Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Едуард Шепельський Eduard Shepelskyi (* 1946)

• народився 28 жовтня 1946 року на Хмельниччині в польській родині

• 1963 року вступив до Одеського інституту інженерів борошномельної промисловості та елеваторного господарства ім. Сталіна

• 1965–1967 року проходив строкову службу в полку забезпечення авіації у Архангельську

• 1967 року одружився з полячкою Генуефою

• 1968–1973 року навчався в Одеському інженерно-будівельному інституті

• 1973 року почав працювати у відділі капітального будівництва Одеського аеропорту

• 1974 року вперше відвідав Польщу

• 1986–1992 року працював у аеропорту російського міста Магадан

• у 1990-х роках одружився з українкою Іриною

• 1992 року повернувся до України, брав участь у першому засіданні Спілки поляків в Одесі

• 2 травня 2014 року став свідком протистояння між учасниками ходи «За єдність України» та проросійськими активістами в Одесі

• після повномасштабного вторгнення Росії в Україну продовжує жити вдома, в Одесі

«Найгіршим було не то, що безправний був. Сказати так нельзя. Але тобою кругом керували». Так поляк за походженням Едуард Шепельський, який народився і все життя прожив в Україні, описав реалії радянського повсякдення. Як представникові польської національної меншини в Українській РСР і «порядному» працівнику одеського аеропорту йому вдавалося бувати за кордоном і бачити, що можна жити інакше.

Шоста дитина в сім‘ї

Едуард Миколайович Шепельський народився 28 жовтня 1946 року в селі Заставки Красилівського району Хмельницької області в родині польського походження. Він — шоста дитина в сім‘ї (крім нього, були ще найстарший брат Казимир і чотири сестри: Яніна, Регіна, Гелена і Марія).

Його батьки Микола Григорович і Ядвіга Мартинівна одружилися 1923 року. Були селянами, обробляли сім гектарів своєї землі в Заставках. А коли в селі було встановлено  радянську владу, вимушено пішли працювати в колгосп. Під час Другої світової війни батько, якому тоді було за 50, служив у тилу Першого українського фронту. Мати все життя займалася сільськогосподарською працею.

Пан Едуард був пізньою дитиною, тож бабусь і дідусів майже не пам’ятає. Знає їх лише з розповідей рідних і небагатьох архівних фотографій.

«На дітей наплювательське було відношення»

Однією з перших книг Едуарда Шепельського був польський католицький молитовник. Мови його змалку вчила мати, а читати хлопець учився сам. Батьки, бабусі та дідусі були набожними. Завжди відзначали великі християнські свята — Різдво і Пасху. Вдома були християнські ікони, читалися релігійні книжки. Навіть за радянських часів, попри заборони, батько ходив до костелу. Віру та любов до християнської релігії в родині прищепили й синові. Похрестили його у п‘ятирічному віці.

Пан Едуард закінчив 11 класів у шістьох різних школах Красилівського району. Батько не хотів працювати в колгоспі, тож був змушений виселятися з рідного дому й переїжджати — такі вимоги ставила держава. Шепельські перебралися в інше село і змінили колгосп на радгосп, де працювати було трохи легше. Тому син мусив змінювати школи.

Навчали всюди українською. «Не тільки ми, а й багато поляків було. Там навіть польські села у нас були в Красилівському районі, я пам‘ятаю, Слобідка, Тріска. <…> Я перший клас туди [у село Тріска] ходив. Там всі були основно поляки. Називали навіть Варшавою це село. Але і вчилися, і говорили на українській мові». 

Утисків, пов’язаних із польським походженням, пан Едуард ніколи не відчував ані в школі, ані загалом у селах, де провів дитинство і юність.

У радгосп ходили на роботу не лише дорослі, а й школярі. Таке становище дитини в суспільстві йому не подобалося. «Завжди як з кимось говорив, яким було дитинство, то що було найтаке болюче, що на дітей наплювательське було відношення. Ми робили... Ми були малими: п’ятий, шостий, сьомий клас. <…> Не заботились про дітей. Не тому, що батьки не заботилися. А тому, що така була постанова, така була організація всіх».

«Молодь бралася на карандаш»

Після закінчення школи, 1963 року, Едуард Шепельський вступив в Одеський інститут інженерів борошномельної промисловості та елеваторного господарства імені Сталіна відразу на третій курс. Провчившись рік, пішов у армію. Його направили в Архангельськ служити у полку забезпечення авіації. Через це він пов‘язав своє життя з роботою в аеропорту.

1967 року одружився з полячкою Генуефою, з якою прожив 26 років. Польське походження дружини було важливе, але «не так для мене, як для моїх рідних, моїх батьків» — пояснив пан Едуард.

