Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Ольга Гейко Olha Heiko (* 1953)

• народилася 9 вересня 1953 року в Києві

• у 1971–1976 роках навчалася в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка на спеціальності «Слов’янська філологія»

• у 1976 році вийшла заміж за Миколу Матусевича, співзасновника Української Гельсінської групи

• після арешту Миколи Матусевича та Мирослава Мариновича 23 квітня 1977 року вийшла з комсомолу та невдовзі доєдналася до Української Гельсінської групи

• кілька разів відмовлялась від радянського громадянства

• 12 березня 1980 року була заарештована за звинуваченнями у «поширенні завідома неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад»

• у жовтні 1983 року була повторно засуджена до трьох років ув’язнення за звинуваченнями в «антирадянській агітації та пропаганді»

• у 1987 році стала співзасновницею Українського культурологічного клубу — першої у Києві незалежної громадської організації

• з 1990 року працювала редакторкою журналу Української автокефальної православної церкви «Церква і життя»

• у період незалежності займалась моніторингом в інформаційній агенції УНІАР, а протягом 2000–2004 років очолювала моніторингову компанію «Ефір-Україна»

• у 2024 році проживає у Києві

You can find the English-language version below

Česká verze celého příběhu následuje po ukrajinském originálu a anglickém překladu

Народжена в сім’ї державної діячки республіканського рівня, Ольга Гейко могла б за прикладом мами будувати кар’єру в комсомолі, а згодом — і в Комуністичній партії. Однак вона обрала для себе інший шлях. Обурена арештами інакодумців, долучилася до Української Гельсінської групи, щоб доводити факти порушення прав людини в Радянському Союзі. Була двічі арештована та засуджена, але попри все твердо стояла на своєму.

Дитинство та юність на київських схилах

Ольга Гейко народилася 9 вересня 1953 року в Києві. Її батько, Дмитро Гейко (1918 року народження), був військовим, брав участь у Другій світовій війні, потім викладав у Київському танко-технічному училищі. Після звільнення в запас працював інженером з техніки безпеки. Мама, Ганна Сушан (1916 року народження), зробила партійну кар’єру — обіймала одну з керівних посад у ЦК комсомолу УРСР у перші повоєнні роки. Коли народилася донька, вже була заступницею міністра освіти. Потім понад 20 років працювала головною редакторкою журналу «Дошкільне виховання». «Я по суті в цій редакції виросла. <…> Для мене була найбільша розвага друкувати на машинці», — згадує пані Ольга.

Сім’я мешкала на вулиці Банковій, що в радянський період називалась Орджонікідзе. Це був район, де проживала радянська партійна номенклатура, адже неподалік розташовувалась будівля Центрального комітету Комуністичної партії України. Будинок мав внутрішній двір, де діти гралися та ставили п’єси за мотивами казок: «На період, коли ми ставили п’єсу, то всі, і хлопці, і дівчата, незалежно навіть від віку, всі брали в цьому участь. І сусідам, мешканцям нашого двору, це дуже подобалось». Взимку каталися на санчатах з гірки. Влітку спускалися до Дніпра на пляж. Ходили в кіно, іноді відвідували театр. 

У 1961 році Ольга Гейко пішла до середньої школи № 132 в центрі Києва. Це була школа з українською мовою навчання — таких в околиці було дві. Внаслідок русифікації у сфері освіти на середину 1960-х років лише у третині київських шкіл викладали українською. Коли пані Ольга була в десятому, випускному класі, школу № 132 об’єднали із сусідньою російською № 147. Об’єднана школа «називалась українська, але по суті були російські класи і українські класи». Спершу вони ворогували між собою, але потім подружилися. Ольга Гейко була секретарем шкільної комсомольської організації: «Тобто я була така, ідейна. Але не в плані відданості комунізму, це мене менше всього цікавило. Ну все одно якась ідея була, ідея справедливості».

«Мене цікавили мови»

Мріяла стати єгиптологинею, та учителька історії застерегла дівчину, що після історичного факультету вона зможе працювати хіба що археологинею на українських курганах або — і це найімовірніше — стане вчителькою історії у школі. «З цим я погодитись не могла. А тут якраз відкрився новий факультет слов’янської філології». Ольга Гейко мала хист до мов, самостійно вивчила польську, а в Київському університеті обрала чеську. «На Хрещатику магазин “Дружбаˮ — це був мій улюблений магазин. Я там купувала книжки чеською, польською, словацькою, рідко — англійською. <…> Я могла ходити голодною, але купити книжку», — пригадує пані Ольга. Мову практикувала як гідка-перекладачка в Бюро міжнародного молодіжного туризму «Супутник», у рамках студентського освітнього обміну відвідала Чехословаччину. З однокурсниками підтримувала дружні стосунки, однак на п’ятому курсі все змінилось: «Наші шляхи сильно розійшлися, через те що я уже була небезпечною для них».

