Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.
Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)
Я рада, що стала лікарем
народилася у 1955 році у Чернівцях
у дворічному віці разом з батьками переїхала до Краматорська
двічі спостерігала повінь у Старому місті — у 1964 та 1985 роках
у 1972 році вступила до Донецького державного медичного інституту
1976 рік — народила сина Юрія
з 1979 року працювала дільничною лікаркою-терапевткою
у 1998–2006 роках депутаткою Краматорської міської ради
з 2000 року очолює Краматорську психіатричну лікарню
8 квітня 2022 року проводила евакуацію пацієнтів до Дніпра, коли росіяни поцілили у Краматорський залізничний вокзал
у жовтні 2022 року, попри те, що основний корпус було зруйновано внаслідок обстрілу 7 вересня 2022 року, психіатрична лікарня знову почала приймати пацієнтів на екстрене стаціонарне лікування
нині, у 2024 році, продовжує працювати у Краматорську
Česká verze celého příběhu následuje po ukrajinském originálu.
Людмила Севастьянова — медикиня з Краматорська, головна лікарка міської психіатричної лікарні. Переїхала у Краматорськ дитиною і провела у місті майже все життя. Працювала дільничною терапевткою, двічі була депутаткою до Краматорської міської ради. На посаді головної лікарки психіатричної лікарні з 2000 року спостерігала, як протягом понад двох десятиліть в Україні змінювалась психіатрична медицина. Нині, у 2024 році, під керівництвом Людмили Севастьянової лікарня продовжує надавати психіатричну допомогу на Донеччині, незважаючи на регулярні російські обстріли.
Батько Людмили Севастьянової походив із міста Козятин на Вінниччині. Вступив до Донецького політехнічного інституту, пішов працювати на Донецький металургійний завод. Згодом перевіз до Донецька решту сім’ї. Під час Другої світової війни працював в евакуації, за що потім був нагороджений Орденом Трудового Червоного прапора. Мама пані Людмили родом з Макіївки. У 1941 році, напередодні німецького нападу на Радянський Союз, вона закінчила Донецький медичний інститут. Коли Донеччина опинилась в окупації, її, наймолодшу у родині, переховували. Ймовірно, так намагалися вберегти молоду жінку від вивезення на примусові роботи до Німеччини.
Людмила Севастьянова народилася 1 січня 1955 року в Чернівцях, куди її батьків після Другої світової війни направили з Донеччини в рамках радянізації новоприєднаних областей, під час якої на керівні посади залучали спеціалістів з інших регіонів Радянського Союзу: «было такое движение на освоение и механизацию Западной Украины». Батько, начальник цеху на Донецькому металургійному заводі, у Чернівцях став начальником міжрайонної станції технічного обслуговування. Мама, очільниця медичної служби у військовому госпіталі міста Макіївка, працювала хірургинею. Коли пані Людмилі було два з половиною роки, батько отримав направлення у місто Краматорськ, де став начальником прокатного цеху Краматорського металургійного заводу ім. В. Куйбишева. Мама пішла працювати травматологинею у поліклініці № 1 на Доменних — так називали район, що прилягав до головного управління металургійного заводу. Тут вони прожили решту життя.
Коли сім’я переїхала до Краматорська, батько отримав квартиру на вул. Луначарській (нині — вул. Тріумфальна) як працівник металургійного заводу. У прокатному цеху, який очолював батько, працювало близько 1000 робітників. «Я была на экскурсии в прокатном цехе. <…> Огонь, пылающая лава — это то, что мне запомнилось. Хотя вот [отца] помнили на заводе, что он вокруг цеха высадил [деревья]. У папы другая фамилия, папа у меня по фамилии Шварцман. Так вот там были посажены деревья и называлась алея Шварцмана».
У 1962 році Людмила Севастьянова пішла у середню школу № 11 ім. В. І. Леніна. Її класною керівничкою була відома краматорська історикиня та краєзнавиця Ірина Смелянська. На уроках, зокрема, вона розповідала про розвінчання культу особи Сталіна після ХХ з’їзду Комуністичної партії, а на факультативах, які відвідував весь клас, давала матеріал поза шкільною програмою. Пані Людмилі так подобалась історія, що вона навіть мріяла стати історикинею. Спираючись на власний досвід, пов’язаний з переписуванням історії під час відлиги, класна керівничка застерігала. «Она давала понять, что [история] может меняться, черное становиться белым, а белое — черным». У 14 років дівчину прийняли до комсомолу: «Надо было достичь этого возраста, получить характеристику от комитета комсомола школы, а потом в горкоме комсомола мы заходили по одному, нам задавали вопросы».
