«Була наша кенеса, отам в мене на фотографії є. Ми в суботу ходили в кенесу молитися. Жінки були на другім поверсі, мужчини в долині були, діти були, багато дітей було». — «Це ви з дитинства ходили?» — «Потом уже, пізніше, тут протів релігії йшла деформація така, що не треба релігії, друге, третє… Там склад зробили з цьої нашої кенеси, а потом уже будували оцей будинок і знесли кенесу, завалили. Наші, правда, всьо позабирали звідти, ми передали то в Крим, інвентар той позабирали. І всьо. І стала в кенесі тиша. Та й потом уже і караїмів не стало, бо то повмирали вже. Так я один лишився».
«Вдома так само запрошували на свята приходити. На мацу, попробувати мацу. Ходили, як і всі люди сходились, так само й ми, ми ходили, бо в кенесі була відправа, а після відправи вже той того запрошує, той того запрошує. Не дуже так багато було караїмів, але… за річки, у Залукві і тут». — «А що ще готували зі страв?» — «У нас маца, паска називається. Бараболяник, десь курку запечуть. Свинину нє, свинину в нас не їли. А кури, телятину якусь… Свою мацу пекли. Маца — паска така кругла. Тато — вже як воно Песах, то якесь телятко заріжут. Теляче м’ясо — робили вироби з тих. Раду давали. Ми чекали того дня, бо і маца. Ми мацу пекли — така кругла». — «Як готується маца?» — «Тісто там, технологія до тої маци. Тісто якось, я не пам’ятаю, на сметані була маца, на молоці і на воді була. Та, що на воді була, бо під час Песаху в нас не вільно хліб їсти… Та, що на воді, — то терли на терку, на муку і замість хліба. А маца була така — і на сметані робили, і на молоці. До бульйону різали, терли, хліб не вільно було їсти під час Песаху. <…> А тепер вже і свинина… То колись свинину не вільно їсти, а тепер вже і свинина йде».
«Радянський період дав молоді і науку, і всьо, і життя. Поганого нічого не можу сказати, одобрення, що так воно сталося». — «А як ваша спільнота прийняла День Незалежності і незалежність України загалом?» — «Як всі — так і прийняла. Куда підеш на скаргу? Та певно, що прийняли ми. І самі розумієм, що треба то всьо. А так такої мови і не було, щоб протів ми були». — «Тобто ви підтримували?» — «Певне, що підтримували. Як той казав: “Протів вітру не будем боротися”».
«Я не знаю. Я знаю, що мушу бути людинов і пристосовуватися до любої ситуації, до любого: чи до українця, чи до руского, чи до поляка…» — «Як би ви хотіли себе знати: караїмом, українцем?» — «Така пісня є: “Карай едім, карай бармен” — я караїмом був і караїмом лишуся. Оце по-караїмськи я сказав. “Карай едім, карай бармен”. Бармен — це “я був і буду караїмом”». — «Якби були інші обставини, ви, можливо, і зараз говорили би караїмською постійно і підтримували караїмські традиції?» — «Якби був хтось зі мнов говорити, то чо б я не говорив. Говорив я. Поважаю караїмів». — «Можете уявити в ідеалі, як би ви підтримували караїмську спільноту, якби були такі можливості? <…> Як би ви хотіли, щоб це було?» — «Що я можу вже хотіти в такім віці? Якби я був молодший, то я би, звичайно, щось думав. А то вже шо… Я вже мрію, в мене думки вже у другий світ іти, а не за якісь такі… <…> Я можу згадати, як було колись. Що ми можем вже гадати? Як ми вже нікудишні». — «Але ви завжди лишаєтесь караїмом?» — «Я — так. То така пісня була: “Карай едім, карай бармен, і карай ба елме климем”. Тобто “я був караїм і хочу вмерти караїмом”. Така пісня була караїмська. <…> “Елме” — то “вмерти” по-караїмськи».
Семен (Шимон) Мойсейович Марткович — останній представник караїмської спільноти Галича. Народився 1940 року в місті Галич на Івано-Франківщині у родині караїмів. Мати рано осліпла, тому до 5 класу він жив у рідної тітки в селі Залуква. Після цього батьки забрали його назад до Галича, де він закінчив 8 класів середньої школи. У 1958 році пройшов водійські курси. У 1959-му був призваний до радянської армії. Проходив службу в Оренбурзькій області (тепер Російська Федерація), але у 1962 році за станом здоров’я був списаний і повернувся додому. Всупереч волі батьків одружився з українкою. З 1969 по 1973 рік вчився в Івано-Франківському автодорожньому технікумі. Все життя пропрацював за кермом: водієм у органах державної безпеки, шофером голови районної споживчої спілки, водієм-інкасатором у банку. Після знесення кенаси (молитовного дому караїмів) у 1986 році й до проголошення Україною незалежності переховував удома частину караїмських реліквій. Вийшов на пенсію у 2001 році. З 2001 по 2012 рік родина Мартковичів проживала у місті Хайфа в Ізраїлі. З 2012 року Семен Марткович разом з дружиною живе у Галичі, опікується караїмським цвинтарем.
Hrdinové 20. století odcházejí. Nesmíme zapomenout. Dokumentujeme a vyprávíme jejich příběhy. Záleží vám na odkazu minulých generací, na občanských postojích, demokracii a vzdělávání? Pomozte nám!
