Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Сафіє Лентер-Кизи Safiie Lenter-Qizi (* 1993)

• народилась у Сімферополі 7 вересня 1993 року

• 2010 року вступила до Таврійського університету імені Вернадського (м. Сімферополь) на факультет іноземних мов

• з березня 2013 по березень 2014 року працювала в одній з військових частин Сімферополя викладачкою англійської мови

• у 2014 році закінчила університет з дипломом бакалавра, здобувши фах викладача англійської та французької мов

• влітку 2014 року вступила до магістратури Львівського університету імені Івана Франка і переїхала до Львова

• на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну волонтерила на львівському вокзалі та приймала у своїй квартирі переселенців з інших регіонів України

• у середині травня 2023 року була однією з організаторок фестивалю кримськотатарської та лемківської культур «Чаїр» у Карпатах

• у червні 2023 року брала участь у проєкті «Культурний десант» — їздила з виступами для військових на лінії фронту

• у 2023 році живе, працює та періодично займається волонтерською діяльністю у Львові

See below for the English version

«В силу пропаганди люди мало що знали про Крим і кримських татар, тому я тут» — так пояснює свою місію Сафіє Лентер-Кизи, популяризаторка кримськотатарської культури, мешканка Львова, яка вимушено покинула рідний Крим у 2014 році.

Депортація та життя родини у вигнанні

Сафіє Лентер-Кизи народилася в Сімферополі 7 вересня 1993 року. Її предки жили в Бахчисараї і були досить заможними. Прапрадід мав виноградники і торгував із Туреччиною, прадід володів тютюновим бізнесом, був різьбярем. Прабабуся була освіченою і прогресивною жінкою, яка володіла трьома мовами. Та все їхнє життя зруйнували в один день. О четвертій ранку 18 травня 1944 року радянська влада примусово виселила прабабусю Сафіє — Есму Бєбєй — та її чотирьох дітей до Узбекистану під час депортації кримських татар з півострова. У родині було п’ятеро дітей, але старший син, дідусь Амза, на той момент служив у радянській армії і не знав, що всю його сім’ю вислали. Усіх, хто намагався втекти, радянська влада розстрілювала. За три тижні дороги в товарних вагонах багато киримли загинули від голоду, хвороб та зневоднення. Двоє дітей бабусі Зейнеб (старшої доньки пані Есми) в дорозі захворіли й померли вже в Узбекистані. 

На чужині майже вся родина жила в місті Маргілан, працювали на шовковому комбінаті. Існувало тут і своє підпілля — гуртки зі співу, позаяк радянська влада заборонила не тільки кримськотатарську мову, але й музику. Родина Сафіє Лентер-Кизи прожила у вигнанні майже 50 років.

Батьки Сафіє, Абдурахманова Лілія Меметівна та Абдурахманов Лентер Кейсерович, народилися вже в Узбекистані. Батько служив у ракетних військах і неодноразово робив спроби повернутися в Крим, але постійно отримував відмови, оскільки повертатися на батьківщину кримським татарам було заборонено до 1989 року. 

За словами Сафіє, «це був національний рух — повернутися в Крим». Кримські татари не зважали ані на відстані, ані на те, що в Криму в них немає роботи та домівок. Її власні батьки змогли повернутися до Сімферополя лише у 1993 році. Вони купили два будинки — у Джанкої та в Бахчисараї — і перевезли туди з Узбекистану всю родину. Після повернення рідні їздили до того будинку в Бахчисараї, в якому жили до депортації. Вони хотіли лише подивитись на дім і двір, але жінка, яка там жила, прогнала їх, погрожуючи міліцією.

«Мені дуже шкода ту дівчинку»: дитинство в Сімферополі

Улюбленою книжковою героїнею маленької Сафіє була Пеппі Довгапанчоха: «Вона сильна, незалежна, дуже позитивна, живе у своєму світі і впевнена у собі». Багато часу дівчинка проводила з бабусею Еміне, грала з нею шахами в шашки, гуляла печерним містом Чуфут-Кале, на вихідні разом з мамою та сестрою їздила електричкою до моря.

Батько Сафіє Лентер-Кизи помер, коли дівчинці було п’ять років. Після його смерті мати — кравчиня за фахом — вирішила здобувати економічну освіту, щоби працювати економісткою у військовій частині.  