Матусевич, Маринович і Гельсінська група

З майбутнім чоловіком Миколою Матусевичем та його другом Мирославом Мариновичем Ольгу Гейко познайомили університетські приятелі Ольга Сиротюк та Василь Шкляр. У 1973 році Матусевича виключили з історичного факультету Київського університету за симпатії до репресованих на рік раніше українських інакодумців. З Мариновичем він познайомився, коли той, студент Львівського політехнічного інституту, приїхав до Києва. Хлопці мали спільні погляди й стали друзями. 22 травня 1973 року на день перепоховання Шевченка вони разом покладали квіти до пам’ятника поету, за що Мариновича потім затримала міліція. Цей день неабияк дратував радянську владу, адже офіційні шевченківські святкування проходили в березні, у роковини народження і смерті поета. За участь у будь-яких самовільних акціях могли звільнити з роботи або виключити з вишу. Коли після служби в армії Мариновичу відмовили у роботі на заводі в Івано-Франківську, він переїхав до Києва і перший час жив у Матусевича. 

Матусевич та Маринович познайомили Ольгу Гейко з Миколою та Раїсою Руденками, Оксаною Мешко, Олесем Бердником. Згодом ці люди стали членами-засновниками першої в Україні правозахисної організації. Це була Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, більш відома як Українська Гельсінська група (УГГ), заснована 9 листопада 1976 року. Вона мала на меті боротися з порушеннями прав людини в СРСР та ознайомлювати світову громадськість із фактами таких порушень в Україні. Сама пані Ольга спершу до УГГ не входила: «Хлопці мені сказали, щоб я була обережна, і певний час вони мені не будуть нічого розказувати, щоб мене уберегти. Звичайно, так чи інакше, коли живеш разом, то щось дізнаєшся». Миколу Руденка, першого очільника УГГ, та Олексу Тихого, співзасновника організації, заарештували на початку лютого 1977-го, а 23 квітня прийшли по Матусевича та Мариновича.

«Якщо не я, то хто?»

На знак протесту проти арешту Матусевича та Мариновича Ольга Гейко вийшла з комсомолу та вступила до УГГ: «Я розуміла, що треба, щоб там були якісь люди. <…> Михайлина Коцюбинська мене дуже відмовляла. Вона казала: “Ти ж розумієш, що ти підписуєш собі арешт?ˮ. А я кажу: “Хтось же за хлопців має воювати, хтось же має обстоювати їхні інтересиˮ». Пані Ольга їздила до Москви, зустрічалася з представниками московських правозахисних організацій Петром Григоренком та Тетяною Великановою, передавала інформацію про справу Матусевича та Мариновича і про утиски прав людини західним журналістам: «Терміни давали найбільші, найжорстокіші саме в Україні».

Після закінчення університету їй важко було знайти роботу, але таки вдалося влаштуватись коректоркою до видавництва «Радянська школа». Вона перебувала під постійним стеженням КДБ, а після суду над Матусевичем та Мариновичем її обманом закрили у венерологічній лікарні, доки їх не вивезли з Києва. У видавництві погрожували звільненням за прогули, тож пані Ольга пішла з роботи. «Я готувалась до арешту. До тюрми. Розпитувала Надійку Світличну, котра уже це все пройшла, мене цікавили чисто жіночі моменти. От як брови вищипати без пінцета. І вона мене навчила».

Під час короткого побачення наприкінці 1978 року Микола Матусевич попросив дружину виїхати з СРСР, аргументуючи це тим, що КДБ не дасть їй спокійно жити. «А крім того, у нас була така блакитна мрія — пробити українську еміграцію», — розповідає пані Ольга. Це був час, коли з країни почали випускати євреїв — пані Ользі навіть пропонували укласти фіктивний шлюб з євреєм, щоб виїхати. А українців не випускали, тож пані Ольга та її коло хотіли створити прецедент. Отримавши відмову на виїзд, вона написала листа тодішньому генсеку Леоніду Брежнєву та надіслала його разом із заявою з вимогою дозволу на еміграцію, дипломом про вищу освіту та військовим квитком. На початку 1980 року її викликали до міського Відділу віз та реєстрації та вимагали відкликати документи на виїзд. «Я сказала: “Я їх відправила Брежнєву, хай Брежнєв мені і відповідає», — пригадує пані Ольга. Потім її викликали до військкомату, де запитали, як вона збирається захищати батьківщину без військового квитка, на що вона відповіла, що не буде захищати країну, яка «розтоптала всі права людини». Напередодні арешту пані Ольга відмовилася від радянського громадянства: «Держава, котра не визнає саму людину, її право на життя, а не тільки на свободу слова, мітинги і таке інше, то бути громадянином цієї країни? Ні». 

