Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Володимир Єшкілєв Volodymyr Yeshkiliev (* 1965)

• народився 23 травня 1965 року в місті Івано-Франківську

• у 1988 році закінчив історичний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту ім. Василя Стефаника

• у 1988–1999 роках працював учителем історії у школі, викладав у вишах до 2011 року

• наприкінці 1980-х років був активістом Демократичної асоціації вчителів та приєднався до Народного руху України

• протягом 1990-х друкувався у часописах «Четвер» та «Сучасність»

• увів термін «Станіславський феномен» на позначення групи митців-постмодерністів (письменників і художників) в Івано-Франківську, до якої належав і сам

• засновник та головний редактор часопису з проблем культурології, теорії мистецтва та філософії «Плерома», що виходив у 1996–1998 роках

• після успіху роману «Втеча майстра Пінзеля» (2007) майже щороку видавав нову книгу

• у квітні 2014 року брав участь в Українському літературному фестивалі у Донецьку

• після повномасштабного вторгнення Росії в Україну залишився у рідному Івано-Франківську

• автор понад 20 романів та збірок прози, численних колонок у медіа

• співпрацює з Івано-Франківським «Новим театром», для якого написав п’єси «Полігон, або Бубновий ельф» (2021), «Хто це замовив?» (2024)

Володимир Єшкілєв — прозаїк, есеїст, драматург. Належить до Станіславського феномену — групи письменників та художників, які спільно творили культурне життя Івано-Франківська протягом 1990-х років. Працював учителем історії, викладачем вишу, політконсультантом, але зрештою зосередився виключно на письменництві. Залишається у рідному Івано-Франківську і спостерігає, як змінюється це тилове місто в умовах повномасштабного російського вторгнення.

«Мама — з півдня, батько — з півночі»

Володимир Львович Єшкілєв народився 23 травня 1965 року в Івано-Франківську. Його батько, Лев Єшкілєв (1940 р. н.), походив з Республіки Комі, розташованої на північному сході Російської РФСР. За родинною легендою, засновником роду Єшкілєвих був шведський військовий, що потрапив до російського полону під час російсько-шведської війни 1788–1790 років. Бабуся по батькові, Єлизавета Буткіна, була з купецького роду, а дід, Павло Єшкілєв, брав участь у революції на боці більшовиків: «Це одруження мою бабусю врятувало, тому що за революційними законами донька багатого негоціанта мала бути знищена». У них народилося семеро дітей, Лев був наймолодшим. У 1946 році, коли в Радянському Союзі вирував голод, спричинений повоєнною розрухою, неврожаєм та масовим вивезенням зерна до дружніх соціалістичних країн, бабусю Єлизавету арештували за те, що вона винесла щось із колгоспного поля, чим порушила закон, відомий у народі як «Закон про п’ять колосків»: «Така була важка історія, яка, певно, травмувала мого батька, він не любив владу. Він часто розповідав, що маму на чотири роки посадили в табір тільки за те, що вона рятувала своїх дітей від голоду». 

Валентина Ситник, мама Володимира Єшкілєва, народилася 1941 року в Києві. Її батько був шофером і возив радянських чиновників. «У 1944 році був змушений з Києва поїхати в зв’язку з тим, що там почалися широкі репресії проти чиновників київських, і вони зачіпали також тих людей, які були близькі до них. <…> Куди можна було поїхати, щоби це не викликало ніяких підозр і легко перевели? Це була західна Україна, бо потребувалися всі професії», — розповідає пан Володимир. Ситники опинилися в Станіславові — таку назву мав Івано-Франківськ до перейменування у 1962 році. Спершу дід працював водієм при обласному комітеті Комуністичної партії, а потім шофером на різних підприємствах.

Валентина Ситник познайомилась з Левом Єшкілєвим, коли той проходив військову службу в Івано-Франківську. Одружилися в 1963 році. Пан Володимир був єдиною дитиною. Сім’я була російськомовною, лише дід, Іван Ситник, іноді розмовляв українською: «Козацькі корені давали про себе знати».

