Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Олена Руденко Olena Rudenko (* 1976)

• народилася 1976 року в Краматорську на Донеччині в родині робітників Старокраматорського машинобудівного заводу

• виростала під опікою бабусі, поки батьки були на заробітках на півночі Росії

• протягом 1994–1999 років здобувала фах економістки в Краматорському економіко-гуманітарному інституті

• у 2001–2009 роках працювала бухгалтеркою в Краматорську та Донецьку

• 2009 року підпала під скорочення через економічну кризу

• у 2009–2019 роках їздила на сезонні заробітки в Крим

• під час боїв за Краматорськ навесні 2014 року повернулася додому з Криму, щоб евакуювати сім’ю

• після початку повномасштабного вторгнення залишалась у Краматорську до 6 квітня 2022 року, доки не виїхала з донькою в Кривий Ріг, а потім — у Київ

• за викрійками волонтерок «Швейної роти» шила одяг для поранених і відвозила у київський військовий шпиталь

• у грудні 2023 року повернулась до Краматорська

• нині, 2024 року, працює в команді благодійного фонду «Всі поруч»

You can find the English-language version below

Česká verze celého příběhu následuje po ukrajinské a anglické verzi:

Олена Руденко — бухгалтерка з Краматорська. Коли вона була дитиною, батьки поїхали на заробітки на російську Крайню Північ, щоб забезпечити нащадкам гідне життя. Пізніше, вже в незалежній Україні, сама Олена теж над усе турбуватиметься про добробут своєї родини. Це триватиме до повномасштабного вторгнення — з евакуації додому вона повернеться волонтеркою. Тут, у прифронтовому місті, — її місце сили. 

Батьки на заробітках

Олена Руденко народилася 20 грудня 1976 року в Краматорську на Донеччині. Її батьки працювали на Старокраматорському машинобудівному заводі. У 1979-му, коли пані Олені було три роки, батько поїхав на заробітки. Трохи пізніше за ним вирушила і мама: «Дуже скрутно було, зарплати були маленькі, хотіли і квартиру, і машину, щоб і діткам все було. Тому поїхали, як багато інших у нас». На Крайній Півночі робітникам доплачували за важкі умови праці, тому робота у віддалених регіонах Радянського Союзу часто сприймалась як заробітки. Батько спершу працював зварювальником, згодом очолив комплекс, що займався будівництвом бурових платформ; мама працювала маляркою. Два місяці батьки пані Олени проводили на робочому місці, потім на місяць повертались додому. За дітьми доглядала її бабуся по мамі — пані Марія. Під час навчального року всі жили в місті, а літо проводили в прикраматорькому селі Семенівка, звідки походила мамина родина. 1984 року Олена Руденко пішла в перший клас. Напередодні свята Першого дзвоника батьки привезли їй з Москви портфель і шкільну форму.

Бабусині розповіді про родинну історію

Бабуся часто розповідала онучці про минуле. Вона народилась у 1924 році й походила з багатодітної, але заможної селянської сім’ї, яку розкуркулила радянська влада: «На них наклеп написав сусід, що вони куркулі. І прийшли, забрали все. Залишили, вона казала, дві чи три книжки. Це була Біблія і якась художня книжка». Під час нацистської окупації вісімнадцятирічну пані Марію забрали на примусові роботи до Німеччини. Працювала вона там на залізниці. Попри всі труднощі, бабуся згадувала про ці часи по-доброму: «Казала потім: “Дякую нємчикам, що дали подивитися мені світ”»

Після війни пані Марія повернулася додому: «Вони довго йшли пішки, майже до нашого кордону, до кордону України, а потім їх посадили на поїзд. <…> Їхали в вагонах, дуже багато людей було, дуже тяжко, навіть їхали дівчата вже з дітками, яких народили в Германії». Пізніше вона працювала в колгоспі, 1947 року вийшла за односельця. Повернувшись із війни, він пішов працювати горновим на Краматорський металургійний завод ім. Куйбишева. Окрім трьох власних дітей, серед яких була й мама пані Олени, вони виховували племінницю — батько дівчинки загинув на фронті, а мати померла під час пологів.

Дитинство останнього радянського десятиліття

Приїхавши в Краматорськ, батьки намагалися тішити дітей і компенсувати подарунками свою відсутність: «Нас тато приводив в іграшковий магазин, і ми купляли все! Ми вибирали все, що хочеш. У мене навіть зараз сидить лялька, яку батьки мені привезли». Діти з батьками їздили в країни Балтії й Росію, а також подорожували по Україні власною автівкою, на яку вдалося заробити на Півночі: «Ми тільки на Західну Україну не їздили. А так всю Східну і Центральну Україну ми з татом об‘їздили». Відпочивали на Азовському морі — у Маріуполі, де жила мамина тітка. 

