Надія-Анастасія Ліскевич (* 1923)

Надія-Анастасія Ліскевич

«В  кожній хаті,  у читальні,  при верстаті працювати день у день. Гордим бути свого роду  з мови,  з одягу,  з пісень. Гордим за свого народу… »

• народилася 20 квітня 1923 р. у селі Туринка в присілку Білий Ліс
• наприкінці 20-х рр. разом з сім’єю переїхала у с. Замочок на Львівщині
• навчалася у 1930–1937 рр. в утраквістичній сільській початковій школі
• на Свят-Вечір у 1946 р. затримана радянськими спецслужбами
• до 15 лютого 1946 р. утримувалась в тюрмі НКВС м. Жовква
• після звільнення перейшла на нелегальне становище
• восени 1947 р. затримана військовою контррозвідкою радянської армії, але їй вдалося втекти
• одружилася у 1948 р.
• переїхала до Львова у 1954 р.
• працювала на Львівському винзаводі у 1965–1969 рр.
• працювала на заводі «Кінескоп» у 1969 р.
• працювала у Львівській психіатричній лікарні у 1970–1993 рр.
• мешкає у місті Львові

Надія-Анастасія Ліскевич (дівоче прізвище – Грищак) народилася 20 квітня 1923 р. у селі Туринка в присілку Білий Ліс Жовківського повіту Львівського воєводства в родині заможних селян.

«Ми жили дуже добре, дуже богато жили. Моя мама з богатої родини, але дідо в сімнадцятому році загинув на війні. Мамин тато. А бабця дістала тиф і померла. Їх лишилося семеро дітей і всі розкинулися, як мишенята, поміж чужі люди... Але був великий маєток і мали ліса багато».

Дитинство Надії-Анастасії пройшло в с. Замочок, де оселилася її сім’я. У 1930–1937 рр. вона навчалася в утраквістичній (двомовній) сільській початковій школі. Батько дівчини, Василь Грищак, за підтримки деяких односельчан побудував у селі читальню. Сім’я Грищаків займалася просвітницькою діяльністю, допомагала повстанцям.

«Як треба було рушники до читальні, різні портрети, то на то треба було гроші.Тато вивчав «Поки сонце зійде,роса очі виїсть», потім ше якесь…Ми з тими представленнями їздили по селах і гроші збирали. І нитки купляли – рушники дівчата вишивали».

У 1939 р. «перші совіти» захопили західноукраїнські землі, що входили до складу Польщі. Більшовики розпочали боротьбу із заможними селянами – «куркулями». У куркульстві звинуватили і батька Надії-Анастасії.

«Тата посадили як «куркуля». Не вивезли, бо люди кричали в читальні:«Він побудував за свої кошти читальню».А потім, як тата посадили, мама пішла до тих бідних, котрі мали від нас користь і каже: «Їдьте, свідчіть, шо він не «куркуль». То «куркуль», але він нікому нічого поганого не зробив». І всі люди приїхали до Львова. І тиждень перед війною тата випустили. Суд приспішили.Тато прийшов додому весьспухлий».        

У 1941 р. після початку німецько-радянської війни українські землі захопили німці.

«Німці спочатку так нічо обходилися з людьми. А потім… то була шантрапа. Як ввійшли в наш город, де наша господарка, вони ні на що не дивилися. Вони кури лапали (ловили – Авт.), голови відривали. Стріляли свині... Спочатку було все добре. Апотім страшне було, шо вони виробляли».

Під час німецької окупації Надія-Анастасія була станичною і зв’язковою у підпіллі ОУН. Друга радянська окупація позначилася на сім‘ї Грищаків новими переслідуваннями. У цей час дівчина співпрацювала з ОУН. Була відома для Служби Безпеки ОУН під псевдо «Волошка». У 1947 р. її сім’ю затримали і відвезли до тюрми НКВС у м. Жовква на допити. Там дівчину утримували до 15 лютого 1946 р., після чого звільнили за умови щотижневої появи в районному управлінні НКВС.

«На самий Святий Вечір нас всіх забирають. Мама вечерю приготувала,а на стриху було 17 чи 18 хлопців… Рускі прийшли і зробили облаву… По стодолах штикали.А ті на хаті під дахом. І той самий головний, шоз ними був, каже: «Я хату вже обшукав. Нікого нема». Він каже: «Вас всіх заберуть…» То маму і мамину сестру зразу випустили, брата тримали тиждень, а мене від Святого Вечора до Трьох Святих…Мене випустили під розписку».

Після одужання п. Надія-Анастасія перейшла на нелегальне становище і продовжувала виконувати завдання ОУН. Восени 1947 р. під час виконання доручення підпільників «Волошку» знову затримала військова контррозвідка радянської армії. Її вкинули в землянку в Бутинських лісах на Львівщині.