Прийшовши з армії 1968 року, в технікум він уже не повернувся. Вирішив продовжити здобувати освіту в місцевому інженерно-будівельному інституті (зараз — Одеська державна академія будівництва та архітектури). Навчався на факультеті промислового і цивільного будівництва — пішов шляхом свого дядька, який теж там навчався. 

Студентські роки Едуард Шепельський запам‘ятав як період постійного контролю. Особливо ретельно контролювали відвідування костелу. «Все контролювалося. І якщо молодь, то вже бралося на карандаш це все діло. Заборона не була така відкрита, що тебе не пускають [в костел]. Але ж якщо ти вже туди зайшов, тебе побачили, то обов‘язково беруть на карандаш і там докладають по інстанції. Чи в школу, чи вище заклад учбовий. Чи на роботу».

У студентські роки після другого курсу щоліта їздив на заробітки — так звані студради. Після роботи студенти знаходили час на спільні вечори у когось на квартирі, де відзначали свої свята. Здібні до музики самі влаштовували музичні вечори. 

Пан Едуард пригадує, як його група зібралася якось на Пасху в костел. Людей було багато, їх розігнала поліція. «Пообривали, ґудзики повилітали, та й більше не ходили» — ділиться він враженнями.

«Навіть у релігійному плані тобою руководили» — каже Едуард Шепельський. Його родина була набожною, і їй доводилось важче, бо храмів для релігійних меншин бракувало. «В Одесі був костел. Це тільки з-за того, що сюди припливали моряки інших країн. Торговля йшла. І власті не могли його закрити. Тому він існував на всю цю територію південну, східну».

1973 року пан Едуард почав працювати інженером у відділі капітального будівництва одеського аеропорту, а згодом став і начальником відділу. 1986-го поїхав працювати в аеропорт міста Магадан, звідки 1992-го повернувся в Одесу. «У мене все життя було пов‘язане з аеропортом. Така праця моя на теренах аеропорту. Я не льотчик, не літав, тільки обслужував».

Виїхати за межі Радянської України міг не кожен

1974 року Едуард Шепельський уперше поїхав до Польщі. Погостювати. Їздили тоді туди здебільшого на закупи, довго не затримуючись. «Це наш такий був коньок. Я навіть виняток був у цьому. Купляв собі якийсь костюм. <…> Я на місяць виїжджав. У мене там двоюрідна сестра одна була, потім вона померла, друга, плем‘янніки двоюрідні. Їздили туди в гори, на захід. Гостював більше, ніж бігав по магазинах».

Пан Едуард пояснив, що виїхати у 1970-х роках до Польщі, як і до інших постсоціалістичних країн, було доволі складно. А у європейські капіталістичні країни — тим паче.

«Не кожен міг поїхати. Треба було мати визови, рідня якась мусила бути. Або від когось такого близького мусив бути визов. Я тут жив в Одесі, у великій організації, мав такі зв‘язки більш-менш. Мене знали, я знав. І мені було трошки, напевно, легше це зробити. А так не всім простим людям можна було. Тому що возні було довго. Великі були черги. В ОВІР, треба було паспорт виробляти. Треба було підтвердження профорганізації. Підтвердження партійної організації. І чекати потрібно було десь протягом місяця, щоб тобі виробили паспорт. А для цього ще треба було мати змогу. І фінансову, і часову».

На початку 90-х він розписався з другою дружиною Іриною, з якою живе й досі. Едуард Шепельський — батько двох доньок: Вікторії та Анни.

1992 року його племінниця Генеефа Кривіцька разом із Борисом Заїнчковським заснувала Одеське відділення Спілки поляків в Україні  імені А. Міцкевича. Пан Едуард був на першому зібранні організації. Він каже, це відгукнулося, тож першу зустріч відвідало понад 100 людей. 

Едуард Шепельський активно долучався до відродження кафедрального собору Успіння Пресвятої Діви Марії в Одесі, який радянська влада після свого приходу перетворила на спортзал. До сьогодні продовжує брати активну участь у всіх справах спілки та церкви.

«Треба бути солідарним своїй країні, де ти живеш» 

На початку 2000-х років частина родичів Едуарда Шепельського виїхала у Польщу. Він теж над цим задумувався в 1991-му, у 2000-х, але зрештою залишився в Україні. Зайнявся підприємництвом. Попри складнощі життя у перше десятиліття незалежності, все ж залишився вдома.

Пан Едуард став свідком Одеської трагедії другого травня 2014 року. «Я бачив, як вона починалася. Я прийшов до церкви сюди, на центральну площадь. Дивився, що там твориться». Був противником провокацій проти України, але активної участі в подіях не брав.

Події 24 лютого 2022 року у свої 70 він зустрів вдома в Одесі. Не думав, що буде «така кровопролитна війна». Виїжджати з країни не захотів. «З війною наоборот. Я навіть і противник того, щоб люди виїжджали. <…> Треба бути солідарним своїй країні, де ти живеш, де ти родився».

Авторка: Леся Пиняк