Володимир Єшкілєв Volodymyr Yeshkiliev

На початку [19]90-х завдяки, знову-таки, [Юрію] Іздрику, який був такою собі точкою зборки, точкою входу в літературу для дуже багатьох, і за це йому велика шана і подяка, завдяки йому створилася така група літераторів франківських, письменників, яку я в [19]92 році охрестив, став хресним батьком, сказавши, що це — Cтаніславський феномен. Так воно і ввійшло в історію як Станіславський феномен. Це я, Іздрик, [Юрій] Андрухович, Тарас Прохасько, Ярослав Довган, Галина Петросаняк, Володимир Мулик, Марія Микицей. Ми реально перебували в дружніх відносинах і в відносинах творчої взаємодії. Себто це були не тільки спільні якісь презентації, перформанси, поїздки, гастролі і так далі, і так далі. Це було реально життя. Це був ледь не щоденний обмін думками, враженнями. Ми один на одному шліфували якісь свої естетичні принципи, а ще це був настрій. Я завжди кажу, що Станіславський феномен — це такий настрій, коли просто люди один одного заряджають енергією. Їм хочеться бути письменниками, їм хочеться щось творити. І ми відчували, що ми творимо історію, що ніколи в цьому місті не було такого, що робимо ми. І от Станіславський феномен — це реально було щось таке неповторне, незвичайне. Потім наступні покоління літераторів Франківська намагалися це якось повторити, якось перепризначити для себе, і там були цікаві люди, але того вже настрою [не було], він не повторився. Відповідно, Станіславський феномен — він от як був в [19]90-ті роки — на початку [19]90-х виник, в кінці [19]90-х він [завершився]... Всі подорослішали, розійшлися своїми шляхами. Того настрою не було, вже не було того другого «Лилика», кафе [«Під Лиликом»], де ми збиралися і де проходили ці шалені тусовки. Не було тих художників, які з нами теж були, феноменили і які теж вносили свій внесок в ці настрої, в ці події.

Я тоді, в квітні місяці [23–25 квітня 2014 року], ще з групою письменників — ми поїхали в Донецьк. Це вже Слов’янськ був зайнятий бойовиками Гіркіна, тобто їхати довелося і туди, і назад через захоплене росіянами місто фактично. Тоді на колишньому заводі «Ізоляція», яке тепер тюрма, а тоді це був мистецький центр, в нас відбувався фестиваль. Був останній фестиваль, вільний такий, літературний, в Донецьку. І там я зустрівся з ворогом, із війною. Так реально. І це вже було таке відчуття, що там проллється багато крові. Я пам’ятаю, на тому заводі «Ізоляція» фестиваль охороняла приватна охоронна фірма. Молоді хлопці, вони були в такому камуфляжі, військових таких берцях. А я постійно там ходив курити. Там було виділене таке місце для куріння. І в мене були сігарілли, а в них — дешеві якісь сигаретки. Я їх пригощав, і вони чи то з вдячності, чи то з солідарності як курець з курцем зі мною ділилися якимись своїми думками. І вони тоді вже сказали, що вони готові воювати. Воювати за Росію. І вони були... Я знаю цей тип людей — це «совки». Це люди, для яких важливо бути в зграї. І бути на тому боці, на якому сила. А вони тоді абсолютно вважали, що сила на боці Путіна, і тому вони цілою зграєю [хотіли] пристати на бік сильного і щось на цій війні отримати, захопити, заробити і так далі. І це прочитувалося. Я зрозумів, що вони не одні. Це не одна оборонна фірма. Не одні ці п’ять-шість хлопців, які там сиділи курили зі мною. Що це є настрій багатьох.

Знав, знав, що це все буде, тому для мене це не було абсолютно ніякою [несподіванкою]. Ми з дружиною проснулися від того, що спрацювали сигналізації в машин від вибухів в аеропорту. Я подивився в смартфон, Надя запитала, що [відбувається]... Війна, кажу, почалася. Кажу: «Спимо далі». Вона каже: «Ну так війна почалась!». Кажу: «Ну так до аеропорта 3,8 км. Потужність “Калібраˮ — 500 кг вибухівки. Ми навіть не почули, тільки сигналізація. Спимо далі». Ще поспали. Так почала війна. Потім приїхали друзі з Харкова — одні, другі, треті. Почали розказувати: ракети і все. Воно все було... напевно, так, як у всіх. Так, щоб я казав, що я маю якийсь особливий, унікальний досвід того, що відбувалося з початком повномасштабного вторгнення? Ні, унікального такого досвіду немає. Намагалися волонтерити, давати якусь інформацію ексклюзивну в західні медіа. Давали її. Потім... А потім все втягнулося в таку колію звичності.

Франківськ змінився. Франківськ став більш багатолюдним. І переселенці, як на мене, додали колориту. Справа в тому, що вони переважно, ці переселенці, — це міські мешканці. А у Франківську завжди був дефіцит міського власне населення, з міськими смаками, з міським трибом життя. В нас дуже багато людей жили в Франківську в робочі дні, а на суботу-неділю виїжджали в села. Були такі роки, особливо в [19]90-ті, що Франківськ просто порожнів на вихідні, бо населення — переважно перше-друге покоління селян. Так ось переселенці внесли такий струмінь урбаністичності у Франківську. Стало більше людей відвідувати книгарні, наприклад. Я працюю в театрі, то я помітив, що дуже багато переселенців ходять в театри місцеві. Вони складають значну частину публіки в залі. Так само, наприклад, я веду літературний клуб, там теж значну долю людей, які на нього ходять, складають переселенці. Себто вони включилися активно в життя. Деякі сказали, що вони тепер тут, вони уже франківці, вони тут лишаться, їм тут подобається. Я бачу бізнеси, які прийшли зі сходу України сюди у Франківськ і які тут прижилися, ніби їм тут комфортно. Я бачу людей, які були в Франківську, побули трошки і сказали, що їм тут некомфортно, і переїхали далі. Це переважно айтішники. Тому що вони люди з грошима, і їм хочеться, щоби була в місті більша індустрія розваг, наприклад розвинута мережа нічних клубів, якісь такі дорослі розваги, будемо так казати. Франківськ — дуже цнотливе місто для них. Хоча ясно, що ми сміємося, бо ми іронічно сприймаємо, коли ми кажемо: «Франківськ — цнотливе місто». Воно зовсім не цнотливе, але для айтішників тут скучно, так.