«Мені дуже хочеться, щоб і мої співвітчизники, кримчани, кримські татари, так само віднаходили свою кримськотатарськість, плекали її. Я вважаю, що у нас є весь потенціал отримати нарешті оцей розвиток, який постійно росіяни і Росія зупиняла, постійно його намагалася знищити, цю нашу можливість до розвитку, культури, ремесел і так далі. Так, це є. У нас є своє ювелірне мистецтво, дуже красиве, у нас є своє абстрактне — рисунок, візерунки, вишивка, ремесло по дереву, ремесло по металу. Будь-яке мистецтво, яке існує, має аналог і кримськотатарського походження. Дуже хочеться це відкривати і показувати людям. Наше гончарство просто неймовірне — неймовірної краси речі. Я завжди коли дивлюся на те, як відроджується українська культура традиційна, — я з захопленням на це дивлюся і не можу не думати про те, що нам треба таке саме, нам треба так само розвиватися і показувати, бо це красиво. Бо що український народ, що кримськотатарський — це народ творців, це люди, які не можуть без творчості, без чогось такого, щоб створити щось гарне. Я так бачу наші два народи. І дуже вірю в те, що ми можемо існувати в гармонії, що в Криму ми зможемо просунути нові наративи, забрати наративи імперської Росії і просувати речі, які будуть націлені на створення чогось нового, класного, але з поглядом на те, які у нас традиції. Ясно, що ми як суспільство розвиваємся, і наш народ розвинувся дуже сильно, кримськотатарський народ. Він дуже європеїзувався, ще більше, ніж було до того, бо насправді кримські татари завжди були досить європейською нацією. Якщо подивитися на старі часи, а не на часи за Росії чи після депортації. Якщо подивитися в загальному, здається, що це такий великий шмат роботи, здається, що це ніколи не станеться, дуже важко це зробити. Але культура працює на персональному рівні. І якщо ми навіть краплі в океані, то з нас, з кожної цієї краплі, складається, власне, весь цей океан. І тоді здається, якщо ти робиш щось на своєму місці, навіть найменше — навіть розповідаючи людям, що Ластівчине гніздо не є символом Криму, або люди, які роблять навіть більш [важливі] речі, — цього достатньо. Ти вже робиш щось, якийсь крок до кращого майбутнього твого народу. Погано, коли ти просто нічого не робиш і думаєш, що від тебе нічого не залежить. Це як з сортуванням сміття. Якщо сто людей скажуть “та боже, від мене нічого не залежить” і кинуть пластикову пляшку просто в смітник або надвір, то там буде сто пляшок. Якщо ця людина її відсортує — то буде чиста галявина».