Сафіє зростала в російськомовному оточенні: російськомовними були садочок і школа. Без знання російської у тогочасних реаліях було важко — могли не взяти на навчання чи роботу. Але в родині всі говорили кримськотатарською: «Бабці просто робили вигляд, що вони не розуміють інших». А завдяки україномовним телеканалам дівчинка вивчила українську. 

З п’ятого класу школи Сафіє Лентер-Кизи була єдиною кримською татаркою у класі. Її не сприймали однокласники, а класна керівниця взагалі недолюблювала кримських татар. Вдома дівчинку називали Сафі, у школі — Софійкою. Неодноразово через зовнішність і походження вона зазнавала булінгу і не почувалася в безпеці. Через цькування однокласників дівчина навіть намагалась відбілити собі руки, щоб бути схожою на інших. Єдиною втіхою Сафіє була музика: вона співала на концертах, вчилась у музичній школі за спеціальністю «вокал», займалась кримськотатарськими танцями.

Рідний Крим та перша закоханість у Львів

У 2010 році Сафіє Лентер-Кизи закінчила школу і вступила до Таврійського університету імені В. І. Вернадського в Сімферополі на факультет іноземних мов, де вивчала англійську і французьку. Вона витрачала багато часу на навчання і через це майже не мала друзів. 

У 2011 році Лілія Меметівна вирішила показати своїм донькам Львів. За пару днів Сафіє просто закохалась у це місто, у його усміхнених людей, архітектуру, університет Франка. Тоді й з’явилась мрія колись пожити у Львові.

Рідний Крим дівчина любила за гори, море і старовинні міста. Сімферополь здавався їй сірим та нецікавим. Вивчаючи історію міста, вона зрозуміла, що колись австрійські та польські архітектори створили тут багато красивого, але у Другу світову війну майже все це було зруйновано. Згодом радянська влада забудувала місто хрущовками та багатоповерхівками, які його спотворили. 

Анексія Криму: «Все життя ніби заморозилось»

У 2013 році, під час протестів на київському Майдані Незалежності проти рішення влади призупинити підготовку до асоціації з Євросоюзом, у Криму теж відбувалися точкові мітинги на підтримку Євромайдану, та вони жорстоко придушувалися силовиками. Лілія Меметівна не пускала доньку на протести, переживаючи за її безпеку. Фактично окупація півострова відбувалася з кінця лютого 2014 року, але, за свідченнями Сафіє, передумови цього виникли набагато раніше. Взимку 2014 року на вулицях Сімферополя з’явились бронетранспортери і люди у військовій формі без позначок, організовувались проросійські мітинги, а проукраїнські натомість придушувала влада з допомогою тітушок. Більшість студентів та викладачів університету робили вигляд, що нічого не відбувається. Сафіє дуже хвилювалася, але відкрито обговорювати це могла тільки з родиною і своїм хлопцем — кримським татарином. 

З березня 2013 року вона працювала разом з мамою та сестрою в одній з військових частин Сімферополя викладачкою англійської мови. Коли у березні 2014-го російські військові почали штурм частини, жінки вимушені були провести там майже цілий день без можливості вийти чи отримати будь-які новини. Окупанти випустили їх лише ввечері, коли вся частина була окупована. Більше ані Сафіє, ані її рідні там не працювали. 

Після російської анексії Криму в березні 2014 року життя Сафіє Лентер-Кизи наче зупинилось. Закривались українські магазини та бізнеси, простір наповнювався новими людьми — росіянами, які вважали Крим своєю територією. В окупації дівчина прожила дев’ять місяців. Вона склала іспити й отримала диплом бакалавра, правда, вже російського зразка, а останню свою стипендію одержувала вже в рублях. Через усе це дівчина постійно відчувала відразу і фрустрацію. Хотілось повернутися до свого звичного життя, але треба було вибирати — їхати у невідомість або лишатися і пристосовуватися до життя в Криму. Родина підтримувала від’їзд Сафіє, але бабуся і мама виїжджати відмовлялися. 

Кримська галичанка

25 серпня 2014 року Сафіє Лентер-Кизи вступила на магістратуру Львівського національного університету імені Івана Франка. Орендувала кімнату, знайшла роботу і почала нове життя у Львові. Її оточення тут було майже повністю україномовним. «Я змушувала себе не дивитися в сторону <…> російськомовного. Контент російський я не споживала взагалі». Мовне питання було для неї досить принципове, тож через деякий час Сафіє зраділа, відчуваючи, що думає українською. 