Пані Людмила закінчила музичну школу по класу фортепіано, — «Это было престижно. Родители старались по возможности дать детям музыкальное образование», — однак потім більше ніколи не займалась музикою. Багато читала. Щоліта родина їздила відпочивати на море. «У нас были приоритеты — это ежегодный отпуск. Да, это было на съемных квартирах, тогда не было гостиниц, ничего. У нас не было машины, у нас не было гарнитуров. Это, как бы, не стояло на первом месте».
У 1972 році Людмила Севастьянова закінчила школу із золотою медаллю — щоб вступити до інституту, їй потрібно було скласти лише один екзамен. Спробувала піти на історичний: «В те времена попасть на исторический факультет было очень сложно. Очень маленький приём и в основном шли по рекомендации по партийной линии, комсомольские. То есть после школы практически невозможно было попасть». Мама переконала доньку подати документи до Донецького державного медичного інституту, куди її одразу прийняли. «У нас на курсе очень много было студентов не после школы. Мои одногрупники были на пять, на шесть лет старше меня. <...> Кто-то после медучилища, кто-то после армии, потом было еще подготовительное отделение. Кстати, была, она потом доктором на скорой помощи работала здесь у нас, она семь раз поступала в мединститут». Навчання було інтенсивним, однак студенти-медики намагалися відпочивати — відвідували кіно та концерти, ходили у кафе та ресторани, святкували разом Новий рік. Під час навчання на п’ятому курсі пані Людмила вийшла заміж. У 1976 році народила сина — поки вона навчалась у Донецьку, за ним у Краматорську доглядали батьки.
Пані Людмила хотіла стати неврологинею, та місце невропатолога у Краматорську вже було зайнятим, тому на інтернатуру вона пішла у терапевтичне відділення. Після закінчення медичного інституту у 1978 році стала дільничною терапевткою. Спершу їй було складно — на виклики у приватний сектор доводилось підійматися пішки під гору. Однак згодом її перевели на дільницю з багатоквартирною забудовою, де не хотіли працювати старші лікарі: «В государственных [багатоквартирних] домах у многих были телефоны и всегда было больше вызовов по поводу и без повода. То есть, в поселке значительно меньше беспокоили семейного врача. А я была счастлива, что мне вот здесь, по городу». Роботу поєднувала з материнством — коли пані Людмила навідувала пацієнтів, іноді син після школи супроводжував її. Дільничною терапевткою вона пропрацювала 17 років: «Я жила и работала на своем участке». Пацієнти заходили до неї ввечері, у неробочі години, могли зателефонувати додому.
У перші роки незалежності Україну охопила економічна криза: «Тогда уже был дефицит и падение материального благосостояния». На той час пані Людмила виховувала сина сама. У 1993 році він вступив до Краматорського економіко-гуманітарного інституту. Це наклалося на період галопуючої інфляції: «Я хорошо запомнила, — это же платное было [обучение]. <…> В сентябре он пошел учиться и цена за год была определенная, а потом начался процес инфляции и в ноябре-декабре то, что стоило год, стало месяц». Краматорським медикам по кілька місяців затримували заробітну плату, однак у другій половині 1990-х заборгованість погасили.
У 1996 році Людмила Севастьянова стала заступницею головного лікаря з лікувальної роботи у лікарні № 1. Під час місцевих виборів 1998 року її обрали депутаткою міської ради — кандидатуру пані Людмили висунув трудовий колектив: «В первый созыв у нас было 10 или 12 медиков из 50 депутатов». У її передвиборчій програмі була пропозиція упорядкувати вулицю Луначарського — одну із найдавніших вулиць міста: «Старый город страдал очень много времени — на него значительно меньше обращали внимание. Он был на вторых ролях, сначала все сосредотачивалось в соцгороде [скор. від социалистический город, район зі зразковою плановою забудовою, у Краматорську — центральна частина міста]». Капітальний ремонт вулиці таки відбувся, але значно пізніше — у 2018 році. А під час декомунізації вулиці повернули історичну назву — Тріумфальна, на честь кінотеатру «Тріумф», що відкрився у місті ще 1917 року.
