Масі Мустафа Найєм Masi Mustafa Nayyem

«Після того [оборони Києва у 2022 році] я взяв вже… Дуже довго проходив перевірку, пройшов перевірку і пішов в розвідку в підрозділі. Десь ми тижня два вчились, були дуже важкі навчання. Важкі в тому сенсі, що там, не знаю… вдень можливо було… стільки разів ми стріляли і замінювали магазини, що в мене просто руки були всі в крові, палець цей принаймні. Тому що хто користується “калашніковим” [автоматом Калашникова], знає, що ця штука, вона дуже туга. Ми працювали десь два тижні, потім нас відправили вже на Запорізький напрямок, там ми воювали до кінця травня місяця. Тоді нам дали команду переїхати в Київ, змінити озброєння і виїхати на Славянськ. І ми виїхали на Славянськ. В Славянськє п’ятого числа [червня 2022 року] інформатор, який мав нам показати місце, де кинути понтонну переправу, він нас підірвав фактично. Тоді я був в машині. Це була протитанкова міна дистанційної ініціації, і [інформатор] підірвав [нас]. Мій друг загинув на місці. Інший, мій командир зараз у важкому стані. Я втратив око і половину (тут трошечки) кості. Що цікаво, до речі, що з місця поранення мене вивозили декількома екіпажами, один з них — це був екіпаж з афганцями. Як вони там опинились? Знаєте, я дедалі частіше вірю в те, що весь всесвіт… В ньому батьки нікуди не діваються. Вони весь час як ангели-охоронці є. Лікарі сказали, що якби [на] 30–40 хвилин пізніше привезли, гематома б натисла на мозок і я не був би таким жвавим, як я зараз є».

«У [20]18 році були жахливі події. У [20]18 році почалося все з того, що на мого брата [Мустафу Найєма] — тоді він був народним депутатом України — в центрі міста [Києва] напали п’ятеро чеченців, троє з них громадяни України, ой, Російської Федерації, я перепрошую. Ви знаєте, що в центрі міста ніхто не допоміг — його били, тримали, били. В ітозі, коли зрозуміли, що б’ють народного депутата, намагалися вони втекти. Мій брат пішов за одним з них, поки чекав поліцію, і його там повалили і ще раз побили. Він тим не менш жодного разу нікого не вдарив. Спокійно пішов до них, тому що він знав, що насильство не ок. В цій справі прокуратура фактично навмисно не додала один документ, і таким чином суд не визнав сукупність доказів допустимими. Я тоді здивувався, знаєте чому? Тому що а як тому українцю, який здав цю справу? Його народного депутата його країни б’ють росіяни, які напали на країну. І ти цю справу продаєш? А є якась гордість? Ладно ти грошей, ладно ти там сумління… А гордість за свою націю взагалі є? Це про реальність, яка є. І в [20]18 році сталась… Наступна історія в [20]18 році, яка сталась, — побили, третій раз вже напали на мого друга Сергія Стерненка, напали з метою вбити його. Він активіст в Одесі. Якщо перші два рази він їх зупиняв, цих нападників, і здавав в поліцію, то третій раз на нього напали, коли він йшов з дівчиною, і він завдав ножове поранення одному з нападників. Той помер. Ми зараз теж його захищаємо в суді. Суд досі [станом на травень 2023 року] триває. Третя — жахлива історія, що сталася в [20]18 році. Це на мою подругу Катерину Гандзюк напали, обливши сірчаною кислотою. Вона в Херсоні. За перші пару секунд на ній просто розплавився одяг. Вона чотири місяці мучилась в лікарні, і 4 листопада 2018 року вона померла. Ми [юридична компанія “Міллер”] захищаємо досі її батька. Суди ще досі тривають, але ми зробили дуже багато для того, щоб притягнути до відповідальності замовників цього злочину. У [20]18 році я зрозумів… До речі, дуже цікаво. Зараз, якщо ви спитаєте мене, коли я отримав свідоцтво адвоката? Я одразу вам скажу: це було 2 листопада, за два дні до смерті Каті [Гандзюк]. Дуже чітко пам’ятаю. Я зрозумів, що адвокатура і кримінал — це те, чим мене змушує доля займатись. Ми тоді в компанії розділили практики, почали займатись кримінальними справами. Фактично з тих пір дуже багато що змінилось в житті — роль помінялась, стиль життя помінявся».