«Я раз йшла до села Туринки. Мала повно «грипсів» (записок – Авт.). Мала в руці. Дивлюся… Бричка… Шо мені робити? Я далеко, дорога рівна. Ія то всьо поїла. Априйшла там, де мала бути,і всьо сказала. Розумієте? Як я йшла назад, ті самі їдуть – і мене в Бутинські ліси. Тут я вже в нас в Жовкві відбула свою каторгу, а там вони мене забрали в Бутинські ліси. То називалися Шишаки. Завезли мене туда і вкинули в землянку».

І все ж таки дівчині вдалося вибратися із землянки та втекти.

«Доїхала я до Любелі. Там в Любелістаничний був директором млина... І він мене як зобачив,каже: «Такий рух зробили, шо тебе військова контррозвідка забрала, а ти де взялася?» А я кажу: «Ти нічо не говори. Мені давай фіру якусь. Мене довести до Боянця». Там татова братова жила… І він зараз сказав до якогось чоловіка, шо черга стояла: «Я тобі буду молоти, а ти її вези там, де вона тобі скаже».

«З Туринки до маминої родички. Там побула два дні…Приїхала до Жовкви.  Пішла на поїзд і приїхала до Львова. До маминих сестер».

Через деякий час Надія-Анастасія повернулася додому. У 1948 р. вийшла заміж за Мирослава Ліскевича, легалізувалася і виробила нові документи. У 1954 р. переїхала до Львова.

«Як прийшли рускі… Такий був прокурор. Покликав тата.Хтось шось написав чи шо…Дуже собі тата сподобав і сказав,шо так коженгромадянин повинний поступати: любити своє коріння. Каже: «Пане Грищак, Вам не місце в Жовкві. Ви втікайте». І тато поїхав до Львова.І потім ми вибралися до Львова. Всьо лишили». 

У Львові завдяки допомозі голови Львівського облвиконкому Семена Стефаника сім’я Надії-Анастасії отримала квартиру.

«Мені вже треба квартиру. Коооператив. Треба йти до Стефаника. Там Грубський (помічник С. Стефаника – Авт.)мене підвів під двері… Я вганяюся з заявою  в руках... Але всьо написала. Він як прочитав «Грищак, Василь Грищак». Задумався… Каже: «А він може до мене прийти»? Я кажу: «А коли?»  «В любий час. Нехайзвернеться до секретарки. Нехайскаже, шо він Грищак. А я їй скажу, шоб вона його пропустила»… Тато прийшов і каже: «Касю (до мами), та той самий Стефаник, шо як через Дніпро перепливали – він не вмів плавати, він топився. Я його витягнув».

У 1965–1969 рр. пані Ліскевич працювала на Львівському винзаводі. З листопада 1969 р. почала працювати на заводі «Кінескоп». Через «сумнівне» минуле їй неодноразово доводилося змінювати місце праці.

«Мене прийняли на «Кіноскопі»… Я в ЛТ-1 робила цілий місяць. З мене такі всі задоволені. Я старалася, шоб було всьо добре… Приходить сусід такий, шо в Жовкві хата в хату… Він каже: «О, Грищачкау нас!» Шо мені робити? Мені вже нема шо там робити… І мене перевели в ЛТ-3. Я поробила в ЛТ-3.Знов здибався такий з Туринки, шо мене знає... І я розраховуюся».

У травні 1970 р. жінка влаштувалася на роботу в їдальню Львівської обласної психіатричної лікарні, де пропрацювала 20 років. За націоналістичну позицію їй неодноразово загрожувало звільнення.

«Приїзджають  з Канади… Приїздили провіряти,як обходятьсяз хворими. Як мала та діяспора приїхати,по відділах, Боже, то всьо в нове переодівали… Там така була арка, а над тою аркою висів Ленін. Він (завідуючий – Авт.) сказав Леніна зняти –повіситиШевченка і рушник.  Вишитий рушник… Але дві неділіпісля того він каже до того Мельника (фамілія Мельник): «Ви візьміть драбину. Шевченка скиньте, а повісьте Леніна назад. Там, де висів». Яприходжу рано на роботу. Дивлюся – Мельник на драбині Шевченка тримає в руках. Я підходжу: «Володимир Миколайович, Ви шо робите?»  «Казав Гершак скинути і повісити Леніна». «Злазьте з драбини. Повісьте назад Шевченка на місце, під рушник.  Бо як нє, то я зараз ту драбину пхну…». Прибігла санітарка, кличе: «Надя, там п‘ятимінутка. Гершак (завідуючий – Авт.) шось хоче вас запитати. Я кажу: «Шо він мене може питати...?»Я приходжу,а він каже: «Надія Василівна, чому Ви Мельниковіне дали зняти Шевченка, а повісити Леніна?» Я кажу до нього: «Юрій Вадимович, невже Ленін заробив, шоби він висів під українським рушником?» І так Шевченко лишився під тим вишитим рушником».

У липні 1993 р. Надія-Анастасія Ліскевич звільнилася з роботи і вийшла на пенсію. Тепер мешкає у місті Львові.