За роки життя у Львові вона майже не зустрічала до себе негативного ставлення через своє коріння. Лише одного разу їй не захотіли здавати квартиру, дізнавшись, що вона з Криму. Та більшість містян, дізнаючись про її походження, реагували позитивно. Поступово Сафіє адаптувалась до місцевого менталітету, познайомилась із традиціями регіону, почала вивчати українські народні пісні та брати участь у місцевих подіях.

Повномасштабне вторгнення: «Думаєш, як добратися додому і як вижити»

Після 2014 року в Сафіє ніколи не було відчуття мирного життя. Приїжджаючи в Крим до рідних, вона постійно відчувала тиск і мала передчуття війни. 24 лютого 2022 року була в Одесі на відпочинку. Прокинулась із вибухами і декілька годин намагалась безрезультатно виїхати з міста. Таксисти відмовлялись їхати через нестачу бензину, черги на заправках були величезні. Після декількох годин на вокзалі Сафіє врешті-решт вдалося виїхати зі знайомими машиною до Вінниці, а далі автобусом вона дісталася Львова. «Можливо, мені було трохи легше пережити це після 2014-го, тому що тоді відчувала щось схоже, що все рушиться, все ламається. І я це чую від багатьох своїх знайомих з окупованих територій». 

Після повернення до Львова Сафіє Лентер-Кизи тиждень волонтерила на львівському вокзалі, допомагаючи з їжею та доглядом за дітьми. У той самий час у своїй квартирі вона постійно приймала людей. «Поки у нас є де спати і що їсти — можна жити у нас», — казала вона в той період. У неї вдома жили різні люди: хтось — один день чи пару тижнів, а хтось — пару місяців. Це була своєрідна комуна, яка надавала Сафіє натхнення та сил. Паралельно вона працювала, організовувала збори для військових, годувала приїжджих. Разом з іншими музикантами співала у ВІА «Квартирник», а отримані з концертів гроші вони донатили на Збройні сили України. 

Культурницька діяльність під час війни

У середині травня 2023 року Сафіє Лентер-Кизи разом з іншими організувала фестиваль кримськотатарської та лемківської культур у Карпатах з метою зібрати кошти на військові потреби. Там вона вчила українців співати кримськотатарські пісні й готувала національні страви свого народу. На початку червня 2023 року брала участь у проєкті «Культурний десант», який організовує концерти на лінії фронту для військових. Окрім того, Сафіє намагається доносити правду про кримськотатарську культуру і Крим через свій інстаграм, розвінчуючи радянські міфи про Крим. 

За паспортом прізвище Сафіє — Абдурахманова. Але у своїх соцмережах і на публіці дівчина представляється як Сафіє Лентер-Кизи. Як пояснює, Абдурахманова — це зросійщена форма прізвища. Мовою кримських татар воно звучало б як Абдурахман. Тому вона вирішила взяти псевдо, більш наближене до кримськотатарської форми — Лентер-Кизи, бо це данина її батькові та її народу. 

Сьогодні, у серпні 2023 року, Сафіє Лентер-Кизи живе та працює у Львові — улюбленому місті, яке стало її другою домівкою. Вірить, що скоро зможе полетіти літаком додому, в Крим, щоб обійняти улюблену бабцю та будувати своє життя там. «Доведеться жити на два місця», — сміється вона.

________________________________________

„Because of the propaganda, people knew little about Crimea and Crimean Tatars, that‘s why I‘m here,“ says Safiie Lenter-Qizi, explaining her position. She is a populariser of Crimean Tatar culture who was forced to leave her native Crimea in 2014. Currently, she lives in Lviv.

Deportation and family life in exile

Safiie Lenter-Qizi was born in Simferopol on September 7, 1993. Her ancestors lived in Bakhchysarai and were quite wealthy. Her great-great-grandfather owned vineyards and traded with Turkey; her great-grandfather ran a tobacco business and was also a carver; and her great-grandmother was a well-educated and progressive woman who spoke three languages. However, their entire lives were destroyed in a single day. At 4 a.m. on May 18, 1944, Soviet authorities forcibly deported Safiie‘s great-grandmother, Esma Biebiei, and her four children to Uzbekistan during the deportation of Crimean Tatars from the peninsula. The family had five children, but their eldest son, grandfather Amza, was serving in the Soviet army and was unaware of the entire family‘s deportation. Any escape attempts were met with gunfire by the Soviet authorities. Many Crimeans perished due to hunger, illness, and a lack of water during a three-week journey in cargo wagons. Two of Zeyneb‘s (Esma‘s eldest daughter) children took ill along the way and passed away in Uzbekistan.