На релігійні свята родина збиралася навколо бабусі Марії, яка дотримувалась традицій: «Ми носили кутю, ми ходили колядували, щедрували. До хрещених ходили. Бабуся готувала завжди. Приходила вся родина, збиралася, так як бабуся у нас жила, всі приходили на Різдво. Готувала стіл, я їй допомагала, бо я була старша внучка». Під час коляди перевдягалися в костюми для вертепу, які до свята робила тітка. Святкували і Великдень. Бабусиним рецептом пасок пані Олена користується й досі.

Її сім’я мешкала в заводському гуртожитку в Старому місті, доки 1984 року не отримали квартиру в новобудові від Старокраматорського машинобудівного заводу: «Ми жили в одній кімнаті вчотирьох — я, мама, папа і сестра, — а тут нам дали трикімнатну квартиру. Це був такий великий коридор! І ми з сестрою, у нас був велосипед “Гномікˮ [триколісний велосипед “Гномˮ], і ми на ньому їздили по коридорах». Меблі для майбутньої оселі купували через знайомих заздалегідь, коли ще будинок здали в експлуатацію. Ремонт робили самотужки (тут у пригоді став мамин фах) і з допомогою родичів. Гуртожитський побут відходив у минуле разом із радянською епохою: підлітка Олена спостерігала за новинами про серпневий путч 1991 року і хвилювалась за рідних, які тоді саме були в Москві. Коли настав час визначати подальшу долю України на референдумі 1 грудня 1991 року, бабуся, за її словами, підтримувала незалежність; батьки саме були на заробітках.

Безтурботність буремних дев’яностих

Олена Руденко завершувала навчання в старшій школі у період економічної кризи. Втім, завдяки батьківським заробіткам родині тоді вдалося зберегти достатній рівень добробуту. Ходячи з подругами на дискотеки, дівчина красувалась у модному одязі. Вчилася фарбуватись (допомагали подруги, мама давала поради по телефону, дещо підказувала бабуся). Користувалась популярною в ті часи косметикою Ruby Rose, яку можна було купити на ринку, дещо привозили батьки чи передавала з Москви сестра. Щоб пошити випускну сукню, батьки привезли їй відріз тканини — рожеву батистову прошву. Фасон сукні вигадували разом із сусідкою-кравчинею. Протягом 1994–1999 років Олена Руденко здобувала фах економіста в Краматорському економіко-гуманітарному інституті. Це був комерційний виш, однак батьки могли оплачувати доньчине навчання. 

Молодість пані Олени припала на буремні дев’яності: «Ми ж були підлітками. Для нас це було якось все легко». Бійки між районами відбувались у Краматорську ще за радянських часів, але в цей період вони посилились: «Так як ми дівчата, нас, мабуть, це дуже не касалось. Ми ходили, гуляли. Але як ми йшли до Соцгорода, хлопці зі Старого міста завжди за нами приглядали». Звичними були бійки між «старогородськими» і Соцмістом біля літнього танцмайданчика «Чугунка» на проспекті Металургів. У другій половині 1990-х у будівлі колишнього кінотеатру «Союз» відкрився перший нічний клуб «Ніка». Через перебої з громадським транспортом після дискотеки у Старе місто доводилось повертатися пішки.

Із майбутнім чоловіком пані Олена познайомилася влітку 1996 року на туристичній базі Щурове Краматорського району. Він тоді працював електриком на Краматорському металургійному заводі. Коли вирішили одружитися, думали влаштувати молодіжне весілля, запросивши лише друзів, або поїхати на відпочинок за кордон, однак родичі наполягали на великому святі. Весілля організували в їдальні коледжу в Старому місті. Сукню довелося замовляти у кравчині, адже в Москві (де вони з мамою зустрічали батька, коли той літаком повертався із заробітків) вона коштувала дуже дорого, а сукні з Харкова та Хмельницького пані Олені не сподобались. Після одруження молодята залишилися в батьківській квартирі й наглядали за молодшою сестрою, яка ще навчалась у школі.

Робота у 2000-их: Краматорськ, Донецьк, Крим

2001 року пані Олена влаштувалась бухгалтеркою на підприємство свого знайомого, який займався гуртовим продажем будівельних матеріалів. З часом її призначили заступницею головного бухгалтера. У 2007 році вона погодилась на пропозицію працювати на виробництві бетону в Донецьку. На вихідних поверталась додому в Краматорськ — або сім’я приїжджала до неї в гості. «Тоді казалась, що Донецьк — він більш ухожений. Такі парки, сквери, ці рози кругом». Через фінансово-економічну кризу 2008–2009 років пані Олену скоротили: «Нас було декілька чоловік, яких взяли останніх, і були вони з Краматорська. І для фірми це було дуже дорого — винаймати нам житло і все».  Повернувшись додому, вона влаштувалась продавчинею в магазин дитячих іграшок і працювала там, доки в грудні 2009 року її не покликали на заробітки до Криму: «Це був просто захват! Це такий вид. Безкрає море, гора Ведмідь, скали в воді, Верблюд і Три Сестри. Це було дуже красиво. Я просто йшла і не могла надихатись тим повітрям». Щоліта вони з чоловіком і сином працювали в Криму, а восени повертались до Краматорська.

