Я розповім це очима людини просто, не громадського діяча, а просто жінки. Ми прокинулися о п’ятій, коли літаки, ми почули обстріли і зрозуміли, що це Краматорський аеродром. Ми прокинулись і вже по телебаченню ми зрозуміли, що війна. Ми одягнулися з сином, дійшли до магазину і побачили вже черги біля банкоматів. Люди вже стояли в черзі в магазини. Ми зняли гроші, ми взяли, що могли, це було так, якийсь… Я хвора на астму бронхіальну, я купила препаратів декілька і прийшла додому. Це був четвер. У суботу поїхала в церкву, і стояли люди, які не захотіли заходити в храм від московського патріархату. Я провела цю службу. Їхала додому, мені, знаєте, психологічно хотілося плакати. Приїхала додому і кажу мамі… Я ж кажу, в мене особисте питання, матуся після ковіду, ми з малим перехворіли, але я тільки відчувала аромат кави, не могла її пити, а мама дуже важко хворіла. Я плакала, кажу: «Ма, це не то, що було в [20]14 році, це на багато часу». І далі — весна була холодна, було зябко. З першого березня люди почали виїжджати. У магазинах черга, ціни на базарі зросли, сіль можна було придбати артемівську за 70 гривень. Черги в аптеках, не можна купити йод, те, що було два дні назад, можна було взяти — ти не можеш цього зробити сьогодні. Ти бачиш, як місто просто стає пустим, ти ходиш додому, в тебе в холодильнику хліб, щоб можна було тиждень-два [харчуватися]. Ти затарився тою мукою, щось там склав, так дивишся телебачення. У нас антена, і не зразу відрізали [від російського телебачення], тобто це була така інформаційна війна. Це був просто інформаційний жах, що Росія каже, що буде. Ти бачиш, як літають літаки, ми ж були вже під обстрілами. Потім, в березні почали люди виїжджати, ринок пустий, вулиці пусті, в квітні ти бачиш, як виїжджає «АТБ», «Єва» і місто просто стає таким, як ти його побачив в [20]14-му, коли приїхав за речами [з евакуації], воно пусте. Ти знаєш… Ті жінки, які, наприклад, з мамою хворіли, і ти розумієш, що потрібно допомагати, ти якраз береш ту муку… Три-чотири у мене було жінки, яким я носила, вони на п’ятому поверсі живуть — ну так, п’ятий-четвертий, — я просто приносила. Тому що я знала, що їм важко спускатись. Магазини закриті. Ціни. А потім вже почалося таке. Ти вже побачив гуманітарну допомогу, немає груп ніяких, тобі просто кажуть: а отам-отам видається. Видали, потім тих людей вже немає. Я так до квітня побула вдома, все поприбирала, подивилась і пішла працювати на касу. Мені просто зривало кришу, я не знала, що робити. Тобто людина, яка займалася фотографією, хотіла відкрити свою власну фотошколу, соціальні проєкти проводити, громадською діяльністю займатися, сідає на касу, тому що ти розумієш, що є дитина, мама, яка не поїде, а якщо поїде, вона просто не витримає фізично. Бо без якогось приміщення ти ніхто, і я це розуміла. Плюс ми вирішили, в нас тварини. Ми вирішили допомагати людям, нікуди не виїжджати. Загальна картина — місто пусте. Це вже потім хлопці з’явились, військові, це вже інша сторінка, а спочатку в тебе таке, ти пішки взагалі ходиш, аптеки відриваються, сирени, приміщення в тебе стає таким… плазму я зняла взагалі і сказала: «Ми не дивимося телебачення». Тобто ми по інтернету отримуємо інформацію по місту. Ти завішуєш вікна, тому що є комендантська година, яка починається. Вона ж починалася з п’ятої спочатку, і вже було темно, світло вимикалось, і далі вже. Це вже війна. Це такий відрізок. Дівчата [з громадської організації «Асоціація жінок “Пані”»], ми збиралися… Zoom не показував в Донецькій області і зараз не показує, ми по «Міту» [Google Meet] збиралися з дівчатами. Вони вважали, що я психічно нестабільна, що мене потрібно вивозити, а я казала, що потрібно тут людям допомагати, і лишилась.