час обирати місце навчання, мама пані Ольги поїхала вчитися на Донеччину, де й познайомилася з майбутнім чоловіком — уродженцем села Маркове. Після закінчення навчання подружжя переїхало до Грузії, де батько працював військовим, а мама — вчителькою російської мови у школі. 

З дев’яти місяців Ольгу Гайдук допомагала виховувати бабуся. Вона була єдиною довгоочікуваною дитиною, росла в турботливій родині, мала багато двоюрідних і троюрідних сестер та братів поруч. Навколо завжди було безліч гостей та свят. Грузини, за згадками пані Ольги, кожного дня щось святкували — навіть без приводу. Дівчинка мала цілий двір друзів, але найбільше дружила з хлопцями. Щоліта вони разом із мамою їздили відпочивати на Донеччину до батькових родичів. Пані Ольга змалечку виховувалась серед грузинських звичаїв, тому коли після смерті бабусі родина переїхала до військового містечка, де жили люди різних національностей, опинилась у зовсім іншому середовищі: «Хтось приніс шоколадку, всі, хто перший, відламують, хапають, а я сиджу — чекаю, що мені дадуть. Ти не встиг, тобі ніхто не подасть. Потім уже був принцип, що я вже першою хватала. Тобто я була вихована ще за тими рамками…». 

Ольга Гайдук вчилась у російськомовній школі, але майже всі предмети викладались грузинською — ймовірно, через брак вчителів. Любила біологію, яку вивчала ще й додатково з репетитором. У старших класах стала піонеркою, але значення цьому не надавала. На відміну від інших республік СРСР, грузинська шкільна форма могла бути індивідуальною: «Якщо людина могла собі дозволити окрему швачку, це сприймалося нормально і впроваджувалось активно». Це були останні роки існування Радянського Союзу. Пані Ольга згадує, що сукню на свій випускний вони з мамою купили легко, адже, на відміну від Радянської України, де закордонний товар був у дефіциті, у Грузії таких проблем не виникало: допомагала нелегальна торгівля з Туреччиною.

Коли пані Ольга навчалася в школі, її батько служив в Афганістані. Для родини це був важкий період: ніхто не розумів, навіщо й кому потрібна ця війна. «Ми завжди боялися, що постукають [у двері] й скажуть, що батька немає». Через два роки служби він повернувся додому, але майже ніколи не розповідав про ті часи.

Життя на Донеччині 

1991 року Ольга Гайдук закінчила школу й спробувала вступити до медичного училища, але провалила екзамен через відмову платити хабар. Невдовзі вона вступила до медучилища в Цхінвальському регіоні (колишня Південно-Осетинська автономна область у складі Грузинської РСР), куди приймали без іспитів через напружену ситуацію в регіоні. Там пані Ольга провчилась півроку, але коли вкотре почались активні військові зіткнення, тато забрав звідти доньку гелікоптером. Батьки вирішили відправити її якомога далі від небезпеки: так вона стала студенткою Донецького медучилища, яке закінчила 1993 року. Під час навчання жила в татових родичів у Макіївці.

Донецьк здався пані Ользі великим, квітучим, цікавим містом. Спершу вчитися в іншій країні було важко: «Я писала диктант і не розуміла слова», — згадує вона часи, коли отримувала двійки замість звичних п’ятірок. Але за деякий час навчання налагодилось, і 1993 року дівчина закінчила училище.

Тим часом удома спалахнув новий військовий конфлікт — цього разу в Абхазії. Батько боявся повернення доньки, тому порадив їй поїхати на літо в село Маркове, де жив її дядько. Там вона зустріла майбутнього чоловіка. Невдовзі молодята зіграли весілля. Через півтора року після народження первістка Ольга Гайдук почала працювати фельдшеркою не тільки у своєму селі, а й у трьох сусідніх. Це була важка цілодобова праця, яка витягувала всі сили. Паралельно вона виховувала сина й тримала господарство, завдяки якому майже не помітила економічної кризи 90-х років, бо завжди мала додатковий заробіток із продажу молочної та м’ясної продукції на ринку. За роки роботи фельдшеркою Ольга Гайдук здобула гарну репутацію й 2000 року стала депутаткою місцевої ради.

Медсестра та підприємиця

Через схильність чоловіка до вживання алкоголю шлюб пані Ольги почав руйнуватися. Після розлучення у 2010-му вона вдруге вийшла заміж і переїхала в Краматорськ. Син у ті часи активно грав у футбол, і його хобі стало ще однією причиною переїзду, адже в місті було набагато більше можливостей здобути спортивну освіту.