Між Краматорськом і Кримом

Навесні 2014 року, коли Росія вже анексувала півострів, пані Олена, як і зазвичай, поїхала туди готуватись до нового сезону. Коли бойовики «ДНР» захопили Краматорськ і за місто почалися бої, жінка повернулася по родину. У Краматорську донька ще ходила в дитячий садок: «Я не думала, що вона пам‘ятає, їй на той час було три рочки, а вона уже зараз, коли почалась повномасштабна війна, вона мені стала розказувать: “Я от пам‘ятаю <…> нас вихователька, вона нам отак коврик заслала, і ми лягали, і вона нам розказувала — на бочок, отак ручки на голову, ми лежали клубочком <…> як літак літавˮ». Зрештою вся сім’я виїхала в Крим. Про те, що 5 липня 2014 року рідне місто звільнили, їй повідомила сестра, яка там залишалась. Після завершення курортного сезону всі повернулись додому. 

Доки Росія не окупувала Крим, на базу відпочинку, де працювала пані Олена, приїздили туристи з багатьох країн Європи. «Після [20]14 року перестали їздити всі, залишились тільки росіяни і буквально там дві сім‘ї, ті, що з України їздили. І вони їздили до останнього, тому що там треба було дитині — медичні показники, у дитини астма була». У Краматорську пані Олена працювала бухгалтеркою.

24.02.2022: «Все, війна» 

24 лютого 2022 року пані Олена прокинулась від вибухів. Зорієнтувавшись, яку частину міста обстрілюють, подзвонила сестрі. «Вона каже: “Все, війнаˮ». Сестра з дитиною приїхала до неї в Старе місто, де було спокійніше. Потім Олена Руденко весь день була на зв’язку із сином, який жив у Харкові. Він не зміг спуститися в метро, куди набилося надто багато людей, тож поїхав на роботу в ресторан, у підвальному приміщенні якого організували сховище та кухню — готували їжу для військового шпиталю неподалік. У квартирі пані Олени облаштували безпечне місце в коридорі: «Поклали матраци для дітей, тому що це був лютий, це дуже холодно, це дує. Діти хворіли. Як би ми не намагалися, щоб було тепленько, але вони все одно хворіли». Намагалися скуповувати будь-які продукти, які ще можна було купити, з осені 2021-го мали вдома запас цукру та борошна. Чоловік потребував антитромботичних ліків — їх доводилось постійно шукати по аптеках. «Йому потрібно перев’язки робити, а бинти просто зникли!». 

Після евакуації повернулася додому волонтеркою

Чоловік пані Олени залишився в Краматорську доглядати за літньою матір’ю, а сама вона збиралась евакуювались разом із донькою в Кривий Ріг. Планували залишити місто 8 квітня, але на той день уже не було вільних квитків. Вдалося виїхати на два дні раніше. Дізнавшись, що 8 квітня росіяни завдали ракетного удару по краматорському вокзалу, коли люди очікували там на прибуття евакуаційного поїзда, почала одразу дзвонити чоловіку й  знайомим, котрі залишилися вдома.

Наприкінці літа 2022 року пані Олена з донькою перебрались до Києва, де вже влаштувалась сім’я її сестри, — вирішили гуртуватися. Знайти постійно роботу в столиці не вдалось. «Переселенців не дуже охоче на роботу брали. Мені казали: “Ви же переселенці, ви завтра поїдете додому, а ми що будемо робити?ˮ». Вона шукала підробіток, а у вільний час шила одяг для поранених і відвозила у військовий шпиталь. «Рік ми побули в Києві, а тоді моя мала почала дуже сумувати за домом». У грудні 2023 року вони повернулись у Краматорськ.

Удома Олена Руденко за викрійками волонтерок зі «Швейної роти» шила рукавиці для військових, залучаючи до процесу доньку та її подруг. Згодом її запросили у благодійний фонд «Всі поруч», що допомагає українським військовим і тим, хто постраждав від російського вторгнення. «Мені приємно людям допомагати. Я не можу сидіти на одному місці, а тут — і ти серед людей, і допомагаєш».

________________________________________

Olena Rudenko is an accountant from Kramatorsk. When she was a child, her parents went to work in the Russian Far North to ensure a decent life for their descendants. Later, in independent Ukraine, Olena herself would also prioritize her family’s well-being above all else. This continued until the full-scale invasion — after her evacuation, she would return home as a volunteer. Here, in a frontline city, is her place of strength.