«Десь 16 червня 2016 року нам сказали терміново поїхати в Дружківку, це поруч з Костянтинівкою. В нас було 24 години, щоби покупатись, переодягтись, взяти нове озброєння і виїхати на Авдіївську промзону. Авдіївська промзона — це місце, в якій загинуло дуже багато людей. Мій друг дитинства, він там був в батальйоні до мене, і я від нього знав всі історії. Ми коли були в Новгородському [тепер — Нью-Йорк], Авдіївська промзона була правіше. Ми всю ніч, коли тут в нас пострілювали трошки, бачили, як там постійне зарєво, тобто там постійні обстріли були. Ми приїхали, покупались, тоді я перший раз за чотири місяці покупався під душем теплим, це було прекрасно. Вночі ми виїхали туди. Ми приїхали в Авдіївку, на промзону. Нам сказали, що приїжджаємо, одразу терміново треба буде спускатись в підвал: “Не розгубіться, тому що розгубитесь — все може миттю статись”. І ми приїхали, і я пам’ятаю, що десь за хвилин, може, 30 до того місця, де ми доїхали, я чув вже постріли. Найстрашніше, що ти не знаєш, куди бігти, звідки стріляють, чим стріляють, що відбувається взагалі. Ми приїхали вночі, ми бігом побігли вниз, світла ж немає на війні, щоб не було демаскування. Спустились в підвал, і там я знайшов пінопласт, ліг на ньому, фактично на ньому я пролежав наступні п’ять місяців, поки ми воювали там. З того моменту почалась трошки інша війна. Вона, мені стидно казати це такими словами про війну, але вона красива там була, дуже така фактурна. Це розбиті ангари, вночі вітер віє, і скрежет металу чутний. Якщо обстріл, якщо падає міна поруч, то від осколків, які падають на ці ангари, звук такий, наче дощ іде. Ну просто в якомусь вестерні ми були, ще й літо, знаєте, жара. Я тоді кожен-кожен день літав, щоб подивитись, що там відбувається навколо, потім ми ходили в розвідку. Робота була дуже цікава. Складна, але цікава. З шостої години вечора по третю або четверту ночі неможливо було вийти з позицій — постійний обстріл. А десь з третьої-четвертої ночі вже всі лягали спати, потім всі збиралися на ніч, іноді могла прилетіти якась там міна, дві міни, але потім знову тиша і так далі. Був випадок, коли… Нам не дозволялось, наприклад, стріляти по них [бойовиках]. Це дуже дивна війна була для мене. Після Афганістану те, що відбувалось на промзоні, мені здавалось типу дитячими іграшками, тому що там вбивали, в Афганістані. Тут теж вбивали, але за якоюсь формулою — по тобі стріляють, тільки тоді ти маєш право відкрити обстріл, отримати дозвіл і тоді стріляти. Тому що в нас були наглядачі ОБСЄ, у нас за цим дуже сильно слідкували — камера стояла, направлена в бік росіян. Цією камерою слідкували за нами командування вище з ОТУ [оперативно-тактичне угруповання] Донецька. Бували ситуації, коли хтось з наших починав стріляти і нам дзвонили, [наказували] терміново зупинитись. Ми кажемо: “Так це відповідь”. А вони кажуть: “Ви от відкривали обстріл, значить відповіді не було”. Ми кажемо: “Ну як, вони ж по нас стріляли”. Пам’ятаю розмову з якимось комбатом, який сказав там: “А чого вони [бойовики] по вам стріляють?”. Ми кажемо: “Ми не знаємо”. Вони кажуть: “Точно не знаєте?”. Ми кажемо: «Ну може, тому що вони погано виховані, ми не знаємо, чому по нам стріляють”».

«Я вам скажу, що з огляду на той шлях, який я пройшов після дитинства, я вам скажу, що дитинство було найпростішим моментом у житті. Це були прекрасні моменти, тому що насправді з таких речей, що запам’яталось… В Афганістані ми… Я жив з батьковою матір’ю і з тіткою. Ми жили в Кабулі, там тривала війна на той момент. Це [19]84–[19]90 [роки]. З таких ярких моментів я, наприклад, пам’ятаю, що коли були сильні обстріли, ми потім серед ночі з бабусею, знайте як, наче ми збирались на якийсь карнавал. Потім виходили, ставили сходинки на стіну дому, піднімалися на дах і дивились, як навколо все палає, тому що вогонь десь горить, такий, що… І потім серед білого дня ми гуляли, шукали залишки снарядів, кулі, все таке. І ми збирали їх, потім з ними грались… Були моменти, коли не було взагалі їжі і ми купляли у багатих людей сухарі, для того щоб потім їх вмокати в чай з цукром, і це дуже смачно. Приблизно тоді ми винайшли морозиво, яке самостійно готували. Тобто брали сніг, цукор, і ви їсте, це неймовірно смачно. В Україні це неможливо, тому що тут Чорнобиль був, і тут не дуже чистий сніг. В Афганістані це прекрасно. Але знаєте, з таких найяскравіших моментів; я таких пам’ятаю, мабуть, що два, ні — три, три. Перший — це повітряні змії. Це щось неймовірне. Я досі… якби зараз я тримав би в руках цей повітряний змій саме з тої матерії, мені здається, що я б розплакався. Тому що… Що в нас відбувалося в Афганістані? Ми брали, значить… Були цілі фестивалі. Тобто просто збирається п’ять-шість дворів, і запускаємо в повітря зміїв, і виграє той, хто залишився сам в повітрі. Чому так? Тому що ми коли запускали, ми потім різали верьовками цими. Як це відбувалось? Перш ніж запускати змія, між деревами ми намотуємо цю верьовку. Потім дробимо скло, дуже сильно розбиваємо його, кидаємо в фарбу, перемішуємо, беремо перчатки, фарбу в руку і намащуємо цим верьовки. Тобто верьовки стають дуже гострими. Якщо ви різко потягнете, ви поріжете собі руку. І та верьовка чия сильніша, той виграє. І коли ви запускаєте їх, треба вміти, щоб змій носом… вміли його керувати так, щоб… отут летить інший змій, щоб ви підігнули його і порізали. Це, власне, цілий культ. Ви знаєте, мене можна було в дитинстві заманити додому тільки обіцянкою, що буде солодка вода — просто вода з цукром і що привезли, подарували повітряного змія. Я не можу передати кількість прекрасних моментів в житті, коли я тримав нового змія. Я пам’ятаю один з дуже ярких моментів. Це коли за нашим домом великі-великі дерева, шум дерев був, вітер був, і нікого вдома не було, і я вирішив запустити цього повітряного змія. Запустив, і почало трохи темнішати небо. Це такий якийсь момент катарсису, тому що сильний вітер, ти тримаєш цього повітряного змія. Вдома нікого немає. Тобі страшно і прекрасно. Ти малий. Кароче, я був щасливий. Це перший момент. Другий момент — у мене був дядя Семат. Він найстарший був в родині. В Афганістані кожний ранок, о четвертій ранку десь, здається, по радіо передавали списки тих, хто загинув. Від війни. Зачитував просто диктор прізвища. В один з днів він… Мій дядя Семат, він мене дуже сильно любив, просто неймовірно любив мене. У нас з ним така традиція була. Він казав, що “я тебе буду цілувати ось тут в горло, нікому не давай це місце взагалі”. Батько, коли приходив, намагався поцілувати — все, паніка-істерика, я плакав. Ви що, ми ж домовлялися, не можна. Але Семат, він пішов грати в футбол в той вечір, почався обстріл, і йому осколком прилетіло в бороду, знесло її частково. Його намагались врятувати всю ніч, і на ранок він загинув. Пам’ятаю, дуже добре пам’ятаю, що ми хоронили його біля гори. Внизу там кладовище було, цвинтар. Пам’ятаю, що я не плакав. Пам’ятаю, що я стояв біля прапора Афганістану, який був над могилою, і дивився, що люди плачуть, не міг зрозуміти чому, що там відбувається. Він тоді подарував мені, за пару днів до того подарував мені чотки. І я їх загубив. Пізніше, коли я зрозумів, що Семата немає, мені це було дуже прикро, що я загубив. І, ви знаєте, пройшло… це мені було п’ять, пройшло 33 роки, і я собі зараз замовив нові чотки, тому що я вирішив, що треба повернутись до медитації, про це скажу пізніше. То в мене другий раз в житті з’являться чотки, які я хочу дуже сильно. Це другий момент був. Третій момент був найважчий, мені здається. В той день — це дуже цікаво. Пам’ятаю дуже добре, що у нас були джинсові костюми. В Афганістані джинсові костюми — це дуже велика рідкість в ті рока. Це дуже-дуже цінно. Пам’ятаю, що в мене був такий джинсовий костюм, і ми його вдягали тільки на свята. Мене вдягнули в нього, і там був прекрасний напис: “United State Army”, “USA Army”. Зараз, коли я згадую це, думаю: сюр. Власне, мене вдягнули в цей костюм, чомусь навіть дали з’їсти більше жувачок, ніж зазвичай. Ми вийшли з двору і йшли в бік… ми там сідали в таксі, кудись мали їхати. Я відчув щось не то, коли тільки вийшов за двері нашого двору, тому що бабуся почала плакати. А бабуся, Маголь звали її, вона дуже… Розумієте, вона тринадцять дітей народила під час війни — скандали, їжі немає, вона дуже могутня. Для мене вона образ магічної жінки, тому що вона робила магічні речі, насправді. І вона плакала. Її всі боялись, навіть батько, якого я дуже сильно боявся, навіть батько її боявся. Бо не дай Боже ти бабушку Маголь чимось зачепиш. Вона плакала тоді, і я, мене коли кинули вже в машину, тільки закрились двері, і я почав шалено плакати, тому що я зрозумів, що мене забирають. І ми поїхали, пам’ятаю, в аеропорт, дуже довго сиділи в машині, бо нас не випускали. Потім все ж таки нас ледве-ледве домовились випустити, і ми полетіли».