Та, перед тим в 87 році, коли нас випускали, мене покликали і запитання ставлять «А якби вас звільнили, куди би ви поїхали?»
- Та куди. Додому, до бабці.
Ну та, та
- А ви антирадянською пропагандою будете далі займатися?
- Не знаю що то таке, ніколи не займався.
Я звісно сміявся з них. Відправили в камеру. В камері сидимо, вночі чуємо ті укази Горбачова, включили на повний голос, ті свої радіо. Ми подумали, що то нас, певно, стосується. Дійсно, вранці відчиняють двері камери і нас виганяють, з речами, приміщення – там гроші вручають. І на автобус, і на вокзал.
І так привезли тут. І був один.. Старосольський Любомир він з Темника, молодий хлопчисько, потрапив через те, що вивісив прапор український і ще щось там. Він ще не був повнолітній як його посадили, він тут на Лонцького скінчив 18 років свої. І ми з ним щось снігом бавилися, чи щось таке і ведуть Стуса, провели повз нас, ми привіталися. Раз-два ми постамент такий зробили, наче скульптуру Стуса, погруддя. Зробили поставили на дорозі. Перший пам’ятник Стусові. Він сам сміявся, каже : «Мені вже перший пам’ятник поставили».
Арештували нас з іншого приводу. У Львові у 73-му році, на Шевченківський дім, на початку березня, було заборонено обкомом партії різні події присвячені річницям шевченковим. Ми на то відгукнулися так само, летючками масовими у Львові, розклеїли і то було, власне, 27, коли ми ті летючки розповсюджували, було між 27 і 28 березня 73-го року і в ту ж ніч нас та як би арештували. Нашу групу, ще кілька чоловік, а тих, хто безпосередньо ті листівки клеяв вони не знали, так вони нас тримали в тюрмі, а ті летючки ще клеяли.
25:32 А де клеяли летючки?
25:35 Всюди, починаючи від теперішнього Добробуту ринку, за оперним театром і так, по Городоцькій, по центрі, по проспекту Свободи, Коперніка, той район.
25:46 Що там було, яка інформація?
25:49 Була інформація, починалося начебто з відомих слів Леніна, який говорив, що заборона дат сторіччя Шевченка була найкращою антицарською агітацією. З тих слів епіграф взятий, і в тому дусі далі.
Звичайно, що найбільше впливало на свідомість, на формування особистості, був випадок в Самборі, коли десь напевно 63, або 62 рік була повінь на Дністрі. Повінь розрила могили, ми їх називали курганчиками. Там були могили школярів української гімназії, яка була тут, тепер в її приміщені є інфекційна лікарня, на вулиці, не пам’ятаю яка то вулиця, Виговського здається. І тоді, коли повстало, тоді моя бабця була в санстанції, її вночі підняли на тривогу, вони ті кісточки збирали там, відвезли на цвинтар, там була яма вже викопана, засипали то все і залили вапном. Ну і бабця мене через кілька днів повела туди. Ми прийшли в школу і почали питати в школі і питали що то таке, і хто таке робив. І наша шкільна.. в начальних класах, як її називали.. керівник класу була німкеня Гудван Марія Едуардівна, казала : «а ви вдома запитайте, я вам нічого не буду казати». Ну і врешті-решт я вже знав все, до копійки, ну і там, оскільки язик, я то порозповідав усім. Діти знали де ми живемо. Потім кістяк цієї організації, що ми робили був власне базою школи.
По-перше, бабця моя усе життя прожила сама, бо дідо рано помер, моїй мамі було два роки. Він був стрільцем в Українській Галицькій Армії, попадав в полон до росіян, утримували в такому таборі.. як він там називався, не знаю як.. У тодішньому Проскурові, тепер Хмельницький. Відтіля він утік, форсував, можна так сказати, маленьку річку Збруч, там підстрелили його, і десь там селяни допомогли йому дібратися додому. Отака от історія його. А потім він працював шкільним інспектором, в Заліщиках десь.
Зорян Попадюк народився 21 квітня 1953 року у Львові. Дитинство пан Зорян провів у Самборі Львівської області у бабусі - матері мами. Під час навчання у школі почав цікавитися історією України, краєзнавством. Навколо своїх зацікавлень об’єднав товаришів.
Мама Любомира Попадюк була одна з переписувачок самвидаву у Львові. Вона належала до дисидентського товариства тодішнього Львова, куди входили Іван Гель, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Михайло Косів, Василь Стус, Іван та Надія Світличні та інші. Зорян неодноразово долучався до дискусій цього товариства й допомагав їм. З 1970 - до початку 1973 року навчався на філологічному факультеті Львівського університету. Був виключений за “обпльовування радянської влади”.
У березні 1973 року, за організацію дня пам‘яті Тараса Шевченка, пана Зоряна заарештовують та засуджують за статтею 62 “антирадянська пропаганда та агітація”. Зорян Попадюк перебував в ув’язненні та на засланні у різних місцях до 1987 року - у Мордовії, у Володимирській в’язниці, в Магаданській області, в Казахстані, на Уралі. Там він мав змогу познайомитися із іншими “великими” в’язнями: Василем Стусом , Юрієм Шухевичем, Зеновієм Красівським, Габріелем Суперфіном, Раулем Валенбергом, та іншими.
В 1987 році Зоряна Попадюка звільняють, відповідно до “списків М. Горбачова”. В 1991 році Зорян Попадюк був реабілітований по двох справах.
На початку 1990-го року самбірський осередок політичної партії “Народний Рух” висунув Зоряна Попадюка як кандидата у депутати на місцевих виборах. Ці вибори він виграв. З 1990 по 1994 роки очолював місто Самбір.
Зараз Зорян Попадюк проживає у Львові, і перебуває на пенсії.
9 січня 1972 року. Різдво в домі Садовських у Львові. Стоять — Любомира Попадюк (матір Зоряна Попадюка), Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь; сидять — Стефанія Шабатура,, Мар’ян Гатало, Олександр Кузьменко
9 січня 1972 року. Різдво в домі Садовських у Львові. Стоять — Любомира Попадюк (матір Зоряна Попадюка), Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь; сидять — Стефанія Шабатура,, Мар’ян Гатало, Олександр Кузьменко
Hrdinové 20. století odcházejí. Nesmíme zapomenout. Dokumentujeme a vyprávíme jejich příběhy. Záleží vám na odkazu minulých generací, na občanských postojích, demokracii a vzdělávání? Pomozte nám!
