Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Лев Лебіщак Lev Lebishchak (* 1922)

• народився 20 травня 1922 року в м. Дрогобич

• у 1943–1949 роках навчався в медінституті

• у 1950 році заарештований на станції Красне

• у 1950–1958 роках відбував покарання на засланні в Сибіру

• з 1958 року проживає у Львові

Лев Лебіщак

Під‘їхали поїздом о п‘ятій годині ранку в Красне.
Це було 4 квітня, сніг ще стояв.
Я спав, мене розбудили, стояло двоє мужчин.
«Збирайтесь!»

Лев Лебіщак народився 20 травня 1922 року в Дрогобичі. Прізвище матері з дому - Ковалів, родом з села Медвежа. В ранньому віці осиротіла.

«В Нагуєвичах поруч з хатою Івана Франка, як з города річка пропливає, на пасовиську є могилка, там в 1915-ому році мою бабу і двох її двоюрідних братів мадяри забрали, повісили на горі в Нагуєвичах і там же на пасовиську закопали. Так що я все їжджу на ту могилу. Потім мій батько з родиною поставили там пам’ятник. То тепер то ввійшло в город якогось господаря. Баба залишила троє маленьких дітей — мою маму і дві її сестри. Дідо вже помер був.

Мого троюрідного брата жінка написала книжку про село Медвежу. І вона пише про той випадок, про те, що видав їх мадярам священик. Вона прекрасно знає і пам’ятає, що той священик мав мадярку жінку. То вона видала. Я ніколи б не повірив, аби наш священик видав когось на смерть! А та пише, що баба моя дуже була бойова і щось конфліктувала з тою мадяркою. І через то її забрали».

В дитинстві з матір’ю Лев відвідував село Підлюте (тепер Рожнятівського району Івано-Франківської області, не існує), де працював майбутній провідник ОУН Андрій Мельник, двоюрідний брат матері. На той час він завідував лісами митрополита Української Греко-католицької Церкви Андрея Шептицького.

«…пам’ятаю, що мені на прощання Мельник дав 5 злотих, монету. Пам’ятаю, що він був в помпах, високий такий, но, не лисий, нічо, фризура так… Був в цивільнім. Може, де носив… Пам’ятаю, що в хаті Мельник подарував моїй мамі знимку, де він стоїть коли могили своєї мами, то там, у Волі Якубовій, огороджена могила. І тут, як мене арештували, як робили ревізію в хаті, то забрали ту знимку».

Лев Лебіщак не був членом Пласту. Проте, відпочиваючи з матір’ю в Підлютому та навчаючись в Дрогобицькій гімназії, не раз бачив тамтешніх пластунів.

«Знаю, що пластуни з табору в Соколі неподалік Підлютого регулярно приходили до митрополита Андрея в гості. Виглядали так: черевики, шкарпетки, панчохи під коліно, короткі штани, капелюх. Хустка і паличка округла, довга, два метри. Як маршерували, то я пам‘ятаю. Досить грубі палиці рівненькі мали. А ще я пам‘ятаю пластунські пісні. Такі були: „Ой, в Соколі на таборі новина ся стала, що Котові пластунови ковбаса пропала“, щось таке. Навіть в пісні було про Чмолу також. Я мав співаник. Але то всьо пропало. Я жив на Академічній вулиці у Львові, і в 50-ім році мене арештували».

Лев навчався в Дрогобицькій гімназії, співав у хорі церкви Святої Трійці.

«Коли в Дрогобичі відкрилася в 1932 році гімназія, то була наука старого типу ще. Перша і друга гімназійна, трет, четверта. То було не так важко, бо таки вчилися ми, перший, другий, третій, четвертий клас. Після того, хто не хтів далі вчитися, той йшов далі — до семого класу, після семого класу ішли в промислові школи. А хто хтів вчитися дальше, заниматися до гімназії, то після четвертого класу початкової школи ми переходили до першого класу гімназійного. Це й називалося „старого типу“. Нас було таких дванадцять, три дівчини, а решта хлопці. У двох лавках, маленький клас, чуть більше, як та кімната. Такий був Смалько, завідував тим класом, і ми вже йшли дальше. Ми йшли до восьмого, так, до восьмого класу гімназійного. Ми ходили в мундурах, ще в тих, до восьмого класу, в голубих тих лемпасах, як називали. А потім ще два класи ліцею були. Ми ходили вже в червоних лампасах. І кожна гімназія мала щит. В нас було 627 — номер нашої гімназії. І ми ходили в мазепинках ще. Навіть я ті знимки маю, що я в мазепинці. А поляки мали — десь рахувалося до 552. Пам’ятаю, що щось навіть на якесь українське свято вивісили були в Дрогобичі коло їх магістрату синьо-жовтий прапор».