У Краматорську жінка спочатку влаштувалась на роботу дільничною медсестрою в поліклініці, але згодом перевелась у відділення ВІЛ-інфікованих. Проте працювати там було важко морально, тому через півроку вона все ж покинула відділення й отримала роботу в хірургії, про яку мріяла ще зі студентських часів.

Другий шлюб так само виявився нетривким. Після розлучення, щоб мати змогу орендувати житло та утримувати дитину, Ольга Гайдук влаштувалась медсестрою в поліклініку № 3 й паралельно відкрила свій бізнес — магазин секонд-хенду, який почав набирати обертів і давав непоганий заробіток: «Для цього я вставала о третій годині ночі, перераховувала товар, о восьмій приходила до поліклініки, о другій-третій приходила додому, знову йшла в магазин, знову перераховувала товар. Якось так… І коли в медицині мені казали, що я дуже добре вдягаюсь і добре все це, я казала: “Хто вам заважає? Вихідні — йдіть працюйте, вставайте о третій ночі, відпочивайте куди хочете їдьте — це все у ваших руках. Якщо ви відпочиваєте — а я працюю, день і ніч”». Саме тоді вона зустріла нове кохання й одружилася втретє.

«Я відсиділа — слава Богу!»: окупація і звільнення Краматорська 

Улітку 2014 року, коли терористичні війська «ДНР» уже окупували Краматорськ, Ольга Гайдук узяла відпустку й майже весь час окупації провела вдома разом з чоловіком. Зі свого будинку в старій частині міста вони майже не чули звуків бойових дій. На щастя, саме в цьому районі не було проблем із водопостачанням і навіть працював один магазин. Пані Ольга майже ні з ким не спілкувалася, крім свого чоловіка, а новини отримувала переважно з телефонних дзвінків від знайомих. «Я не сильно відчула, якось мені пощастило… Вони [окупанти] пішли — ми одразу і зарплатню отримали, й пішло життя». Після звільнення Краматорська, за спогадами Ольги Гайдук, містяни почали більше допомагати одне одному, стали чуйнішими та добрішими, а саме місто потроху розквітало.

«Велика переоцінка в мене тоді, оскільки я цього не відчула, напевно, не пройшла. Більше відчулась вона зараз [під час повномасштабного вторгнення]. Тоді я легко це все перенесла. Можливо, комусь це було і важко, а у мене отак вийшов той період».

Я придумала кавказьку кухню в Польщі

Ольга Гайдук не вірила в повномасштабне вторгнення Росії й не готувалась до нього. Перші вибухи застали її на роботі. Тоді вона ледь змогла повернутися додому через відсутність транспорту й паніку в місті. 

9 квітня 2022 року Ольга Гайдук разом зі знайомими виїхала з Краматорська до Польщі, де вже декілька років жив її син. Думала — провідає сина, а тим часом «усе» закінчиться. Водій забирав людей біля стоматології поруч із будинком пані Ольги, а не від залізничного вокзалу, по якому саме в той день випустили ракети росіяни. Вже в дорозі їй подзвонив чоловік і повідомив про ракетну атаку на вокзал, під час якої загинуло більше пів сотні людей і близько ста отримали поранення.

У Польщі треба було все починати спочатку. Через три місяці життя в іншій країні, коли заощадження почали закінчуватися, пані Ольга стала шукати роботу. Спостерігаючи за міським життям, вона зрозуміла, що поляки люблять смачно їсти, тому вирішила відкрити кафе кавказької кухні й отримала грант на відкриття своєї справи.

Бізнес одразу запрацював, але шлях до успіху був непростим: Ольга Гайдук зіткнулася з місцевою бюрократією, крадіжками серед працівників і непрофесіоналізмом кухарів. «Вони на мене такими очима дивляться, залежать від мене, і, знаєте, я опанувала себе і думаю: “Це ж дівчатам потрібна якась допомога”. Я сама виховувала дітей. Більшість же виїхала без чоловіків». Неодноразово опускались руки, але, попри все це, вона продовжувала вести бізнес, щоб допомагати іншим. Утім, коли через півтора року пані Ольга ненадовго приїхала до Краматорська, то зрозуміла, що не хоче повертатися назад: «Мені казали: “Там війна, стріляють!”, а я кажу: “Мені так добре тут”. Я пішла на свою улюблену роботу, мене там зустріли добре. Я можу зайти у свою поліклініку, сісти біля комп’ютера, спокійно поспілкуватися рідною мовою, зустріти рідні обличчя. Це зіграло величезну роль, і я різко сказала, що буду закриватися». 