Подвійність радянської дійсності

У 1972 році Володимир Єшкілєв пішов до школи № 12, розташованої у військовому містечку: «Батьки моїх однокласників і однокласниць практично всі служили у Східній Європі — в Угорщині, [соціалістичній] Німеччині, Польщі. Себто вони отримували подвійні зарплати, вони отримували бони для того, щоби купувати в спеціалізованих магазинах». Майже усі однокласники готувалися продовжувати військові династії — хлопці займалися спортом, поглиблено вивчали предмети, що були потрібні для вступу до військових училищ, дівчата мріяли вийти заміж за військових. Пан Володимир був не з військової родини — тато працював на арматурному заводі, а мама на заводі «Промприлад», — не був спортивним і віддавав перевагу гуманітарним предметам: «Було певне відчуження між більшістю в класі і мною і ще кількома учнями, які були з міста». У школі викладали російською мовою, більшість дітей були звільнені від вивчення української.

За те, що назвав червону піонерську краватку ганчіркою, майбутнього письменника прийняли у піонери із запізненням і після формального каяття: «Я клятвено запевнив, що я розкаююся в тому, що так цинічно обізвав “святиню піонерського життя”. Але насправді я ні в чому не розкаювався і десь навіть був гордий, що я не такий, як всі». Патріотичному вихованню в школі приділяли багато уваги, однак діти військових після відвідин країн-сателітів, де жилося краще, ніж в Радянському Союзі, сприймали пропаганду зі скепсисом: «Коли [на уроках музики] співали “Этот День победы порохом пропахˮ, всі затуляли носи і робили вигляд, що їм дуже-дуже смердить».

Навчання у тих, хто мав іншу думку

У 1983 році Володимир Єшкілєв вступив на історичний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту ім. Василя Стефаника (нині — Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника). Серед його викладачів були учні відомих радянських істориків Якова Лур’є та Григорія Сергієнка, і в інституті вони опинилися не випадково: «Івано-Франківськ — це було місто зіслання. Це було кегебістське червоне місто, яке було на спецрежимі. І тому різні балакуни, філософи, історики і так далі, які проштрафилися або не співпала їхня ідеологія з марксистсько-ленінською у Києві, Москві або ще десь у великих містах, — їх відправляли викладати в Івано-Франківський педінститут». Після закінчення інституту пан Володимир працював учителем історії у школі та викладачем у приватних вишах.

Період «перебудови» закінчився кількома страшними днями ГКЧП

«Перебудова», яка передувала розпаду Радянського Союзу, особливо запам’яталась пану Володимиру, адже це були роки його молодості: «Це були часи, коли я нарешті міг вголос говорити те, що думав. А для мене це було важливо, як для кожної людини, яка займається інтелектуальною діяльністю». Він приєднався до Івано-Франківської міської організації Народного руху України. Коли в серпні 1991 року стало відомо, що Державний комітет з надзвичайного стану (російською ГКЧП) у Москві намагається усунути від влади президента СРСР Михайла Горбачова, пан Володимир очікував, що проти нього та інших активістів проводитимуть репресії. Цього не сталось — 24 серпня було проголошено незалежність України: «Це була така радість, перемога. Відпав страх, і вже думали не про те, в яку зону нас посадять, а вже про щось майбутнє, веселе. Ці дні мені дуже сильно закарбувались, бо це реально були три дні такої напруги, такого страху». 

