Стефанія-Ольга Депяк

«Ще як тільки прийшли, через пару днів вони розбивали всі магазини і все забирали, що в магазинах було, в аптеках, мануфактуру. Якийсь там був склеп (прим. авт. – магазин) шкіряний – шкіру продавали. По що вам шкіра? Ви ж взуття потребуєте: «Ничего, мы привезем свое, это все на память. Свое привезем». А люди наші стояли на вулиці, навколо на хідниках і просто дивилися на них, як на чудо якесь. Як то, розбивати магазини і все забирати з тих магазинів. Всякі звої тканин забирали, брали на плечі і до своїх авт клали. Нам то було страшно дивно. Але тепер ми розуміємо, чому то було.»

«Ми так були пригнічені, пригноблені совєцькою владою – по-перше, ще як вони прийшли у вересні 39-го року, то вже в січні 40-го року були страшні вивози, несправедливі, то тяжко уявити. У нас навпроти мешкали панство Полянських, вони мали свій дім, а орендаторами у них були Вашкевичі. А Вандя Вашкевич на рік молодша, ні, на рік старша від мене, була моєю колежанкою. У мене на городі були качелі, а у них не було, тому всякі колежанки приходили на город і бавилися. І пісочниця була – я мала всі умови, все забезпечення повне такого дитинства. І прошу собі представити, вже десь у січні, то були страшні морози по 26-28 градусів. А батько їх мав троє дітей, Вандя була наймолодша. Він був поліцаєм польським. Поліцаї польські діставали тоді 120-130 злотих на місяць. 30 злотих вони віддавали за помешкання, що їм залишалося – троє дітей, треба одягнути, до школи послати. Вони просто дуже скромно жили. І їх вивезли, бо то був польський поліцай – у Катині порозстрілювали.»

«42-й рік – страшний голод. Ми чекали, коли та наша картопля виросте. А картопля виросла вже десь аж у кінці травня. То батько їхав, мав сім’ю там десь біля Судової Вишні, і там йому дали мішок пшениці. І він з тим мішком пшениці на плечах приїхав до Львова. А на львівському вокзалі якийсь гестапович побачив його – що він там має, то батько німецьку мову знав, сказав йому, що він має. Той відразу забрав, батька побив, усе забрав. Батько приїхав додому і ясно, що нічого не було. То ми тоді дістали трошки насіння виґі. То ми ту виґу – батько десь зробив жорна – на тих жорнах молов ту виґу і мама пекла пляцки. Мама не могла того їсти, я їла ті пляцки, на «бляті» пекла, бо ніяких тлушчів не було. Єдине, що нас спасало, що ми за Польщі брали щоденно два літри молока у пані Козачкової. Пані Козачкова мешкала далі на Новому Знесінні, коло церкви, там була така капличка. Не церква, а каплиця фактично. І вона нам носила молоко. І потім, як стали ті совіти, і як німці були. Деколи мама, як мала час, то йшла, то вони йшли на роботу – приносили то молоко. І тим молоком ми спасалися фактично. Пляцки з виґі – мама не могла того їсти. Ми їли, а що було робити.»

«У діда, де батько жив, у нього був прекрасний на бархаті голубому, на синьому із золотом, золотими нитками вишитий тризуб. У Польщі то можна було тримати у приватній хаті. Коли дідо помер, то був 38-й рік, його з великими почестями хоронили, і батько забрав той тризуб до себе і у нас він був. Але потім, як приїхали до нас «визволителі», батько боявся то тримати. А у нас був балкон, ґанок і під ґанком була така ніша, а у ній дуже багато українських грошей – по 500 гривень, різні паперові гроші, цілий плік (прим. авт. – ціла пачка) того був. Він так у мішечку то тримав, потім десь у цератку у якомусь відрі. А потім десь 49-го року, коли були дуже страшні вивози і арешти він каже: «Я не буду ризикувати». Ану ж хтось капне щось. І то все попалили.»

«Які то були страшні вивози у 41-му році. Всіх вчених з університету на Волєцкій вулиці у 41-му році постріляли. Потім займали мешкання тих професорів, будинки, і ще навіть були свіжі вечері. То совіти таке робили. А вчених німці розстріляли – я вже не дуже пам’ятаю. Але, я кажу, ще 40-го року вони вивозили (прим. авт. - совіти), люди мали ще вечері, то вони прийшли – за півгодини збиратися і все – у товарні вагони.»