12 березня 1980 року до помешкання пані Ольги прийшли з КДБ, провели обшук у квартирі (забрали Біблію та фотографії) і в дитячому садочку, де вона на той момент працювала. «Чесно кажучи, коли вони мене уже з дому везли, то мені було таке полегшення… Все, вирішилось. Тому що бути тут і бути там — дві різниці. Там легше, там простіше. Принаймні мені було. А тут постійно чекаєш, що от вони прийдуть, от вони прийдуть».

Ув’язнення

Ольгу Гейко звинувачували в «поширенні завідома неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад». Під час слідства вона не відповідала на запитання та не підписувала протоколів допитів, не визнавала себе винною. Її засудили до трьох років позбавлення волі у таборі загального режиму в Одесі. А після звільнення у 1983 році затримали на виході з колонії та відвезли у місцевий відділ КДБ. Там її змушували відмовитись від своїх переконань, а коли вона не погодилась, висунули нове обвинувачення — «антирадянська агітація та пропаганда». Друге покарання правозахисниця відбувала в політичному таборі для жінок ЖХ-385/3 у селищі Барашево Теньгушевського району в Мордовії: «Отак-от їдеш, ліси шикарні — і зона, зона, зона». Побутові умови в ув’язненні були важкими: барак доводилось опалювати дровами, каналізації у старому приміщенні не було, харчування, яке приносили із сусідньої лікарні, було холодним, тож розігрівали самостійно.

«У нас був свій город, ним завідувала Раєчка Руденко, ми там вирощували все, що тільки могли. А потім приходили вєртухайкі [наглядачки] і це все витоптували. <…> Це було такого роду знущання з нас», — згадує пані Ольга. Окрім Раїси Руденко, з нею в ув’язненні перебували російська дисидентка українського походження, поетка Ірина Ратушинська, литовська правозахисниця Ядвіга Беляускене, латиська дисидентка Лідія Дороніна-Ласмане та учасниця антирадянського руху опору і майбутня міністерка внутрішніх справ Естонії у 1992–1993 роках Лагле Парек. Ольга Гейко брала участь у акціях протесту, за що неодноразово потрапляла до штрафного ізолятора. Після звільнення 12 березня 1986 року повернулася до Києва. «Мене не прописували, не брали на роботу. Причому я ходила і зі знайомою, вона казала: “Вона буде доглядати моїх родичівˮ. — “Ні! Це ідеологічна роботаˮ». Зрештою їй вдалося влаштуватись розклейницею афіш Київміськдовідки.

Український культурологічний клуб

Повернувшись з ув’язнення, Ольга Гейко відновила зв’язки з українськими інакодумцями. У них виникла ідея скористатись періодом гласності та організувати публічний захід: «Ми зібрались. Нас було небагато: [Сергій] Набока, [Леонід] Мілявський, Леся [Лариса] Лохвицька, Інна Чернявська, Вадим [Галиновський]… Ми вирішили, що треба буде проводити якісь лекції, такі, освітні. Але почати треба з української мови». 6 серпня 1987 року на київській Оболоні, у молодіжному кафе «Любава», що було в підпорядкуванні одного з райкомів комсомолу, відбувся диспут на тему «Українська культура: фасад і реальність». Серед промовців були колишні політв’язні Євген Сверстюк та Олесь Шевченко. «Туди прийшло чимало людей, бо ми обдзвонювали всіх, кого тільки могли». Під час заходу вирішили об’єднатись в легальну громадську організацію — Український культурологічний клуб (УКК). Першим головою УКК обрали Аркадія Киреєва, а Ольга Гейко стала секретарем клубу.

На зібрання УКК у парку імені Фрунзе приходило близько 500 осіб. Теми для обговорень були різноманітні: від проблем екології до стану історичних пам’яток. Після доповіді Леоніда Мілявського про Голодомор 1932–1933 років на заході, присвяченому білим плямам української історії, радянська влада розгорнула проти клубу кампанію з протидії. 19 жовтня 1987 року в газеті «Вечірній Київ» вийшла провокативна стаття «Театр тіней, або хто стоїть за лаштунками Українського культурологічного клубу», де УКК звинувачували у перекручуванні історичних фактів та антирадянській діяльності. Наголошували і на «кримінальному минулому» організаторів. Попри те що офіційно реєстрацію організації зупинили, УКК продовжив свою діяльність неформально. Люди збиралися просто неба — на схилах Дніпра, на горі навпроти Житнього ринку — або на приватних квартирах. Ділилися на секції, адже охочих відвідати заходи клубу було дуже багато.