У 2000 році Людмилу Севастьянову призначили головною лікаркою Краматорської психіатричної лікарні. Напередодні, у лютому 2000 року, в Україні було вперше ухвалено Закон про психіатричну допомогу: «Украинская психиатрия отреклась от карательной функции психиатрии в советское время». Як головна лікарка, пані Людмила долучалась до проєктів Асоціації психіатрів України, обмінювалась досвідом з українськими колегами, знайомилась із закордонними моделями надання психіатричної допомоги, зокрема після 2010 року разом з іншими фахівцями з психіатрії відвідувала Німеччину, Литву, Шрі-Ланку, Єгипет та інші країни. Після 2014 року переймала досвід роботи в умовах війни в ізраїльських колег.
За тим, що відбувалось у Києві під час Революції гідності у 2013–2014 роках, пані Людмила спостерігала по телевізору: «Это было страшно. В какой-то момент — чувство страха, чем закончится?». Коли у квітні 2014 року владу у Краматорську захопили терористи “ДНР”, ці події відбувалися на віддалі від Старого міста та психіатричної лікарні: «Скорая работала, привозили пациентов. Оно автономно было». У червні 2014 року Людмилі Севастьяновій вдалося виїхати з Краматорська до Києва через захоплений російськими бойовиками Донецьк, а потім до Грузії — разом з іншими психіатрами вони вивчали грузинський досвід надання допомоги постраждалим під час військових конфліктів. Напочатку липня 2014 року повернутися додому у Краматорськ через Донецьк вона вже не змогла — внаслідок бойових дій залізничні шляхи були пошкоджені. Про те, що місто звільнили від бойовиків, пані Людмила дізналася під час закупів на ринку.
Восени 2014 року до Краматорська переїхав Донецький національний медичний університет, після чого на базі психіатричної лікарні було розміщено кафедру психіатрії, психотерапії, наркології та медичної психології. Однак, зі слів пані Людмили, не всі медичні заклади йшли назустріч колегам із Донецька: «Все эти годы у нас была кафедра, у нас были исследования. В других больницах было немножко по-другому — конкурентов никто не хотел пускать к себе. Областная травматологическая больница, ее же не пустили в третью больницу. <…> Это была местечковость».
Напередодні великої війни на підконтрольній Україні території Донецької області працювало три психіатричні лікарні — у Краматорську, Слов’янську та Маріуполі. Коли почалось повномасштабне вторгнення, Маріуполь опинився в оточенні, до Краматорської психіатричної лікарні перевели пацієнтів зі Слов’янська. Згодом Людмила Севастьянова отримала розпорядження перевезти пацієнтів, котрі залишалися у лікарні, до Дніпра, на автобусах. Евакуація відбувалася 8 квітня 2022 року — у той самий день росіяни обстріляли залізничний вокзал. В ніч на 7 вересня 2022 року внаслідок російського обстрілу Краматорську психіатричну лікарню було зруйновано, попри це вона продовжила працювати в іншому приміщенні. Уже наступного місяця було відновлено роботу стаціонарного відділення, яке надавало екстрену психіатричну допомогу. 25 січня 2023 року росіяни знову поцілили у вже зруйновану будівлю лікарні, пані Людмила з медиками перебувала на роботі у сусідньому корпусі: «Грохот! Подскочили, не поняли. Побежали смотреть». Втретє лікарню обстріляли у березні 2023 року. На щастя, під час жодного з обстрілів ніхто з лікарів чи пацієнтів не постраждав.
Нині, у квітні 2024 року, Людмила Севастьянова продовжує працювати у Краматорську: «Надо не терять оптимизм, надеяться на лучшее. Но трезво смотреть на вещи».
Česká verze:
Ljudmyla Sevastjanova je lékařka z Kramatorsku a vedoucí lékařka městské psychiatrické nemocnice. Do Kramatorsku se přistěhovala jako dítě a ve městě strávila téměř celý život. Pracovala jako obvodní lékařka a dvakrát byla zvolena do kramatorské městské rady. Jako vedoucí lékařka psychiatrické nemocnice od roku 2000 sledovala, jak se v průběhu více než dvou desetiletí vyvíjela psychiatrická medicína na Ukrajině. Nyní, v roce 2024, nemocnice pod vedením Ljudmyly Sevastjanové navzdory pravidelnému ruskému ostřelování pokračuje v poskytování psychiatrické péče v Doněcké oblasti.
