«Прийшли в село. І прийшли до одної хати – Хмару там взяли. І ше там одного – Нечая. То такі псевдо. Але той втікав і лишився поранений. Його зловили, а прийшли до того Палія, шоб він їх звів. Коза стояла. Сказали козу забрати і – вхід до криївки. Ну і вилазьте! Вдвох вилізло, а третій лишився – Палій, господар тої хати (здоровий такий хлопець). Ну і почав відстрілюватися. Але хата була нова. Поляки думали, шо запалять, і стріляли в хату. Думали, шо запалять, а вона не загоралася. Той тоді бачить, шо вже дальше стріляти нема смислу, бо вже нема чим. І падає через поріг. А ті прибігли – думали, шо він вже вбитий, а він гранату зриває під собою. То ми ше ходили – там всі стіни були тою кров’ю.»
«Село розвивалося дійсно в такому дусі патріотичному. Навіть на свята, то приходили, клеїли Володимира Великого і щоб люди «святкуймо свята без алкоголю». Розумієте? Ше була читальня… Була молочарня. То все досить було свідомо. В нас були свої вистави, концерти. То все було на високому рівні. Настільки то всьо було дружно. Всі свята національні наші українські ми відбували. І Шевченка, і ті всі наші історичні свята наших героїв – ми то все відмічали. То все читаннями.»
«Переїхали до Устрик. З вагонів всіх нас вигрузили. Коло Вільшаниці станція була Усядова і Устрики. Ми як приїхали на станцію, то там з тих сіл люди з’їжджалися. Приїжджає поїзд польський і стоїть, ті вагони. А паровоз не з тої сторони, а йде знов до переду – в ту сторону. А вони тим часом давай грабувати всьо, шо є: корови, коня, всі ящики, скриньки. Ше мами сестра (її чоловік загинув на польсько-німецькій війні) вона там вже коло нас, оскільки ми вже з нею … то я ше їй помагав той сундук тягнути, шоб сховати, прикрити. То по горбі получив прикладом. І на станції погрузили. На другий день погрузили, як могли… А в селі мав коні – то міг собі взяти. На фіру шо ти візьмеш? Діти, перину, взяв ше шось їсти, а решта – то всьо лишало. Поляки йшли – зразу грабували. Або йшли наші хлопці – і зразу палили всьо підряд.»
«Ми знали місця: як пройти, де, шо. Тому шо через ліс, то недалеко було від границі, шоб так пройти незамітно. Особливо як треба було йти, коли везли ранених. То так: один йшов по одній стороні дороги, а другий – по другій. І з їхньої тої частини йшов посередині і прислуховувався. Ми знали ті всі ями, потоки, дебрі. То навіть такий (звук угукання сови – Авт.). Вночі так завжди сови перегукуються. То значить шось там сталося. То саме страшне було: провести їх. А там якшо дальше треба було – передавали їх. І поранених треба було розмістити. Там багато людей не знало, ніхто не знав. Вибирали ми криївки. Ми за одну ніч (так собі тепер часто пригадую) криївку вибирали, шоб на ранок вже ніякого сліду не було. А де? Над потоком, над дебрею. Всю кидав землю в потічок, а потічок забирав це – і слідів ніяких. А вхід якось так зробили звідти до середини.»
«Зразу в юнати зачислили мене. Ходили ми на заняття вже на стадіон туди, на Личаківську. Ми там вправами займалися, гранати кидати. Ну і заняття було: якшо зустрічі, як шо придумати, яке алібі для випадку, якби шось попали, шоб всі одно говорити. Таке заняття проводили.
- То було Юнатство ОУН?
- Так-так. А тут, навпроти Успенської церкви, де поліклініка і спортзал є. То в тому спортзалі присягу приймали… Тих 10 заповідей українського націоналіста. Декалог: «Я дух одвічної стихії, шо зберіг тебе від татарської потопи… »
Микола Малахівський народився 1928 р. у селі Середниця Ліського повіту Ряшівського воєводства (тепер Підкарпатське воєводство, Польща). Закінчив 5 класів початкової школи, а потім продовжив навчання під час першої радянської окупації 1939-1941рр. У роки німецької окупації навчався в мистецькому технікумі (Kunstgewerbeschule) у місті Львові на фотографа. Тоді ж вступив до Юнацтва ОУН. У рідному селі став членом місцевої боївки самооборони, що входила до сотні УПА Громенка (Михайла Дуди). Під час виконання бойового завдання був поранений у перестрілці з поляками. Лікувався вдома й частково легалізувався. Внаслідок угоди між СРСР та Польщею про обмін населенням у 1946 р. був виселений разом із сім‘єю з території Польщі. Оселився у селі Комарно Городоцького району Львівської області (тоді Дрогобицька область УРСР). Перебував під наглядом радянських спецслужб. У 1950-х рр. навчався у ветеринарному технікумі. Пізніше працював на львівському заводі «Автонавантажувач» (тоді завод «Автопогружчик»). Тепер мешкає у місті Львові.
Hrdinové 20. století odcházejí. Nesmíme zapomenout. Dokumentujeme a vyprávíme jejich příběhy. Záleží vám na odkazu minulých generací, na občanských postojích, demokracii a vzdělávání? Pomozte nám!