В гімназії викладав Іван Чмола, теж співзасновник Пласту. Лев був добре знайомим з усією родиною Чмоли.

«Він не мав хати, винаймав, як і мій батько. Спочатку жив на вулиці Трускавецькій, потім на Ліснянській вулиці — ми жили там і він там жив, потім на бічній Сніжній коло гімназії самої. На Трускавецькій вулиці він винаймав в одного лісника другий поверх. Пізніше на Ліснянській вулиці він жив в одноповерховім будинку, а мій батько там завідував сиротинцем. Я маю ще знимки з того. То ми недалеко жили. Тарас був мій товариш, з ним в одній лавці сидимо оден коло другого, ще старого типу гімназія. І разом хлопчаками м’яч гонили.

Там Чмола побудував сам своїми руками з тими двома синами - Ігорем і Тарасом — собі хату поруч. І ми так жили одні навпроти других, прекрасно їх знаю. Жінка його козацького роду була. Але вона була така, як наша, галицька. Іван був середнього росту. Ігор був такий, як тато, а Тарас був високий, метр вісімдесят мав. Іван косив, сини помагали, він своїми руками все робив.

Іван Чмола — то була людина воєнного типу, дисциплінована. Він піднімав тих хлопців в шостій годині рано, там дисципліна була така. У школі він викладав нам географію і фізкультуру, що називалась тоді «руханка». Перед уроками сходилися грати — відбиванкою називалося (волейбол), кошиківкою (баскетбол) і так далі. Чмола організував походи в Карпати. Брав старших. Був дуже строгий, як хтось відставав, він міг залишити в якомусь селі і далі йшов. Крім цього, він провадив бібліотекою — на великій перерві видавав книжки нам з бібліотеки. Але що книжки були старі, він дома переплітав їх. Книжки сам зшивав. В його кабінеті — не дай Господь було, щоб якась мала царапина на столі! То було горе! Ми приходили до кабінету і дивилися, чи попередники перед нами десь щось не царапнули. За то дуже була відповідальність велика перед Чмолою. Здається, чи не 50 грошів треба було платити, чи щось такого. Всюди в гімназії лавки були такі пописані, а в Чмоли - всі блищали. Його любили, поважали за ту його дисципліну, і в школі, і вдома.

Цікава була історія з Ігорем Чмолою. Як він був малим хлопцем, взяв зі школи крейду. До хати було кілометр, по вул. Ліснянській в Дрогобичі. Він їде (на ровері) і на кожному стовпі пише: „Ігор Чмола, Ігор Чмола, Ігор Чмола“. Потім, казав мені Тарас, прийшов тато, як побачив то „Ігор Чмола“, як дав йому відро з водою і шматою, він мусів йти стирати то зі стовпів. І каже, тато його навчив, щоби він повторював, що nomina stultorum ubique locorum, по-польськи «імя ма глупє на каждім стлупє». Таке я про Ігоря пам‘ятаю.

Ще пам’ятаю його маму стареньку, яка шила такі забавочки — то мишку, то коника, то що. Коли прийшла радянська влада, він зачав працювати в школі. Пам’ятаю, що він зачав носити китель. Був на конференціях в Києві. То вже я хлопцем пам’ятаю. Він по місті з жінкою все велосипедом їздив. На лещетах вони їздили.

Вони хтіли тікати, але то не вдалося, їх підвели. Вони десь були під’їхали до границі, довелося повернутися. Чмола прекрасно знав околиці і знав, що таке більшовики, він знав, що його чекає. Чмола воював як четар на Маківці. Ще при Польщі вийшов альбом. Там є знимки, де Січові Стрільці воювали проти москалів, і там його знимка є. І я думаю, що їм перше попалось щось більшовикам, що вони вхопилися за ті знимки і знищили.