Otec Ljudmyly Sevastjanové pocházel z města Kozjatyn ve Vinnycké oblasti. Nastoupil na Doněcký polytechnický institut a poté šel pracovat do Doněckého metalurgického závodu. Později se do Doněcku přestěhoval i zbytek rodiny. Během druhé světové války otec pracoval při evakuaci, za což byl později vyznamenán Řádem rudého praporu práce. Matka paní Ljudmyly pochází z Makijivky. V roce 1941, krátce před německým útokem na Sovětský svaz, dokončila Doněcký lékařský institut. Po začátku okupace Doněcké oblasti ji jako nejmladší rodina skrývala. Pravděpodobně se tak snažili mladou ženu ochránit před odvozem na nucené práce do Německa.
Ljudmyla Sevastjanova se narodila 1. ledna 1955 v Černivcích [česky též Černovice]. Její rodiče tam byli po druhé světové válce posláni z Doněcké oblasti v rámci sovětizace nově připojených oblastí, během níž byli na vedoucí pozice přijímáni odborníci z jiných částí Sovětského svazu: „Existovalo takové hnutí za rozvoj a mechanizaci západní Ukrajiny.“ Otec, vedoucí dílny v Doněckém metalurgickém závodě, se stal vedoucím meziokresní stanice technické údržby v Černivcích. Matka, vedoucí zdravotnické služby ve vojenské nemocnici v Makijivce, pracovala jako chirurg. Když bylo Ljudmyle dva a půl roku, byl její otec poslán do Kramatorsku, kde se stal vedoucím válcovny v Kramatorském hutním kombinátu V. Kujbyševa. Matka začala pracovat jako traumatoložka na poliklinice č. 1 ve čtvrti Domenni, která sousedila s hlavním oddělením hutního závodu. Zde prožili zbytek života.
Když se rodina přestěhovala do Kramatorsku, dostal otec jako zaměstnanec metalurgického závodu byt v Lunačarské ulici (dnes ulice Triumfalna). Ve válcovně, kterou otec řídil, pracovalo téměř tisíc dělníků. „Byla jsem na exkurzi ve válcovně. <…> Oheň, hořící láva – to je to, co jsem si zapamatovala. I když ve fabrice si pamatovali, že [otec] kolem dílny vysázel [stromy]. Táta má jiné příjmení; tátovo příjmení je Švarcman. Takže tam byly vysázeny stromy a říkalo se tomu Švarcmanova alej.“
V roce 1962 Ljudmyla Sevastjanova nastoupila na střední školu č. 11 V. I. Lenina. Její třídní učitelkou byla známá kramatorská historička a regionalistka Iryna Smeljanska. V hodinách mluvila zejména o odhalování kultu Stalinovy osobnosti po XX. sjezdu komunistické strany a ve volitelných hodinách, které navštěvovala celá třída, probírala látku mimo školní osnovy. Ljudmyla měla dějepis tak ráda, že dokonce snila o tom, že se stane historičkou. Třídní učitelka ji na základě vlastních zkušeností s přepisováním dějin během Chruščovovského tání varovala. „Dávala nám na srozuměnou, že [historie] se může měnit, černé se stává bílým a bílé černým.“ Ve čtrnácti letech byla dívka přijata do komsomolu: „Člověk musel dosáhnout toho věku, dostat charakteristiku od školního komsomolského výboru, a pak jsme v městském komsomolském výboru chodili jeden po druhém a kladli nám otázky.“
Paní Ljudmyla absolvovala hudební školu v oboru klavír: „Šlo o prestiž. Rodiče se podle možností snažili dát svým dětem hudební vzdělání.“ Pak už se ale hudbě nikdy nevěnovala. Hodně četla. Každé léto rodina jezdila na dovolenou k moři. „Měli jsme priority, a jednou z nich byla každoroční dovolená. Ano, bylo to v pronajatých bytech, tehdy nebyly žádné hotely, nic. Neměli jsme auto, neměli jsme nábytkovou stěnu. To nějak nebylo na prvním místě.“
V roce 1972 Ludmyla Sevastjanova ukončila školu se zlatou medailí; ke vstupu na vysokou školu jí stačilo složit jedinou zkoušku. Pokusila se dostat na historii: „V té době bylo velmi těžké dostat se na fakultu historie. Přijímali velmi málo lidí a většinou brali na základě doporučení po stranické či komsomolské linii. To znamená, že po škole bylo téměř nemožné se tam dostat.“ Matka dceru přesvědčila, aby se přihlásila na Doněcký státní lékařský institut, kam ji okamžitě přijali. „V našem ročníku bylo velmi mnoho studentů, kteří nepřišli hned po škole. Moji spolužáci byli o pět nebo šest let starší než já. <...> Někteří přišli po zdravotní škole, někteří po vojně, a pak bylo ještě přípravné oddělení. Mimochodem, byla tam jedna…, později zde pracovala jako lékařka záchranné služby; a ona se sedmkrát hlásila na lékařskou fakultu.“ Studium bylo intenzivní, ale studenti medicíny se snažili také odpočívat – chodili do kina a na koncerty, do kaváren a restaurací, společně slavili Nový rok. Během pátého ročníku studia se Ljudmyla vdala. V roce 1976 se jí narodil syn, a zatímco ona dokončovala studium v Doněcku, rodiče se o něj starali v Kramatorsku.