Parents working away from home

Olena Rudenko was born on December 20, 1976, in Kramatorsk in the Donetsk region. Her parents worked at the Starokramatorsk Machine-Building Plant. In 1979, when Olena was three years old, her father went to work elsewhere for better earnings. A bit later, her mother followed him, “It was very hard, salaries were small, and they wanted an apartment, a car, and everything for the kids. So they left, like many others of ours.” In the Far North, workers received extra pay for the harsh working conditions, so working in remote regions of the Soviet Union was often considered a way to earn money. Her father first worked as a welder, then headed a team that built drilling platforms; her mother worked as a painter. Olena’s parents spent two months at their workplace, then returned home for a month. Her maternal grandmother, Mariya, took care of the children. During the school year, everyone lived in the city, and summers were spent in the village of Semenivka near Kramatorsk, where her mother’s family was from. In 1984, Olena started first grade. On the eve of the first day of school, her parents brought her a backpack and a school uniform from Moscow.

Grandmother’s stories about family history

Her grandmother often told her granddaughter about the past. She was born in 1924 and came from a large but prosperous peasant family that was dispossessed by the Soviet authorities, “A neighbor wrote a denunciation that they were kulaks. They came and took everything. They left, she said, two or three books. One was a Bible and another some kind of fiction book.” During the Nazi occupation, eighteen-year-old Mariya was taken for forced labor to Germany. She worked there on the railroad. Despite all the hardships, her grandmother recalled these times kindly, “She later said, ‘Thank you to the Germans for letting me see the world.’”

After the war, Mariya returned home, “They walked on foot for a long time, almost to our border, to the border of Ukraine, and then they were put on a train. <…> They traveled in crowded train cars, it was very hard, even girls who had given birth in Germany were traveling with their children.” Later, she worked on a collective farm. In 1947, she married a fellow villager. Having returned from the war, he worked as a furnace operator at the Kuibyshev Kramatorsk Metallurgical Plant. In addition to their three own children, one of whom was Olena’s mother, they raised a niece — her father had died at the front, and her mother had died in childbirth.

Childhood in the last Soviet decade

When Olena’s parents returned to Kramatorsk, they tried to make their children happy and compensate for their absence with gifts, “Dad would take us to the toy store, and we would buy everything! We picked whatever we wanted. I even still have a doll my parents brought me.” The children traveled with their parents to the Baltic countries and Russia, as well as around Ukraine by car, which they could afford thanks to their earnings in the North, “We only didn’t go to Western Ukraine. But we traveled all over Eastern and Central Ukraine with Dad.” They vacationed by the Azov Sea, in Mariupol, where her mother’s aunt lived.

On religious holidays, the family gathered around grandmother Mariya, who observed traditions: “We took kutia [ceremonial grain dish with sweet gravy], we went caroling, singing shchedrivky [Christmas songs]. We visited our godparents. Grandmother always cooked. The whole family came, as grandmother lived with us, and everyone came for Christmas. She set the table, I helped her because I was the oldest granddaughter.” During the Christmas festivities, they dressed up in costumes for the Vertep [a traditional Nativity play], which Olena’s aunt made for the holiday. They also celebrated Easter. Olena still uses her grandmother’s paska recipe [Easter bread].

Her family lived in a factory dormitory in the old town until 1984, when they received a new apartment from the Starokramatorsk Machine-Building Plant, “We lived in one room, all four of us — me, Mom, Dad, and my sister — and then they gave us a three-room apartment. The hallway was so big! My sister and I had a Hnomyk bike [Hnom tricycle], and we rode it down the hallways.” They bought furniture for their future home through acquaintances in advance, back when the building had just been commissioned. They did the renovations themselves (her mother’s profession came in handy), with help from relatives. Dormitory life faded into the past along with the Soviet era: as a teenager, Olena watched the news about the August 1991 coup attempt and worried about her relatives who were in Moscow at that time. When the time came to determine Ukraine’s future in the December 1, 1991, referendum, her grandmother, according to Olena, supported independence; her parents were away working at that time.

Carefree tumult of the 1990s

Olena Rudenko finished high school during an economic crisis. Still, thanks to her parents’ earnings, her family maintained a decent standard of living. Going to discos with friends, the girl wore fashionable clothes. She learned to do makeup (with help from friends and advice from her mother over the phone; her grandmother gave some tips, too). She used the then-popular Ruby Rose cosmetics, which could be bought at the market. Her parents brought some items, or her sister sent them from Moscow. To sew a graduation dress, her parents brought her a piece of fabric — a pink batiste eyelet. She and a neighbor who was a seamstress came up with the dress design together. From 1994 to 1999, Olena studied economics at the Kramatorsk Economic and Humanitarian Institute. Even though it was a commercial institution, her parents were able to afford to pay for her education.

Olena’s youth coincided with the turbulent nineties, “We were teenagers. For us, it all seemed easy somehow.” Street fights between different neighborhoods had been happening in Kramatorsk even in Soviet times, but they intensified during this period, “Since we were girls, maybe it didn’t affect us much. We walked around, we strolled. But when we went to the Sotshorod area, the guys from old town always kept an eye on us.” Fights between those from the old town and those from Sotshgorod commonly occurred near the Chuhunka summer dance floor on Metalurhiv Avenue. In the second half of the 1990s, the first nightclub, Nika, opened in the building of the former Soyuz cinema. Due to disruptions in public transport, after the disco, it was often necessary to walk back to the old town neighborhood.