Nearly the whole family resided in the city of Margilan in the foreign country, where they found employment at a silk factory. There was also an underground life during their stay, with singing groups, as the Soviet authority banned not just the Crimean Tatar language but also songs. For almost fifty years, Safiie Lenter-Qizi‘s family stayed in exile.

Safiie‘s mother, Liliya Memetivna Abdurakhmanova, and father, Lenter Keyserovych Abdurakhmanov, were born in Uzbekistan. Her father served in the missile forces and attempted to return to Crimea several times but was always turned away, as Crimean Tatars were not allowed to return to their homeland until 1989. 

Safiie explained that it was a national movement to return to Crimea and that Crimean Tatars disregarded the distance and their lack of jobs and housing in Crimea. Her parents finally made it back to Simferopol in 1993. They bought two houses in Dzhankoi and Bakhchysarai and brought their entire family from Uzbekistan. Once they arrived, they visited their old house in Bakhchysarai, where they had lived before being deported. However, a woman who lived there threw them out and threatened to call the police.

„I feel so sorry for that girl.“ Childhood in Simferopol

Her favourite book character was Pippi Longstocking. Pippi was a strong, independent, and positive character who was self-confident. Safiie spent most of her time with her grandmother, Emine. They would play checkers with chess pieces and explore Chufut-Kale Cave City. On weekends, Safiie, together with her mother and sister, took a train to the seaside.

Sadly, Safiie‘s father passed away when she was five years old. After her father‘s death, Safiie‘s mother, who worked as a dressmaker, decided to study economics to become an economist at a military unit. 

Safiie grew up in a Russian-speaking environment, attending a Russian-speaking kindergarten and school. It was challenging to live in these conditions without speaking Russian, as it could result in not being accepted for study or work. However, everyone in her family spoke Crimean Tatar, and her grandmothers pretended not to understand other languages. Thanks to Ukrainian-language TV channels, the girl also learned Ukrainian. 

Safiie Lenter-Qizi has been the only Crimean Tatar in her class since the 5th grade. Her classmates did not welcome her, and their teacher had a dislike for Crimean Tatars in general. At home, Safi was her name, but at school, they called her Sofiyka instead. She was frequently bullied and felt unsafe due to her looks and background. Because of the bullying she tried to lighten her arms to fit in with others. Music was her only comfort, and she sang concerts, studied vocals at a musical school, and attended Crimean Tatar dance classes. 

Falling in love with Lviv

Safiie Lenter-Qizi finished school in 2010 and began studying English and French at Taurida National V. I. Vernadsky University in Simferopol. She spent most of her time studying and didn‘t have many friends. 

In 2011, Liliya Memetivna took her daughters to Lviv, where Safiie fell in love with the city‘s welcoming people, beautiful buildings and Ivan Franko University. That‘s when the dream of living in Lviv someday came to her.

Although she loved her homeland Crimea for its mountains, sea, and heritage, Simferopol seemed dull and unwelcoming to her. As she researched the city‘s history, she discovered that Austrian and Polish architects had previously designed numerous marvellous structures. Sadly, most of these buildings were demolished during World War II. Consequently, the Soviet authorities built khrushchevkas and apartment blocks, altering the city‘s appearance.

„Our life got frozen“ during the annexation of Crimea

In 2013, protesters gathered in Kyiv Independence Square to oppose the authorities‘ decision to suspend preparations for association with the European Union. Local meetings occurred in Crimea as well, but law enforcement violently suppressed them. Liliya Memetivna forbade her daughter from attending those gatherings due to safety concerns. The occupation of the peninsula happened in February 2014, yet for Safiie, the conditions had been present long before. During winter 2014, lorries and individuals wearing military uniforms with no identifying insignias were present on the streets of Simferopol. Pro-Russian rallies were arranged, whereas pro-Ukrainian ones were stopped with the aid of „titushki“ (supporters of the Yanukovych regime, who served as provocateurs at pro-European and anti-Yanukovych rallies).  The majority of university professors and students behaved as if everything was normal. Safiie was very concerned, but she only felt comfortable discussing her worries with her family and her boyfriend, who was also a Crimean Tatar. 