Ljudmyla se chtěla stát neuroložkou, ale místo neurologa v Kramatorsku už bylo obsazené, a tak internaturu [kolečko začínajícího lékaře] strávila na oddělení všeobecného lékařství. Po absolvování lékařské fakulty v roce 1978 se stala praktickou lékařkou. Zpočátku to pro ni bylo těžké – když ji volali na domácí návštěvy do soukromých rodinných domů, musela šlapat pěšky do kopce, aby se tam dostala. Později ji však přeložili do čtvrti s bytovými domy, kde vedoucí lékaři nechtěli pracovat: „Ve státních [bytových] domech mělo mnoho lidí telefony, a vždy tam bylo víc výzev, ať už odůvodněných nebo ne. To znamená, že ve vilové čtvrti rodinného lékaře obtěžovali mnohem méně. A já jsem byla ráda, že jsem tady, ve městě.“ Svou práci kloubila s mateřstvím: když navštěvovala pacienty, někdy ji po škole doprovázel syn. Jako praktická lékařka pracovala 17 let: „Žila jsem a pracovala ve své čtvrti.“ Pacienti za ní chodili i večer v mimopracovní době a mohli jí zavolat domů.
V prvních letech nezávislosti Ukrajinu zachvátila hospodářská krize: „Tehdy už se projevoval nedostatek a pokles materiálního blahobytu.“ V té době paní Ljudmyla vychovávala svého syna sama. V roce 1993 nastoupil na Kramatorský ekonomicko-humanitní institut. Bylo to právě období pádivé inflace: „Dobře jsem si to zapamatovala – bylo to placené [studium]. <…> V září začal studovat a byla stanovena cena za rok; pak ale začala inflace, a v listopadu, v prosinci se z ceny za rok stala cena za měsíc.“ Kramatorským lékařům se o několik měsíců zpozdily mzdy, ve druhé polovině 90. let ale byly nedoplatky vyrovnány.
V roce 1996 se Ljudmila Sevastjanova stala zástupkyní hlavního lékaře odpovědného za lékařskou práci v nemocnici č. 1. V komunálních volbách v roce 1998 byla zvolena poslankyní městské rady – nominoval ji její pracovní kolektiv: „Při prvním svolání nás bylo deset nebo dvanáct lékařů z padesáti poslanců.“ Její volební program obsahoval návrh na úpravu Lunačarského ulice, jedné z nejstarších ulic ve městě: „Staré město velmi dlouho trpělo – byla mu věnována mnohem menší pozornost. Bylo v pozadí; zpočátku se vše soustředilo do ‚socgorodu‘ [zkratka pro socialistické město, rajon s příkladným plánovaným rozvojem, v Kramatorsku centrální část města].“ Generální oprava ulice se nakonec uskutečnila, ale mnohem později, až v roce 2018. A během procesu dekomunizace jí vrátili její historický název Triumfalna na počest kina „Triumf“, které bylo ve městě otevřeno v roce 1917.