Olena met her future husband in the summer of 1996 at the Shchurove holiday camp in the Kramatorsk district. At that time, he worked as an electrician at the Kramatorsk Metallurgical Plant. When they decided to marry, they thought about having a youth-style wedding inviting only friends or going abroad on vacation, but relatives insisted on a big celebration. The wedding was organized in the cafeteria of a college in the old town. She had to order the dress from a seamstress because in Moscow (where she and her mother met her father when he returned from work trips by plane), it was very expensive, and she did not like the dresses from Kharkiv or Khmelnytskyi. After the wedding, the young couple stayed in her parents’ apartment and looked after her younger sister, who was still in school.

Work in the 2000s: Kramatorsk, Donetsk, Crimea

In 2001, Olena got a job as an accountant at a friend’s company that sold construction materials wholesale. Over time, she was appointed deputy chief accountant. In 2007, she accepted a job offer at a concrete production facility in Donetsk. On weekends, she returned home to Kramatorsk, or her family visited her. “Back then, Donetsk seemed better maintained. Such parks, squares, roses everywhere.” Due to the financial and economic crisis of 2008–2009, Olena was laid off, “There were several of us who had been hired last, and we were from Kramatorsk. It was very expensive for the company to rent us housing and all.” After returning home, she worked as a saleswoman in a children’s toy store until December 2009, when she was invited to go earn money in Crimea, “I was so excited! Such a view. The boundless sea, Bear Mountain [Ayu-Dag], cliffs in the water, the Camel and Three Sisters [prominent rocks]. It was so beautiful. I would just walk and couldn’t get enough of that air.” Every summer, she and her husband and son worked in Crimea and returned to Kramatorsk in the fall.

Between Kramatorsk and Crimea

In spring 2014, when Russia had already annexed the peninsula, Olena went there as usual to prepare for the new season. When “DPR” militants seized Kramatorsk and fighting for the city broke out, she returned for her family. In Kramatorsk, her daughter was still attending kindergarten, “I didn’t think she remembered, she was three years old at the time, but now, when the full-scale war started, she began telling me, ‘I remember <…> our teacher spread out a mat for us, and we lay down, she told us to lie on our side, like this, hands on our head, we lay curled up <…> as the airplane was flying.’” Eventually, the whole family left for Crimea. It was her sister, who remained in the city, who informed her on July 5, 2014, that their hometown had been liberated. After the tourist season ended, they all returned home.

Before Russia occupied Crimea, tourists from many European countries visited the recreation center where Olena worked, “After [20]14, everyone stopped coming. Only Russians remained, and literally two families from Ukraine kept coming. They came until the last because their child needed it for medical reasons — he had asthma.” In Kramatorsk, Olena worked as an accountant.

February 24, 2022: “That’s it, war”

On February 24, 2022, Olena woke up to explosions. Figuring out which part of the city was being shelled, she called her sister, “She says, ‘That’s it, war.’” Her sister and child came to her in the old town, which was quieter. Then Olena spent the entire day on the phone with her son, who lived in Kharkiv. He wasn’t able to get down into the metro, which was too crowded, so he went to work at a restaurant whose basement served as a shelter and kitchen — they cooked food for a nearby military hospital. In Olena’s apartment, they set up a safe spot in the hallway, “We put mattresses down for the kids because it was February, very cold, drafty. The kids got sick. No matter how we tried to keep it warm, they still got sick.” They tried to buy any products still available, and since the fall of 2021, they have been storing sugar and flour at home. Her husband needed antithrombotic medications — she constantly had to search pharmacies for them. “He needed wound dressings, but bandages just disappeared!”

After evacuation, she returned home as a volunteer

Olena’s husband stayed in Kramatorsk to care for his elderly mother while she planned to evacuate with her daughter to Kryvyi Rih. They intended to leave the city on April 8, but there were no tickets for that day. They managed to leave two days earlier. When she learned that on April 8, Russians had carried out a missile strike on the Kramatorsk railway station, where people were waiting for an evacuation train, she immediately started calling her husband and acquaintances who remained at home.

In late summer of 2022, Olena and her daughter moved to Kyiv, where her sister’s family had already settled — they decided to stick together. She struggled to find a permanent job in the capital, “They didn’t really want to hire IDPs [internally displaced persons]. They told me, ‘You’re IDPs, you’ll go home tomorrow, and what are we supposed to do?’” She looked for part-time work and in her free time, sewed clothes for the wounded and delivered them to a military hospital. “We spent a year in Kyiv, and then my daughter started missing home a lot.” In December 2023, they returned to Kramatorsk.

At home, following patterns from the volunteers of the Sewing Unit, Olena sewed gloves for soldiers, involving her daughter and her daughter’s friends in the process. Later, she was invited to join the Vsi Poruch charity fund, which helps Ukrainian soldiers and those affected by the Russian invasion. “It’s a pleasure for me to help people. I can’t just sit still, and here — I’m among people, and I’m helping.”

