Едуард Шепельський Eduard Shepelskyi

* 1946

  • Було досить так… не кожен міг поїхати [до Польщі]. Треба було мати визови, рідня якась мусила бути. Або від когось такого близького мусив бути визов. І потім були проблеми. <…> Я тут жив в Одесі, у великій організації, мав зв'язки більш-менш. Мене знали, я знав. Мені було трошки, напевно, легше це зробити. А так не всім простим людям можна було. Тому що возні було довго. Тобто великі були черги в OВІР [Отдел виз и регистраций], треба було паспорт виробляти. Треба було підтвердження профорганізації, підтвердження партійної організації включити. І чекати потрібно було десь протягом місяця, щоб тобі виробити паспорт. А для цього ще треба було мати змогу. І фінансову. І часову, тому що як працюєш, то не завжди можна потрапити, щоб виробити ці документи. Це не було всім, можна сказати так, не те що дозволено. І навіть дозволено. Тому що вертали ці заяви, і проче. Не всім вийшло так. Їздили в основному не гостювати, а так ніби на базар. Поїхати тоді, в тих 74-х, в тих 75-х роках, то їздили, щоб на якісь закупки. В основному якусь одежу, костюми, прочі матеріали. Тому що у нас трошки було не так з цим ділом. А уже потім, хто там мав родину, то це вже була друга якась часть. Але більше з того, що їздили на ці закупки. Тому що приїжджали і по цих базарах, по магазинах всьо носились. Це наш такий був коньок. Я, може, навіть і виняток був у цьому. Щось купляв собі, якийсь костюм. Але більше… Я на місяць їхав. Місяць мені давали, я на місяць виїжджав. В мене там двоюрідна сестра одна була, потім вона померла. Друга, плем'янніки двоюрідні. Їздили туди в гори, на захід. Коротше, гостював більше, ніж бігав по магазинах. Я цього не дуже, щоб по магазинах бігати. Але так було, як би, і магазини теж. Треба було щось купити, чи якийсь заказ просили: «привези то-то». А взагалі було складновато, будемо так говорити, поїхати. То це тільки всі країни наші: Польща, Чехія, Чехословакія — тоді такі були наші партнери. Країни капіталістичні, будемо говорити. Це були соціалістичні країни. А в ті практично тільки треба було чекати. Через Київ йшло там все. Якщо там давали якісь місця для туристичних виїздок, то дуже мало. Я працював в аеропорту, то дві на дві особи на рік. Можливо, щось на три, на десять. Ну, максимум десять виїжджало по всім цим країнам, які капіталістичні були. Тобто в Європі, Іспанія, чи Германія, чи Бельгія. А в соцкраїни — то трошки було легше.

  • Польща — це взагалі така країна, в релігійному процесі вона більш була. Там і Папа Римський навіть з Польщі був, Іоанн Павло ІІ. Мені те подобалося, що там можна було свободно на цю тему говорити. І люди всі, процентів 90, — це віруючі. І це мене вразило, що там ці церкви доступні. Ніхто не забороняв. Не молодим, не пожилим, не старикам — нікому. Вірили і ходили. Не було таких якихось… Я такого не чув. Не контролювалося воно країною, органами ніякими. Було все нормально в цьому плані. Все мене удівило. Свободна, вільна країна. А у нас — ви самі знаєте, що було у нас... Що тут розказати? Тут нема що казати. Тут як… Особливо якщо ти десь вчився, в інституті чи де, то контроль такий був. Тому що де тільки зайдеш, побачать, то сразу на карандаш іде. [Де] працює чи вчиться, туди вже приходить попередження, що от такий, такий там був. Замічений. Основно на якісь праздники. Тут було оцеплення, була міліція, доноси, все таке. Там цього не було.