V roce 2000 byla Ljudmyla Sevastjanova jmenována vedoucí lékařkou psychiatrické nemocnice v Kramatorsku. Krátce předtím, v únoru 2000, byl na Ukrajině poprvé přijat zákon o psychiatrické péči: „Ukrajinská psychiatrie se vzdala trestající funkce psychiatrie, kterou plnila v sovětské éře.“ Jako vedoucí lékařka se Ljudmyla zapojila do projektů Asociace psychiatrů Ukrajiny, vyměňovala si zkušenosti s ukrajinskými kolegy, seznamovala se se zahraničními modely poskytování psychiatrické péče, a zejména po roce 2010 navštívila spolu s dalšími psychiatrickými odborníky Německo, Litvu, Srí Lanku, Egypt a další země. Po roce 2014 od izraelských kolegů přebírala zkušenosti s prací ve válečných podmínkách.
Dění v Kyjevě během Revoluce důstojnosti v letech 2013–2014 sledovala paní Ljudmyla v televizi: „Bylo to hrozné. V určitém okamžiku jsem pocítila strach, jak to skončí.“ Když se v dubnu 2014 chopili moci v Kramatorsku teroristé z „DLR“, odehrávaly se tyto události daleko od Starého města a psychiatrické léčebny: „Záchranka fungovala, přivážela pacienty. Pracovala autonomně.“ V červnu 2014 se Ljudmyle Sevastjanové podařilo přes Doněck, který byl obsazen ruskými ozbrojenci, odjet z Kramatorsku do Kyjeva. Odtud odletěla do Gruzie, kde spolu s dalšími psychiatry studovala gruzínské zkušenosti s pomocí obětem válečných konfliktů. Začátkem července 2014 se již přes Doněck do Kramatorsku vrátit nemohla, protože v důsledku bojů byly poškozeny železniční tratě. O tom, že město bylo osvobozeno od ozbrojenců, se paní Ljudmyla dozvěděla při nákupu na trhu.
Na podzim roku 2014 se Doněcký státní lékařský institut přestěhoval do Kramatorsku; poté byla v prostorách psychiatrické nemocnice zřízena katedra psychiatrie, psychoterapie, narkologie a lékařské psychologie. Nicméně podle Ljudmyly ne všechna zdravotnická zařízení vycházela kolegům z Doněcku vstříc: „Celé ty roky jsme měli katedru, měli jsme výzkum. V jiných nemocnicích to bylo trochu jinak – nikdo nechtěl mezi sebe pustit konkurenci. Oblastní úrazová nemocnice; do třetí nemocnice ji nepustili. <...> Bylo to maloměšťáctví.“
Před vypuknutím Velké války [tak Ukrajinci nazývají současnou ruskou agresi] byly na Ukrajinou kontrolovaném území Doněcké oblasti tři psychiatrické léčebny: v Kramatorsku, ve Slovjansku a v Mariupolu. Když začala totální invaze, Mariupol se ocitl v obklíčení, a pacienti ze Slovjansku byli převezeni do psychiatrické nemocnice v Kramatorsku. Později dostala Ljudmyla Sevastjanova příkaz převézt pacienty, kteří zůstali v nemocnici, autobusy do Dnipra. Evakuace se uskutečnila 8. dubna 2022 – ve stejný den, kdy Rusové ostřelovali železniční nádraží. V noci 7. září 2022 byla kramatorská psychiatrická nemocnice zničena ruským ostřelováním, ale pokračovala v práci v jiné budově. Již následující měsíc byla obnovena činnost lůžkového oddělení, které poskytovalo akutní psychiatrickou péči. Dne 25. ledna 2023 Rusové znovu zasáhli již zničenou budovu nemocnice, zatímco Ljudmyla s lékaři pracovala v sousední budově: „Ozvala se rána! Vyskočili jsme, nechápali jsme. Běželi jsme se podívat.“ Potřetí byla nemocnice ostřelována v březnu 2023. Při žádném z útoků naštěstí nebyl zraněn nikdo z lékařů ani pacientů.
Nyní, v dubnu 2024, Ljudmyla Sevastjanova pokračuje v práci v Kramatorsku: „Nesmíme ztrácet optimismus. Musíme doufat v to nejlepší, zároveň se ale musíme na věci dívat střízlivě.“
© Všechna práva vycházejí z práv projektu: Memory Guardians: Women's Experiences in Donetsk Region in the 20th and 21st Centuries
Příbeh pamětníka v rámci projektu Memory Guardians: Women's Experiences in Donetsk Region in the 20th and 21st Centuries (Oleksandra Domorosla)