Ольга Попадин

«- …у вересні 49 року… Мене арештували… - Де? - В хаті. В хаті прийшли вночі… - Вночі прийшли? - Вночі прийшли – вони все вночі робили. Навіть машина приїхала, не ту стала, не коло хати, а на розі там, коло Старознесенської, коло тої, коло тої криниці. Там залишили машину. То їх чотирьох прийшло. - Як вони виглядали? - Вони прийшли всі в цивільному, всі в цивільному… Один з них був старший. Один ішов начальник слідчого того нашого відділу – Пємьонов. - Пємьонов. - Так Пємьонов. І ще трьох. Один був такий старший, вроді би. Вони старалися не по-українські – всі говорив по-українськи. І один з них, так розбудили, то тато встав, той мене… Потом кажуть до мене: «Ти Оля?» Я: «Так!» «Ну, то вставай, ми підемо поговоримо з тобою». Ну, вони так такого обшуку, як такого, не робили. Тільки, я знаю, сестра робила порядки і свої ті всі так на верх виложила на столі. І вони то так менш-більш так прикинули, дещо там звідтам взяли. Таке, що їм здавалося підозрілим, то взяли. Ну, так як такого обшуку вони не робили, бо вони не мали навіть ордеру на обшук. І потім: «Збирайся і йдемо». Ну, я така щось: «Можна взяти щось з речей?» «Можна!» То я там взяла білизну та й… І тільки ще один з них той старший такий був навіть подивився, що така мала.., ну та я ж… - А скільки вам було років? - Та 17. А я щупленька, то я виглядала ще на молодше років…»

«- … ну, так то допитували: то, то, то, то, то. І все кричать. А я в окулярах була. Ну я… Все говорить: «Скиньте окуляри». Бо він один мав таких гострий погляд. А я, він думав, що я через ці окуляри заслоняю, що я можу той погляд витримувати. «Скиньте!» Я скинула окуляри. Потім палку гумову витягає каже: «Польську гумку знаєш?» Я кажу: «Не знаю, що за польська гумка». Ну, потім показує, витягає той… Але я здалека не бачу, бачу щось показують, а що не виджу. Я тоді беру окуляри. «А, - кажу, - то палка гумова. То я бачила в поляків то». Будуть бити, чи не будуть бити? Будуть бити, чи не будуть бити? Бо вони весь час грозили, що будуть бити. І тут мені показують знімку одної… Люба Шевчик, вона була така відома. І він: «Знаєш?» Я кажу: «Не знаю!» А він каже: «Що ти Люби Шевчика не знаєш?» А провідміняв вже, як на мужчину. Я кажу: «А хто то: хлопець чи дівчина?» Як він то не знає. Він от так був, як оцей кінець ганку був, а то був стіл. Як він там був, як я то сказала, як він опинився коло мене, як вдарив мене по лиці, то я вся аж задеревіла. А я кажу, а скажу: "Я винна в тому, що ви не знаєте?" Що будеш говорити. Я кажу: «Я винна в тому, що ви неправильно провідміняли – Люба Шевчик – Любу Шевчик, а бо хлопця – Шевчика, ну, то значить, то вже мужчина. Ну, я тоді зрозуміла, значить, мене таки будуть бити…»

« -… ну, торгівля, як така була, люди з вечора ставали в чергу, щоб весною.., ранком щось купити в магазині. І ще не знали за чим стояли, але що брали, що продавали, то, то вони то купували – спочатку. А потім вже закрили ті всякі приватні ті позакривали і відкрили такі – торгівлю таку.., ми то побачили перший раз ті «бокалії», «гастрономи». Тоді зачали вони в Західну Україну возити цукру. Ну, люди вже не довіряли, що він буде, так стояли тими чергами. Черги стояли за тим цукром. А вже в половині, десь так, якраз перед моїм арештом, то вже появлялися вже білі булочки, білий хліб появився, бо до того був тільки чорний. І вже стали ніби, а за мануфактури ще завели, мануфактуру, то вже люди стояли і тоже: що будуть давати? То десь кілька магазинів були виділені, де давали мануфактури, то люди там стояли, вони по 10 метрів мануфактури. Так стояли, не знали: яка буде, чи то потрібної не буде, но все брали…»

«-… і тут же падає бомба якраз напроти Бригідок. Падає бомба, і ми вже точно знаємо, що то є війна. І в понеділок ми будимося, вже нікого нема. Ті робітники, які там працювали, ті «битовики», порозбивали двері і: «Виходіть!» Ну, «виходіть», а ми в сорочках одних. Причому, таких, що в них навіть на двір не можна було вийти. Ми побігли забрати в камеру зберігання речі. Поки ми вибрали ті.., я знайшла свої речі, ну, поки ми то позабирали, зачали обстрілювати вже. Більшовики вернулися і зачинають обстрілювати. Деякі такі були, що вибігли такі мужчини, відразу вибігли додому їхати. І їх якраз там постріляли коло того.., коло воріт. Обстрілювати, зачали нас обстрілювати. Кілька куль влетіло в нас в палату. І ми всі пішли в коридор. А з коридору почули починають піднімати солдати наверх, то ми скоро повтікали назад в камеру, в камеру, то вже в палату. То вже ввійшли солдати не, не енкаведисти таки. «Що ви? Кто задумал бєжать?» Та ніхто. Ну, але за ними прийшла через годину прийшли наші енкаведисти. Вони вже тоді були втікли аж під Красне. І їх звідтам завернули назад до Львова. Може, якби були, їх не вспіли, не завернули, то були би люди залишилися всі живі. І вони тоді зачали нищити людей…»