«Я люблю життя»: військова реальність

Нині Ольга Гайдук живе й працює в Краматорську, попри те що лінія фронту щоразу ближчає. «У мене тут улюблена робота, в мене тут чоловік, квартира» — ділиться вона своїми думками. Та й починати з нуля десь-інде у своєму віці вже не хочеться.

Пані Ольга звикла багато працювати й заробляти самостійно, але тепер це здається їй не настільки важливим. «Зараз я найбільше ціную життя та рідних людей, раніше я так сильно цього не помічала».

________________________________________

Olha Mykolaivna Haiduk (Kovtun) is a resident of Kramatorsk with Georgian roots whose entire life has been related to healthcare and trade. During the most acute phase of the South Ossetia war, she transferred to Donetsk to study. During this time, another war broke out at her home in Abkhazia, so Olha began to build a career in Ukraine and accomplished what seemed impossible. At first, she combined her nursing career with entrepreneurship, and when she moved to Poland after the beginning of the full-scale invasion, she managed to start a business there. She has always valued her own self-sufficiency, but now something else seems more important — her loved ones.

Childhood among Georgian celebrations and guests

Olha Haiduk was born in the Georgian city of Gori on June 3, 1974. 

Her maternal grandmother hailed from Uman. During the Nazi occupation of the city, she, then a young girl, was taken to Germany for forced labor. The family recounted that soon after the liberation of the laborers by Soviet forces, her grandmother was invited to work as a servant for General Rokossovsky, one of the commanders of the Red Army. It was there that she met her future husband, a Georgian. After the war ended, they moved to Georgia together, where Olha‘s mother was born.

When it came time to choose a place to study, Olha‘s mother went to the Donetsk region, where she met her future husband, a native of the village of Markove. After completing their studies, the couple moved to Georgia, where the father served in the military and the mother worked as a Russian language teacher at a school.

From the age of nine months, Olha Haiduk was raised with the help of her grandmother. She was an only and long-awaited child in a caring family, surrounded by numerous cousins. The house was always full of guests and celebrations. According to Olha, Georgians seemed to celebrate every day, often without any specific reason. She had a large group of friends in the yard, though she was closest with the boys. Every summer, she and her mother would travel to the Donetsk region to visit her father’s relatives. Growing up in a household steeped in Georgian customs, Olha found herself in a completely different environment after her grandmother passed away, and the family moved to a military town with people of various ethnicities. She recalls, “Someone would bring chocolate, and everyone would grab it first, while I would sit there waiting for someone to give me a piece. If you were not fast enough, no one was going to offer you any. Eventually, [I adopted] the same principle, grabbing first. That is, I had been raised according to the [old] values….”

Olha Haiduk attended a Russian-speaking school, but almost all subjects were taught in Georgian, likely due to a shortage of teachers. She had a passion for biology, which she also studied with a tutor. In her later school years, she became a pioneer, but did not consider it very important. Unlike in other Soviet republics, Georgian school uniforms could be tailored individually, „If someone could afford their own seamstress, it was perceived as normal and actively implemented.“ These were the final years of the Soviet Union. Olha recalls that finding a dress for her graduation was easy because, unlike in Soviet Ukraine where foreign goods were scarce, Georgia didn‘t face such problems, thanks to the illegal trade with Turkey.

While Olha was in school, her father served in Afghanistan. It was a difficult time for the family, as no one understood the purpose or reason for this war. “We were always afraid that someone would knock [on the door] and tell us that my father was gone.” After two years, he returned home but rarely spoke of those times.

Life in the Donetsk region

In 1991, Olha Haiduk finished school and tried to enter a medical college but failed the exam after refusing to pay a bribe. Shortly thereafter, she enrolled in a medical college in the Tskhinvali region (formerly the South Ossetian Autonomous Oblast of the Georgian SSR), where exams were not required due to the tense situation in the region. Olha studied there for half a year, but when military clashes erupted again, her father evacuated her by helicopter. Her parents decided to send her as far from danger as possible, so she became a student at Donetsk Medical College, which she graduated from in 1993. While studying, she lived with her father’s relatives in Makiivka.

Olha found Donetsk to be a large, blossoming, and fascinating city. Initially, studying in a different country was challenging: “I wrote dictations and didn’t understand the words,” she recalls of the times when she received failing grades instead of her usual high marks. However, after some time, her studies improved, and in 1993, she graduated from the college.