Першою публічною акцією УКК стало відзначення других роковин Чорнобильської катастрофи 26 квітня 1988 року. Сергія Набоку, який очолював клуб після Киреєва, кадебісти затримали на виході з підземного переходу на Хрещатику. Без пояснення причини затримали й Леоніда Мілявського. Щоб перешкодити УКК, під прикриттям ремонтних робіт перекрили прилеглі вулиці. Однак декому з учасників клубу, зокрема Ользі Гейко, таки вдалось провести акцію. На майдані Незалежності, що на той час називався площею Жовтневої революції, вже було встановлено трибуну для першотравневої демонстрації — учасники акції використали її як платформу. Окрім членів УКК, до акції приєдналися і звичайні перехожі. А коли силовики у цивільному одязі почали стягували демонстрантів з платформи, перехожі займали їхні місця: «Ми так протримались більше години». 

Здобуття незалежності та нові можливості

Новина про те, що в Москві відбувається спроба державного перевороту (Серпневий путч 19–21 серпня 1991 року) застала пані Ольгу на відпочинку біля Чорного моря на Херсонщині, де вона була разом з маленьким сином: «Там [на базі відпочинку] було багато молоді. Частина цих, особливо хлопці, зібралися і пішли на Київ. Тобто хтось ішов, хтось їхав, бо там важко було виїхати, треба було домовлятися. Вони пішки до Скадовська, а потім уже на Київ». Як і решта інакодумців, вона очікувала, що так званий ГКЧП (Державний комітет з надзвичайного стану) розпочне переслідування: «Я пам’ятаю, що цих три дні прощалась з Назаром [сином]». До Києва вона повернулась після того, як Україна проголосила незалежність.

З 1990 року й у перші роки незалежності Ольга Гейко була редакторкою журналу Української автокефальної православної церкви «Церква і життя». Потім Сергій Набока запросив її робити теле- та радіомоніторинг для Української незалежної інформаційної агенції «Республіка» (УНІАР), яку заснував. Ця робота пані Ользі подобалась, і пізніше вона зареєструвала власну інформаційно-видавничу компанію «Ефір-Україна». У 2005 році через проблеми зі здоров’ям відійшла від громадської та професійної діяльності. Після початку повномасштабної війни залишилась у Києві. Майбутнім поколінням пані Ольга радить: «Лишайтеся собою й чиніть за совістю».

________________________________________

Born into a family of a high-ranking state official, Olha Heiko could have followed in her mother’s footsteps, building a career in the Komsomol, and later, in the Communist Party. However, she chose a different path. Outraged by the arrests of dissidents, she joined the Ukrainian Helsinki Group to document and expose human rights violations in the Soviet Union. She was arrested and sentenced twice, but she stood her ground firmly, regardless of the consequences.

Childhood and youth on the hills of Kyiv

Olha Heiko was born on September 9, 1953, in Kyiv. Her father, Dmytro Heiko (born in 1918), was a military serviceman who fought in World War II and later taught at the Kyiv Tank and Technical School. After being discharged, he worked as a safety engineer. Her mother, Hanna Sushan (born in 1916), had a successful party career, holding a leadership position in the Central Committee of the Komsomol of the Ukrainian SSR in the early postwar years. By the time Olha was born, her mother was already the Deputy Minister of Education and later spent over 20 years as the editor-in-chief of the magazine Doshkilne Vykhovannia [Preschool Education]. “I basically grew up in that editorial office. <…> My favorite pastime was typing on the typewriter,” Olha recalls.

The family lived on Bankova Street, known during the Soviet era as Ordzhonikidze Street. This area was home to the Soviet party elite, as the Central Committee of the Communist Party of Ukraine was located nearby. Their building had an inner courtyard where children played and staged plays based on fairy tales, “When we put on a play, everyone participated, boys and girls alike, regardless of age. And the neighbors, the residents of our courtyard, really enjoyed it.” In winter, they sledded down the hill, and in summer, they walked down to the beach on the Dnipro River. They went to the movies and occasionally visited the theater.

