Микола Малахівський (* 1928)

Микола Малахівський

 

«Хочеться душу відкрити, вилити болі свої.

Та ж не будеш замкнений. Ти ж людина.»

 

• народився 1928 р. у селі Середниця

• навчався в мистецькому технікумі (Kunstgewerbeschule) на фотографа

• був членом Юнацтва ОУН

• був членом боївки самооборони, що входила до сотні УПА Громенка

• у 1946 р. був  виселений разом із сім’єю з території Польщі

• оселився у селі Комарно Городоцького району Львівської області

• у 1950-х рр. навчався у ветеринарному технікумі

• працював на львівському заводі «Автонавантажувач»

• мешкає у місті Львові

 

Микола Малахівський народився 1928 р. у селі Середниця Ліського повіту Ряшівського воєводства (тепер Підкарпатське воєводство, Польща) у сім’ї селян.

«Було нас п’ятеро дітей. Лишилося вже двоє… В досить сім’ї такій свідомій, патріотичній. Газети, календар получали, люди сходилися, розмови були завжди ділові. Я був у всьому цьому учасник. Я прислуховувався  до цього, ну і так виростали.»

Микола закінчив 5 класів початкової школи за часів окупації українських земель Польщею, а потім продовжив навчання під час першої радянської окупації 1939–1941рр.

«А в школі був польський вчитель... Ми більше по-українськи вчили. Було пару годин в тиждень по-польськи. Ну то заставляв співати. Якщо співали гімн: «Єще Польска нє згінєла… » (а один другого толкає). –  «Открой гембє, болванє!» (відкрий рот). – А ми один одного штовхаєм, сміємся, бо шо то польське всьо. А визиває: «Дай ренкі!» – Витягаєш руки, а він лінійкою по руці. Але пішли ввечері йому за то шось зробили, бо він коло школи жив зразу. То ми йому там шось зробимо: козу прив’яжемо за ноги або шось таке. То він вже після цього не робив... »

У 1939 році радянські війська окупували Західну Україну. Українські села і містечка заполонили росіяни або ж вихідці зі Східної України. Розквартирувалися радянські солдати і в рідному селі Миколи Малахівського:

«Солдати російські були з України. Ви знаєте, досить такі (говорили) зранку вони вставали, то за хатою була така загата, де листя накладали. То йшли молитися (то з Вінничини, з Хмельниччини).»

У роки німецької окупації Микола навчався в мистецькому технікумі (Kunstgewerbeschule) у місті Львові на фотографа.

«Фотоапарат був в мене, касети, пізніше «Лєйка» («Leica») була, а пізніше «Ролєфлєкс» («Rolleiflex») такий, шо зверху дивився».

Тоді ж хлопець вступив до Юнацтва ОУН. У рідному селі Микола став членом місцевої боївки самооборони, що входила до сотні УПА Громенка (Михайла Дуди). Будучи в боївці самооборони, Микола засвоїв спосіб життя і правила поведінки повстанців.

«Вважалося гидким зрадника стріляти. Знаєш, шо то якись твій побратим і він тебе зрадив. Дали йому якийсь старий карабін, дали патрон. Ногою підставив собі сюди, ногою спустив курок... Йшли лісом. Як сніг – саме було гірше, коли сніжок випав і сліди лишалися. А якшо би був сніг такий більше, то йшли як вовки. Йшли в один слід, шоб ніхто не знав, скільки їх там є… От рейд зробили. І прийшли на своє старе місце криївки. Там великі окопи, а в тих окопах іней снігу. І шо ж? Один під другого ноги запхав, під задницю, накрилися – і відпочивають. А вже як вишкіл, вони ж босяком ходили митися до потічка… Хто витримував – той лишався. А хто не витримував – йшов додому, бо таких не треба.»

«Як мінували, то нас (членів боївки – Авт.) вже брали. Тому шо ми знали, як-шо у випадку, як відступати... Ми там корови пасли... Ми ж то всьо знали. Я там взагалі був такий, шо вже вночі якшо якусь естафету нести, то я йшов як зв’язковий.»

Під час виконання бойового завдання Микола був поранений у перестрілці з поляками.

«Вже під 45-й також людей вивозили. І хтіли зірвати міст. І пішли туди. І я пішов і один ше хлопець Іванко… І пішли ми зривати міст. І пізніше, після цього, ми йшли додому на розсвіті. Так міст підірвали… але вони, видно, догадалися… Ми йшли і йому серія пройшла по грудям. Тільки три рази крикнув: «Я вбитий!». Я до нього: «Іванко! Іванко!» – «Я вбитий! Я вбитий!» – І всьо. Так пролежав там. Думав, шо кров’ю стік. А йти я боявся підніматися, бо, думаю, може ше десь побачать. Ну а вони вже не йшли, бачачи, шо ми попадали. То значить ми вже всьо. То аж після обіду мене знайшли. Я ше знайшов стільки сили волі – порозривав собі сорочки, поперев’язував рани.»

«Коли я був поранений, то мене перевели в господарську частину і були шпітальки, тобто криївки. Нас було чотирьох хлопців. Ми мали два карабіни австрійські. Як стріляв, то треба було десь до чогось сі вперти, бо він назад віддавав. То приходили хлопці. Як кажу «хлопці з лісу», то приносили не раз косткочку цукру. І скільки там два чи три було хлопці, то він розрізав ту косткочку цукру на стільки частин. Ви розумієте? Сам не з’їв, а  приносив, шоб вгостити побратима свого.»

Пізніше Микола лікувався вдома й частково легалізувався.

У вересні 1944 року уряд УРСР і Польський комітет національного визволення підписали Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР. Внаслідок такої Угоди тисячі українських сімей за мінімальний часовий термін разом з майном примусово переселяли на територію УРСР. Свідком польсько-українських переселень був Микола Малахівський. У 1946 р. разом з сім’єю він також був виселений з території Польщі.

«Я мав не їхати. Мене не пускали. Але батько пішов, сказав: «Він постріляний. Ну шо ж, ви його тут лишите?» Мене легалізували і переправили через границю.»

«… А в селі мав коні – то міг собі взяти. На фіру шо ти візьмеш? Діти, перину, взяв ше шось їсти, а решта – то  всьо лишало. Поляки йшли – зразу грабували. Або йшли наші хлопці – і зразу палили всьо підряд.»

«Вони (поляки) цілий тиждень вивозили себе… Вони сі вивозили спокійно. Всьо собі забирали. Вони мали можливість. Їх ніхто не гонив. То не то, шо в нас. Прийшли: «Забєрайся!» і всьо. І гнали з хати, і забирали, викидували всьо. Забирайся та й всьо.»

Сім’я Малахівського оселилася у селі Комарно Городоцького району Львівської області (тоді Дрогобицька область УРСР). У 1950-х рр. він навчався у ветеринарному технікумі. Тоді ж перебував під наглядом радянських спецслужб.

«Потім в інститут хтів поступати. То вже почали мене переслідувати троха. Не дали дальше довчитися.»

Пізніше пан Микола працював на львівському заводі «Автонавантажувач» (тоді завод «Автопогружчик»). Тепер мешкає у місті Львові.