«До нас приїжджали з Києва, зі Львова і казали: “Франківськ — та це літературна столиця України!ˮ»

Перші твори письменника були опубліковані на початку 1990-х у літературно-мистецькому журналі «Четвер», головним редактором якого був Юрій Іздрик. У цей час навколо Іздрика гуртувались письменники та художники. Усі вони були з Івано-Франківська. Саме пан Володимир вперше назвав це культурне явище Станіславським феноменом, це сталося під час дискусії на виставці «Рубероїд» у 1992 році: «Так воно і ввійшло в історію». Окрім Володимира Єшкілєва та Юрія Іздрика, до Станіславського феномену належать письменники Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Ярослав Довган, Галина Петросаняк, Володимир Мулик, Марія Микицей та художники Михайло Вітушинський, Ігор Панчишин, Микола Яковина. Усі вони вважалися постмодерністами. Письменники та митці не лише організовували спільні заходи, але й підтримували дружні стосунки. Наприкінці 1990-х шляхи учасників розійшлися — Іздрик, зокрема, переїхав до Львова, а Андрухович у 2000-му на рік поїхав до США.

Перший роман Володимира Єшкілєва «Адепт» вийшов на сторінках редагованого Миколою Рябчуком часопису «Сучасність» у 1995 році, а за два роки був виданий окремою книжкою. Отримавши грантову підтримку від Міжнародного фонду «Відродження», пан Володимир започаткував журнал «Плерома», що виходив протягом 1996–1998 років. Наприкінці 1990-х років письменник наважився звільнитися зі школи, щоб зосередитись на письменницькій кар’єрі. Відтоді він активно публікував авторські колонки у друкованих та інтернет-виданнях. Успіх прийшов після виходу роману «Втеча майстра Пінзеля» про останні роки життя європейського скульптора XVIII століття, що проживав на території Галичини, Іоанна Георга Пінзеля: «З того часу в мене почали виходити практично кожного року романи, і я став професійним письменником». У середині 2000-х працював політтехнологом, однак покинув політику та поїхав до Тибету. На сьогодні, у 2025 році, пан Володимир є автором понад 20 романів та збірок короткої прози.

Останній український фестиваль у Донецьку та розрив зв’язків із Росією

У квітні 2014 року Володимир Єшкілєв разом з іншими письменниками, серед яких були Оксана Забужко, Юрій Винничук, Василь Шкляр, Андрій Курков та інші, вирушив до Донецька. Там, на території культурного простору «Ізоляція» (під час російської окупації на цьому місці було облаштовано в’язницю-катівню), протягом 23–25 квітня проходив Український літературний фестиваль. «Це вже Слов’янськ був зайнятий бойовиками Гіркіна, тобто їхати довелося і туди, і назад через захоплене росіянами місто», — згадує пан Володимир.

Того ж року письменник заборонив додруковувати та перевидавати переклади своїх книг у Росії. До 2014-го він неодноразово брав участь у російських літературних фестивалях, спілкувався з тамтешніми літераторами. «Зараз це все згадується як ілюзія. Зараз більше згадуються якісь підтексти, погляди і посмішки, яких ти раніше не зауважував, а зараз це виходить на перший план, і ти розумієш, що це все було награно, штучно і за цим всім стояли куратори, які цим маніпулювали», — каже письменник.

«Тоді був такий сумбур — ці перші тижні»: початок повномасштабної війни

24 лютого 2022 року пан Володимир та його дружина Надія прокинулися від вибухів, що пролунали в аеропорту біля Івано-Франківська, і зрозуміли, що почалась повномасштабна війна. У перші тижні вони прийняли багато друзів та знайомих, які залишили свої рідні міста через активні бойові дії: «Ми просто з Надею виділили одну кімнату в квартирі для тих, хто їхав. Більшість у нас була транзитом. Вони далі їхали кудись там на Чернівці, на Ужгород. Деякі, хто мав можливість, далі, в Європу їхали». Обоє займалися волонтерством, розповідали для західних медіа про ситуацію в Україні.

Нині, у 2025 році, Володимир Єшкілєв залишається в Івано-Франківську. Співпрацює з «Новим театром», проводить зустрічі літературного клубу. Серед відвідувачів його заходів багато переселенців. «Вони принесли з собою урбаністичний настрій, більш міський триб життя. <…> Якщо вони увіллються сюди, вони не зіпсують нам ні гуцульської печені, ні традицій. Навпаки, вони тільки урізноманітнять», — каже пан Володимир.