 

------------------------------------------------------------------------------------------------

Olena Rudenko je účetní z Kramatorsku. Když byla malá, její rodiče jezdili za prací na ruský Dálný sever, aby svým potomkům zajistili dobrý život. Později, už v nezávislé Ukrajině, se i Olena sama bude starat především o blaho své rodiny. To bude trvat až do totální invaze. Po evakuaci se vrátí domů jako dobrovolnice. Zde, v přífrontovém městě, je její místo síly. 

Rodiče jezdili za výdělkem

Olena Rudenko se narodila 20. prosince 1976 v Kramatorsku v Doněcké oblasti. Její rodiče pracovali ve Starokramatorském strojírenském závodě. V roce 1979, když byly Oleně tři roky, odjel její otec za výdělkem. O něco později se za ním vydala i matka: „Bylo to velmi těžké, platy byly maličké, a oni chtěli byt a auto a aby i děti měly všechno. Tak odjeli, stejně jako mnoho dalších lidí od nás.“ Na Dálném severu dostávali dělníci příplatky za těžké pracovní podmínky, proto byla práce v odlehlých oblastech Sovětského svazu často vnímána jako způsob, jak si dobře vydělat. Otec pracoval nejprve jako svářeč a později řídil komplex, který se zabýval stavbou vrtných plošin; matka pracovala jako natěračka. Rodiče paní Oleny trávili na pracovišti dva měsíce a pak se na měsíc vraceli domů. O děti se starala babička z matčiny strany, paní Marija. Během školního roku všichni bydleli ve městě, léto trávili ve vesnici Semenivka nedaleko Kramatorsku, odkud pocházela matčina rodina. V roce 1984 začala Olena Rudenko chodit do první třídy. V předvečer svátku Prvního zvonění [slavnostní zahájení školního roku] jí rodiče přivezli z Moskvy aktovku a školní uniformu.

Babiččino vyprávění o rodinné historii

Babička často vnučce vyprávěla o minulosti. Narodila se v roce 1924 a pocházela z početné, ale bohaté rolnické rodiny, kterou sovětská vláda rozkulačila: „Soused na ně napsal hanopis, že jsou kulaci. A oni přišli a všechno jim sebrali. Nechali jim, jak říkala, dvě nebo tři knihy. Byla to Bible a nějaká beletristická literatura.“ Za nacistické okupace osmnáctiletou Mariju odvezli na nucené práce do Německa. Pracovala tam na železnici. Navzdory všem těžkostem babička na ty časy vzpomínala v dobrém: „Později říkala: ‚Můžu Němcům děkovat, že mi dali uvidět svět.‘“

Po válce se paní Marija vrátila domů: „Šli dlouho pěšky, skoro až k našim hranicím, k hranicím Ukrajiny, a pak je posadili na vlak. <…> Jeli ve vagonech, byla tam spousta lidí, bylo to velmi těžké; dokonce tam jela i děvčata s dětmi, které se jim narodily v Německu.“ Později pracovala v kolchozu, a v roce 1947 se provdala za chlapce ze stejné vesnice. Když se vrátil z války, šel pracovat jako obsluha vysoké pece do Kramatorských železáren V. Kujbyševa. Kromě tří vlastních dětí, mezi nimiž byla i Olenina matka, vychovávali také neteř – dívčin otec padl na frontě a matka zemřela při porodu.

Dětství v posledním sovětském desetiletí

Když rodiče přijížděli do Kramatorsku, snažili se své děti potěšit a vynahradit jim svou nepřítomnost dárky: „Táta nás vodil do hračkářství a my jsme kupovali všechno! Vybírali jsme si, cokoli jsme chtěli. Doma mi dokonce dodnes sedí panenka, kterou mi rodiče přivezli.“ Rodiče si na Severu vydělali na vlastní auto a jezdili s dětmi do pobaltských států a do Ruska a také cestovali po Ukrajině: „Jen na západní Ukrajinu jsme nejezdili. Jinak jsme s tátou procestovali celou východní a střední Ukrajinu.“ Prázdniny trávili u Azovského moře v Mariupolu, kde žila matčina teta. 

O náboženských svátcích se rodina scházela u babičky Mariji, která dodržovala tradice: „Nosili jsme kuťu, chodili jsme koledovat, navštěvovali jsme kmotry. Babička vždycky vařila. Na Vánoce se u nás scházela celá rodina. Vzhledem k tomu, že babička bydlela s námi, jezdili všichni k nám. Ona připravovala stůl a já jsem jí pomáhala, protože jsem byla nejstarší vnučka.“ Při koledování se převlékali do betlémských kostýmů, které jim na svátek šila teta. Slavili také Velikonoce. Babiččin recept na paschu používá paní Olena dodnes.