She had been working alongside her mother and sister as an English teacher at a military unit in Simferopol since March 2013. In a year, Russian military forces attacked the unit, leaving the women trapped there for almost an entire day, unable to leave or receive any information. The occupants released them in the evening after the entire premise had been occupied. Neither Safiie nor her family members were employed there any longer.

After Russia annexed Crimea in March 2014, Safiie Lenter-Qizi‘s life ground to a halt. Ukrainian shops and businesses closed down, as Russians occupied the area and laid claim to the territory. Safiie lived under occupation for nine long months, passing her exams and receiving her bachelor‘s diploma of the Russian standard. Her last scholarship was issued in rubles. All of this left Safiie feeling constantly disgusted and frustrated. She wanted to go back to her usual life but had to decide between going somewhere new or adjusting to life in Crimea. Her family backed Safiie‘s relocation, but her grandmother and mother would not move.

A Crimean Halician

On August 25, 2014, Safiie Lenter-Qizi began her Master‘s programme at Lviv Ivan Franko University. She obtained accommodation, secured employment, and initiated a fresh start in Lviv. Almost everyone around her spoke Ukrainian. „I tried my best to avoid anything Russian. I refrained from viewing any Russian content.“ The language issue was crucial for her, which is why she felt content when she started thinking in Ukrainian after a while. 

Throughout the years Safiie spent in Lviv, she encountered very little prejudice due to her background. On one occasion, she was rejected for a flat because of her Crimean roots, but the majority of the city‘s residents responded positively once they knew her origin. Safiie gradually adapted to the local customs, learning Ukrainian folk songs and participating in community events.

Full-scale invasion. „Thinking on how to get home and stay alive“

Since 2014, Safiie has not felt at peace. When visiting her family in Crimea, she always sensed pressure and the imminent threat of war. On February 24th, 2022, while on holiday in Odesa, she woke up to explosions and attempted to leave the city for a few hours, but was unsuccessful. The taxi drivers refused to go due to the fuel shortage, and the gas stations had long queues. After waiting for a few hours at the train station, Safiie eventually left with a friend in a car to Vinnytsia. Later, she reached Lviv by bus. „It was probably easier for me to cope after 2014, as I felt the same way about everything being ruined and broken. My friends from the occupied territories often say the same thing.“ 

Upon her return to Lviv, Safiie Lenter-Qizi volunteered at the train station helping with food and looking after children. Despite hosting, Safiie also managed to maintain her work schedule, as well as arrange meetings for the military and provide nourishment for newcomers. Meanwhile, Safiie welcomed guests into her apartment with a kind offer: „You can stay as long as we have food and a place to sleep.“  This collective living arrangement served as a source of inspiration and rejuvenation for Safiie. Her guests ranged from short-term visitors to those who stayed for up to several months. She and other musicians sang in a band called VIA Kvartyrnyk (Home Concert vocal-instrumental group), giving all earnings to the needs of the Armed Forces of Ukraine.

Cultural activity during the war

In May 2023, Safiie Lenter-Qizi and associates arranged a festival showcasing Crimean Tatar and Lemko cultures in the Carpathian Mountains to raise funds for the military. She instructed Ukrainians in Crimean Tatar melodies and prepared her people‘s traditional meals. In June 2023, she participated in the Cultural Forces initiative, which performs concerts for soldiers on the front line. In addition, Safiie uses her Instagram account to spread accurate information about Crimean Tatar culture and Crimea, exposing false Soviet myths. 

According to her passport, Safiie‘s last name is Abdurakhmanova. However, she presents herself as Safiie Lenter-Qizi on social media and in public. She clarified that Abdurakhmanova is a Russian adaptation of her name, which sounds like Abdurakhman in Crimean Tatar. That‘s why she chose a pseudonym that‘s similar to the Crimean Tatar language — Lenter-Qizi, in honour of her father and her people. 

Nowadays, in August 2023, Safiie Lenter-Qizi resides and works in Lviv, her preferred city that has become her second home. She thinks she‘ll go back to Crimea soon so she can hug her favourite grandmother and settle down there. „I‘ll have to live in two places,“ she remarks.