  • Моє дитинство пройшло до восьмого класу. Був у радгоспі. Як кажуть, ми поїхали… вигнали з хати… і залишилися в радгоспі. Там працювали. У нас радгосп спеціалізувався на виробництві цукрового буряка. Цукрові буряки сіяли на висадці. Наш радгосп підчинявся заводу цукровому. І ми там працювали. То я працював з четвертого класу. Ходив на роботу. Носив воду для ланки. Звіно по-російськи, ланка. Радгосп наш був невеличкий такий. 49 сімей. Ну, але працювали. Там всі працювали. І дітей тоже заставляли. То, що най таке болюче і як би… От завжди як з кимось говорив, яке дитинство… [це те,] що нас заставляли. Що ніхто за дітьми... На дітей наплювательське таке було відношення. Ми робили... Ми були малими: п'ятий, шостий, сьомий клас. Ми ходили, опилювали висадки. Що таке висадки? Садиться буряк. Свікла ця. Буряк цукровий. Пагони такі виростають. І на них насіння таке. Вона, ця ботва, висотою десь до двох метрів цього буряка. Рядками такими саджаються ці буряки. І на них часто дуже сідає так називаєма тля. Такий маленький, ніби комашки, мєлочь така. Вона сік цей з'їдає, цвітіння цього буряка. Вона його унічтожа. Вона такими… не одна там, допустимо, але повністю накривається. І в той час боролися з нею за допомогою дусту. Там дуст двох типів був. ДДТ і гексохлоран так називаємий. Він подібний був по цвєту до цементу. Порошок такий. І набирали такі лійки. З одної сторони матерія, з другої сторони затикається чи корком, чи з паперу в більшості, і посипаються ці висадки зверху. Якщо там тля є, дивишся, йде середками, і посипаєш її зверху. Я сам невисокий, і вершина цього висадка, де він цвіте, над головою. Я посіваю його, сиплю. А воно на голову, на очі і так далі. І ходиш цілий день, проходиш. Це такий дуст, що він в'їдається, потім не тільки дихати важко, а ще й пече. Отрава ціла. І дітей посилали тоді на цю отраву. Це таке було. Тому його заборонили, цей дуст, кругом заборонили по світі. <…> Дітей можна було посилати на такі роботи. Ніхто не переживав. Це отрава, це не повинно бути. Не боявся за цих дітей. Я знаю, що в мене полно того дусту. А він не розчиняється, він попадає в організм, і все, вже він не виходить, він так остається. Я дихаю ним, в легких.

  • Поляки, здається, були [в інституті]. В моїй групі не було. Навіть важко [сказати]. Но вони не показували, що вони поляки. Багато зустрічав такого в мому житті, що «поляки» вони поміняли… писали в паспорті «українець» або «русский». Навіть тут я до костьола ходжу. Я знаю тих людей, навіть дуже набожних. А у них понаписували, потому шо десь легше було йому встроїтись на роботу. Щось було. Чи вони просто боялися, що вони [поляки]. Коротше, не показували. В паспорті дані давали. В мене в паспорті тоже… і у воєнному білєті, і в паспорті. Потому шо я виробляв карту поляка. Я ніколи цим не фальшивив. Я не писав хто-то друге. Чи там українець. Я писав «поляк».

  • Що було найгіршим — це ти був не то що безправний, сказати так не можна. Але тобою керували. Віздє. Кругом тобою керували. В тебе не було вибору вільного. Сказали так — от і все. Ті свята святкуй, туди не йди, там не стій, туди не їдь. Не було свободи ні слова, і ні свободи тобі в русі. Це було саме основне. Що тобі люмінь сказали так, і все. Навіть в релігійному плані тобою руководили. Тобі вбивали в голову, атеїзм насаджували. Не людина керувалася своїм хотінням і желанням. А тобою. Не позволялось того всього. А як пішов по-своєму, тебе найдуть. Це було саме основне. Що ти був підчиньонний, ти був не сказати що раб, але і людина не свободна. А що було найкращим? Я навіть і не знаю, що найкращим було. Сказати, що безплатно медицина була… Вона-то була, і рахувалася, так. Чи та сама учоба в інституті – так. Для людей все було прогнозовано. Воно для мене не підходило. Для більшості наших людей… що за тебе думали. Тобі все рівно, є карта, по якій ти маєш іти, і що завтра має бути, за тебе думають, і все таке. Хоча я такого не приймаю. Мені таке не подобалось.

  • Celé nahrávky
  • 1

    Odesa , 04.02.2024

    (audio)
    délka: 02:37:28
    nahrávka pořízena v rámci projektu Memory of National Minorities of Ukraine
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

Ти був ніби в полоні. Не раб, але й не свободна людина

Едуард Шепельський, 1982 р.
Едуард Шепельський, 1982 р.
zdroj: Personal archive of Eduard Shepelskyi

Едуард Шепельський — українець польського походження, член Спілки поляків в Одесі. Народився 28 жовтня 1946 року в селі Заставки Хмельницької області. Володіє чотирма мовами: українську й німецьку вивчав у школі, польську знає від матері, російською заговорив в Одесі, де пройшли його студентські роки. Навчався аж у шести школах Красилівського району через часті переїзди батьків, які не хотіли працювати в колгоспі. Після школи вступив до Одеського інституту інженерів борошномельної промисловості та елеваторного господарства ім. Сталіна, але навчання не завершив — пішов служити в армії. Після служби навчався в Одеському інженерно-будівельному інституті. З 1973 року робив кар’єру в Одеському аеропорту. 1974 року вперше відвідав Польщу, часто їздив до родичів «за викликом». У роки перебудови працював у аеропорту міста Магадан. Після проголошення незалежності повернувся в Україну, став займатися приватною підприємницькою діяльністю. Долучився до Спілки поляків в Одесі з моменту її заснування, брав участь у відродженні Кафедрального собору Успіння Пресвятої Діви Марії. Після повномасштабного вторгнення лишився жити в Одесі.