Jejich rodina bydlela v závodní ubytovně na Starém Městě až do roku 1984, kdy od Starokramatorského strojírenského závodu dostali byt v novostavbě: „Žili jsme ve čtyřech v jedné místnosti: já, máma, táta a sestra; a najednou nám dali třípokojový byt. V tom domě byla taková veliká chodba! A my se sestrou…, měly jsme kolo ‚Gnomik‘ [tříkolka ‚Gnom‘], a my jsme na něm jezdily po chodbách.“ Nábytek do svého budoucího domova nakupovali přes známé v předstihu, ještě když se dům stavěl. Úpravy prováděli svépomocí (zde se uplatnily odborné znalosti její matky) a s pomocí příbuzných. Život na ubytovně odcházel do minulosti spolu se sovětskou epochou: dospívající Olena sledovala zprávy o srpnovém převratu v roce 1991 a dělala si starosti o své blízké, kteří v té době byli v Moskvě. Když přišel čas rozhodnout o dalším osudu Ukrajiny v referendu 1. prosince 1991, babička podle jejích slov podpořila nezávislost; rodiče v tu dobu pracovali na Severu.

Bezstarostnost bouřlivých devadesátých let

Olena Rudenko končila střední školu v době hospodářské krize. Rodině se však díky práci rodičů na Severu dařilo udržovat dostatečnou životní úroveň. Dívka chodila s kamarádkami na diskotéky a předváděla se v módním oblečení. Učila se líčit (pomáhaly kamarádky, maminka dávala rady po telefonu, něco poradila i babička). Používala tehdy populární kosmetiku Ruby Rose, která se dala koupit na trhu, něco jí vozili rodiče nebo posílala sestra z Moskvy. Na ušití maturitních šatů jí rodiče přivezli kousek látky – růžový batist. Střih šatů vymyslely společně se sousedkou švadlenou. V letech 1994–1999 studovala Olena Rudenko ekonomii na Kramatorském ekonomickém a humanitním institutu. Byla to komerční vysoká škola, rodiče ale mohli dceři vzdělání zaplatit. 

Mládí paní Oleny probíhalo v bouřlivých devadesátých letech: „Byli jsme teenageři. Pro nás bylo všechno nějak jednoduché.“ Bitky mezi čtvrtěmi se v Kramatorsku odehrávaly už v sovětských dobách, v tomto období ale ještě nabraly na intenzitě: „Jelikož jsme byly holky, tak se nás to možná tolik netýkalo. My jsme se procházely. Ale když jsme šly do Socgorodu [socialistická sídliště stavěná ve 30. letech 20. stol. ve všech městech podle stejného plánu], kluci ze Starého Města [městská čtvrť] nás vždycky hlídali.“ U letního tanečního parketu „Čuhunka“ na prospektu Metalurgů se běžně konaly bitky mezi „staroměstskými“ a Socgorodem. Ve druhé polovině 90. let byl v budově bývalého kina „Sojuz“ otevřen první noční klub „Nika“. Kvůli výpadkům veřejné dopravy bylo nutné se po diskotéce vracet do Starého Města pěšky.

Se svým budoucím manželem se Olena seznámila v létě 1996 v turistickém centru Ščurove v okrese Kramatorsk. Pracoval tehdy jako elektrikář v Kramatorském metalurgickém závodě. Když se rozhodli, že se vezmou, uvažovali o uspořádání mládežnické svatby, na niž by pozvali jen přátele, nebo že by odjeli na dovolenou do zahraničí; příbuzní ale trvali na velké oslavě. Svatba se konala ve vysokoškolské menze ve Starém Městě. Šaty si Olena musela objednat u švadleny; v Moskvě (kde s mámou čekaly na tátu, když se vracel letadlem ze Severu) byly velmi drahé, a ty, jaké se daly pořídit v Charkově či v Chmelnyckém se jí nelíbily. Po svatbě zůstali novomanželé bydlet u rodičů a starali se o mladší sestru, která ještě chodila do školy.

Práce po roce 2000: Kramatorsk, Doněck, Krym

V roce 2001 získala paní Olena práci účetní u svého známého ve firmě, která se zabývala maloobchodním prodejem stavebních materiálů. Po čase ji jmenovali zástupkyní hlavní účetní. V roce 2007 přijala nabídku pracovat ve výrobně betonu v Doněcku. O víkendech se vracela domů do Kramatorsku nebo rodina jezdila na návštěvu k ní. „Tehdy se zdálo, že Doněck je upravenější. Takové parky…, květinové trávníky, ty růže všude…“ Kvůli finanční a hospodářské krizi v letech 2008–2009 byla paní Olena propuštěna: „Bylo nás několik, které přijali jako poslední, a byli jsme z Kramatorsku. Pro firmu to bylo velmi drahé, pronajímat nám ubytování a podobně.“ Když se vrátila domů, našla si práci jako prodavačka v obchodě s dětskými hračkami a pracovala tam až do prosince 2009, kdy dostala nabídku na sezonní práci v rekreačním středisku na Krymu: „To bylo prostě nádherné! To je takový pohled. Nekonečné moře, Medvědí hora [Aju-dag], skály ve vodě, Velbloud a Tři sestry [názvy hor]. Bylo to nádherné. Jen jsem chodila a nemohla jsem se toho vzduchu nabažit.“ Každé léto s manželem a synem pracovali na Krymu a na podzim se vraceli do Kramatorsku.