Коли я бував в Дрогобичі, я завжди підходив до сусідів Чмоли, розпитував. І там була одна пані, яка була в тюрмі, але потім вийшла. Вона була дівчинкою тоді, як за Чмолою приїхали, його арештували. Приїхала „полуторка“, як називали, машина, приїхало двох енкаведистів, заїхали до них, до цих сусідів, питають: „Де Чмола?“ Вони кажуть: „Чмола там живе“. Через якісь кілька хвилин вони його вивели, посадили на ту машину, завернули назад, а навпроти жив колишній січовий стрілець, вчитель Дмитро Бурко. Він викладав в гімназії німецьку мову. Посадили і того Бурка на машину і забрали. І так після того вони зникли. Його знищили — там, в Дрогобичі, страшно понищили людей.

Наскільки пам’ятаю, хлопці казали, що мама шукала по всіх тюрмах і ніде не найшла. А в інших місцях часом, мовляв, дрогобицькі газети писали в 41-ому році, що знайдено тіло в дрогобицькій тюрмі, як вони відкривали».

Від 1943 до 1949 рр. Лев Лебіщак навчався у медичному інституті у Львові.

«Коли я вчився за німців в медінституті (я лікар сам, гінеколог), тут почалося таке нещастя між поляками і українцями. Поляки вбили нашого професора фізика Андрія Ластовецького, наші вбили професора гістології Ялового на вулиці… Пізніше ми, студенти, своїх професорів, а вони своїх професорів на заняття водили і додому приводили. Охороняли. У мене є книжка, там є портрети тих професорів і то все описано. Називається по-польськи „Wojna, ludzie i medycyna“»

В юності Лев був знайомим із сином Івана Франка – Тарасом Франком:

«Одразу після Другої світової війни він працював в Львівському університеті. Ми там часто заходили в їдальню. Сиджу за столом. Підходить якийсь мужчина: „Можна?“ „Ну, прошу“, я не подивився навіть, хто й що. Пізніше він каже: „Молодий чоловіче, а ви знаєте, як є многе число від „черга“? То я кажу: „Черги“. „Та ні, — каже, — то є Радянський союз“. Я вже підняв тоді голову, подивився на нього, дивлюся, то я такі очі десь бачив. Такі сині очі Франка, з тих портретів. Він щось почав говорити, розговорився, потім каже: „А ви знаєте що, ви зайдіть до мене додому“. Він мені дав адрес — там, де нині Франка музей. Я пішов туди. Пам’ятаю, що був там великий портрет Петра в мундурі Січових Стрільців. Великий портрет висів на столі в тім... Потім я багато разів бував в музеї, та того портрету ніколи там не було.

Ми ходили з татом в Нагуєвичі, пам‘ятаю, тато мій зустрічався з Івана Франка братом».

4 квітня 1950 року Лева арештував відділ НКВД на станції Красне. Разом із сестрою та матір’ю відбував ув’язнення в тюрмах Львова, а пізніше був засланий в Сибір до 1958 року.

«Я поїхав до Києва у відрядженння, було це у 1950 році. Був у Києві місяць. Я чув, що за мною слідкують. Мій товариш, який працював в Міністерстві охорони здоров‘я, відпровадив мене ввечері, в ресторані повечеряли, і я сів на поїзд їхати додому, до Львова (то було перед великодніми святами). Зайшов я в вагон, ліг на другу полицю нагорі. Зранку о п‘ятій годині поїзд приїхав у Красне, сніг ще лежав. Мене розбудили. Бачу — стоїть двоє мужчин. „Збирайтесь“. Забрали валізочку маленьку, мене вивели з вагону на станцію, завели в кімнату, там сидів їх начальник. Все переглянули. Посадили мене в машину, „газік“, двоє сіло ззаду коло мене, начальник сів спереду, і повезли мене до Львова. Дивно було: чого вони мене не взяли на станції у Львові? В них була така система, що кого вони хтіли нищити, то брали з поїздів, а потім казали, що то бандерівці. І той метод був до самого кінця, доки не розвалилося.

Спочатку три місяці я пробув в Замарстинівській тюрмі, в тім доміку, де розстрілювали людей. Там вся територія - то були трупи. Там було три камери, то я в такій маленькій камері був, в другій більший камері - моя мама і сестра, а в третій камері був батько двох синів.

А збоку, як то сі входило, було місце отак зашироке метр десять, ніби був там душ. Там був цемент і там розстрілювали. Був злив і зливали водою ото все. Там сидів Тарас Мигаль, Монастирська Ірина.

А потім я був в тюрмі на Лонцького, в лагерах, і так далі».

Опрацював

Андрій Котлярчук