Meanwhile, a new military conflict erupted at home, this time in Abkhazia. Her father was concerned about her return, so he advised her to spend the summer in the village of Markove, where her uncle lived. It was there that she met her future husband. The couple soon married, and a year and a half after the birth of their first child, Olha Haiduk began working as a paramedic, not only in her own village but also in three neighboring ones. This was grueling, around-the-clock work that drained all her strength. At the same time, she was raising her son and managing a household, which allowed her to barely notice the economic crisis of the 1990s, as she always had extra income from selling dairy and meat products at the market. Over the years of her work as a paramedic, Olha Haiduk gained a solid reputation and, in 2000, was elected to the local council.

Nurse and entrepreneur

Due to her husband‘s growing problem with alcohol, Olha Haiduk‘s marriage began to fall apart. After divorcing in 2010, she remarried and moved to Kramatorsk. At the time, her son was actively playing football, and his hobby became another reason for the move, as the city offered more opportunities for a sports education.

In Kramatorsk, Olha initially worked as a district nurse at a polyclinic, but later transferred to the HIV department. However, the emotional toll of the job was too much, so after six months, she left and secured a position in the surgery department, something she had dreamed of since her student days.

Her second marriage also proved short-lived. After her second divorce, in order to afford rent and support her child, Olha took a job as a nurse at Clinic No. 3 while simultaneously starting her own business, a secondhand clothing shop. The shop quickly gained momentum and provided a decent income: „I would wake up at three in the morning to sort through the goods, be at the clinic by eight, come home around two or three, then go back to the shop and sort goods again. Somehow like that... And when people at the clinic would comment on how well-dressed I was, I would say, ‚What‘s stopping you? On your days off, get up at three in the morning, go work, and take vacations wherever you want — it’s all in your hands. While you’re resting, I’m working day and night.‘“ It was during this period that she met a new love and married for the third time.

“I made it through, thank God!”: The occupation and liberation of Kramatorsk

In the summer of 2014, when the „DPR“ terrorist forces had already occupied Kramatorsk, Olha Haiduk took a vacation and spent almost the entire occupation at home with her husband. From their house in the old part of the city, they barely heard the sounds of the fighting. Fortunately, their area did not face issues with water supply, and one shop even remained open. Olha kept mostly to herself, communicating only with her husband, and received news primarily through phone calls from friends. „I didn’t feel it much; I got lucky somehow... They [the invaders] left, and immediately we got our salaries, and life resumed.“ After Kramatorsk was liberated, Olha recalls, people began helping each other more, becoming kinder and more compassionate, and the city gradually blossomed again.

„I had a big reevaluation at the time, because I didn‘t really feel it, process it, I guess. I felt it more now [during the full-scale invasion]. Back then, I got through it easily. Perhaps it was difficult for some, but for me, this is how ther period was.“

I came up with the idea of Caucasian cuisine in Poland

Olha Haiduk did not believe in the possibility of a full-scale Russian invasion and was not preparing for it. The first explosions caught her at work. She barely managed to return home due to the lack of transport and the panic spreading in the city.

On April 9, 2022, Olha left Kramatorsk for Poland with some acquaintances, where her son had already been living for several years. She thought she would visit him and wait for „everything“ to end. The driver picked people up near the dental clinic close to Olha’s home, not from the train station, which became a target of Russian missiles that very day. While en route, her husband called to inform her about the attack on the station, which had killed over fifty people and injured around one hundred.

In Poland, Olha had to start from scratch. After three months of living in another country, her savings began to dwindle, and she started looking for work. Observing the local lifestyle, she noticed that Poles loved good food, so she decided to open a café specializing in Caucasian cuisine and received a grant to start her business.

The business took off immediately, but the road to success was challenging: Olha encountered local bureaucracy, employee theft, and unprofessional chefs. „They would look at me with these [wide] eyes, dependent on me, and, you know, I pulled myself together and thought, ‚These girls need some help.‘ I raised my children on my own. Most of them had come without their husbands.“ There were times when she felt like giving up, but despite all the difficulties, she continued to run the business to help others. However, when Olha returned to Kramatorsk after a year and a half for a brief visit, she realized she no longer wanted to go back: „People told me, ‚There’s war, they’re shooting!‘ and I said, ‚I feel so good here.‘ I returned to my favorite job, where I was welcomed warmly. I can go to my clinic, sit by the computer, calmly talk in my native language, and see familiar faces. That played a huge role, and I abruptly announced I would close [the business].“

“I love life”: The realities of wartime

Today, Olha Haiduk lives and works in Kramatorsk, even though the frontline is inching closer. „I have my favorite job here, my husband, and an apartment,“ she says. After all, starting over somewhere else at her age does not seem appealing.

Olha has always been used to working hard and making her own money, but now that does not seem as important to her. „Now, what I value most is life and the people I love. I didn’t notice that as much before.“