Mezi Kramatorskem a Krymem

Na jaře 2014, poté, co už Rusko poloostrov anektovalo, tam paní Olena jako obvykle odjela, aby se připravila na novou sezónu. Když ozbrojenci „DLR“ obsadili Kramatorsk a vypukly boje o město, vrátila pro rodinu. Dcera ještě chodila v Kramatorsku do školky: „Myslela jsem si, že si to nepamatuje, byly jí tehdy tři roky. A až teď, když začala totální válka, mi začala vyprávět: ‚Já si pamatuju, <…> vychovatelka nás…, rozprostřela takový kobereček a my jsme si lehli a ona nám říkala: lehnout na bok, takhle ruce na hlavu, leželi jsme v klubíčku <…>, jak létalo letadlo.‘“ Nakonec celá rodina odjela na Krym. O tom, že 5. července 2014 bylo její rodné město osvobozeno, ji informovala její sestra, která tam zůstala. Po skončení lázeňské sezony se všichni vrátili domů. 

Předtím, než Rusko okupovalo Krym, přijížděli do rekreačního střediska, kde paní Olena pracovala, turisté z mnoha evropských zemí. „Po roce [20]14 přestali jezdit všichni, zůstali jen Rusové a doslova dvě rodiny, které jezdily z Ukrajiny. A ty jezdily do poslední chvíle, protože to bylo nutné kvůli dítěti, které mělo astma.“ V Kramatorsku paní Olena pracovala jako účetní.

24. 2. 2022: „Je to tu; válka“ 

Dne 24. února 2022 Olenu Rudenko probudily výbuchy. Když se zorientovala, kterou část města ostřelují, zavolala sestře. „Ona říká: ‚Je to tu; válka.‘“ Sestra s dítětem přijela k ní do Starého Města, kde bylo klidněji. Potom byla paní Olena celý den ve spojení se synem, který žil v Charkově. Nemohl se dostat dolů do metra, protože tam bylo příliš mnoho lidí, a tak jel do práce do restaurace, kde v suterénu zřídili kryt a kuchyni, v níž připravovali jídlo pro nedalekou vojenskou nemocnici. V bytě paní Oleny zařídili bezpečné místo na chodbě: „Dali jsme tam matrace pro děti, protože byl únor, byla velká zima, foukalo. Děti byly nemocné. Ať jsme se snažili sebevíc, aby jim bylo teplo, stejně byly nemocné.“ Snažili se nakoupit jakékoli potraviny, které byly ještě k dostání; od podzimu 2021 měli doma zásoby cukru a mouky. Muž potřeboval antitrombotika, ty museli neustále shánět v lékárnách. „Potřebuje převazy, a obvazy prostě zmizely!“ 

Po evakuaci se vrátila domů jako dobrovolnice

Manžel paní Oleny zůstal v Kramatorsku, aby se staral o starou matku, a ona se chystala s dcerou odjet do Kryvyho Rihu. Plánovaly opustit město 8. dubna, na ten den ale už nebyly žádné jízdenky. Podařilo se jim odjet o dva dny dříve. Když se dozvěděla, že 8. dubna Rusové udeřili raketami po kramatorském nádraží v době, kdy tam lidé čekali na příjezd evakuačního vlaku, okamžitě začala volat manželovi a přátelům, kteří zůstali doma.

Na konci léta 2022 se paní Olena s dcerou přestěhovaly do Kyjeva, kde se již předtím usadila rodina její sestry; rozhodly se být spolu. V hlavním městě se jí nepodařilo najít stálou práci. „Zaměstnavatelé nebyli příliš ochotní zaměstnávat vnitřně přesídlené osoby. Říkali mi: ‚Vy jste přesídlenci, zítra pojedete domů, a co my budeme dělat?‘“ Hledala si přivýdělek a ve volném čase šila oblečení pro zraněné a vozila ho do vojenské nemocnice. „Rok jsme pobyly v Kyjevě, a pak se mé malé začalo velmi stýskat po domově.“ V prosinci 2023 se s dcerou vrátily do Kramatorsku.

Doma Olena Rudenko šila rukavice pro armádu podle střihů dobrovolnic ze „Šicí roty“ a zapojila do toho procesu i svou dceru a její kamarádky. Později ji pozvali do charitativního fondu „Všichni jsme si blízko“, který pomáhá ukrajinské armádě a lidem, kteří byli postiženi ruskou invazí. „Těší mě pomáhat lidem. Nemůžu sedět na jednom místě, a tady jsi mezi lidmi a pomáháš.“