In 1961, Olha Heiko began attending secondary school No. 132 in the center of Kyiv, a Ukrainian-language school — one of only two in the area. Due to the russification of education, by the mid-1960s, only a third of Kyiv’s schools offered instruction in Ukrainian. When Olha reached the tenth grade, the graduating class, School No. 132 merged with a nearby Russian-language school, No. 147. The combined school “was called a Ukrainian one, but in reality, there were both Russian and Ukrainian classes.” Initially, there was animosity between them, but eventually, they began to get along. Olha was the secretary of the school’s Komsomol organization, “So, I was quite ideological. But not in terms of loyalty to communism; that was the least of my interests. But still, there was an idea, the idea of justice.”

“I was interested in languages”

She dreamed of becoming an Egyptologist, but her history teacher warned her that after graduating from the history department, she would be able to work perhaps as an archaeologist working on Ukrainian burial mounds, or more likely, as a history teacher in a school. “I couldn’t agree to that. Then, a new faculty of Slavic Philology opened up.” Olha Heiko had a talent for languages; she taught herself Polish, and at Kyiv University, she chose Czech. „The Druzhba store on Khreshchatyk was my favorite store. I bought books there in Czech, Polish, Slovak, and rarely in English. <...> I could go hungry, but would buy a book,“ Olha recalls. She practiced the language as a guide-interpreter for the Sputnik International Youth Travel Bureau and visited Czechoslovakia as part of a student exchange program. Although she maintained friendly relations with her classmates, by the fifth year, everything changed, “Our paths diverged significantly because I had already become dangerous for them.”

Matusevych, Marynovych, and the Helsinki Group

Olha Heiko was introduced to her future husband, Mykola Matusevych, and his friend, Myroslav Marynovych, by her university friends Olha Syrotiuk and Vasyl Shkliar. In 1973, Matusevych was expelled from the history department of Kyiv University due to his support for Ukrainian dissidents who had been repressed the previous year. He met Marynovych when the latter, a student at Lviv Polytechnic Institute, came to Kyiv. The two young men shared similar views and became friends. On May 22, 1973, the day of Taras Shevchenko‘s reburial, they laid flowers at the poet’s monument, for which Marynovych was later detained by the police. This day was a particular irritant for the Soviet authorities, as official Shevchenko celebrations were held in March, on the anniversaries of the poet’s birth and death. Participation in any unsanctioned events could lead to being fired from work or expelled from university. After serving in the army, Marynovych was denied a job at a factory in Ivano-Frankivsk, so he moved to Kyiv and initially lived with Matusevych.

Matusevych and Marynovych introduced Olha Heiko to Mykola and Raisa Rudenko, Oksana Meshko, and Oles Berdnyk. These individuals would later become founding members of the first human rights organization in Ukraine. This was the Ukrainian Public Group to Promote the Implementation of the Helsinki Accords on Human Rights, better known as the Ukrainian Helsinki Group (UHG), founded on November 9, 1976. Its aim was to combat human rights violations in the USSR and to inform the global community about such violations in Ukraine. Initially, Olha did not join the UHG, “The guys told me to be careful, and for a while, they wouldn’t tell me anything to protect me. Of course, when you live together, you inevitably learn something.” Mykola Rudenko, the first leader of the UHG, and Oleksa Tykhyi, a co-founder of the organization, were arrested in early February 1977, and on April 23, the authorities came for Matusevych and Marynovych.

“If not me, then who?”

In protest against the arrest of Matusevych and Marynovych, Olha Heiko left the Komsomol and joined the UHG, “I understood that there needed to be people in the group. <…> Mykhailyna Kotsiubynska tried hard to dissuade me. She said, ‘You do realize you’re signing your own arrest warrant?’ And I replied, ‘Someone has to fight for the boys, someone has to defend their interests.’” Olha traveled to Moscow, met with members of Moscow’s human rights organizations, including Petro Hryhorenko and Tatyana Velikanova, and passed on information about the cases of Matusevych and Marynovych and about human rights abuses in Ukraine to Western journalists, “The longest, harshest sentences were given in Ukraine.”

After graduating from university, Olha had a hard time landing a job, but she eventually managed to get hired as a proofreader at the Radianska Shkola [Soviet School] publishing house. She was constantly monitored by the KGB, and after the trial of Matusevych and Marynovych, she was deceitfully confined in a venereal disease hospital until they were transported away from Kyiv. At the publishing house, she was threatened with dismissal for absenteeism, so she quit. “I was preparing for arrest. For prison. I asked Nadiya Svitlychna, who had already been through it all, about purely feminine things. Like how to pluck your eyebrows without tweezers. And she taught me.”

During a brief visit at the end of 1978, Mykola Matusevych urged his wife to leave the USSR, arguing that the KGB would not let her live in peace. “And besides, we had this dream of kickstarting Ukrainian emigration,” Olha recalls. This was a time when Jews were beginning to be allowed to emigrate from the country — Olha was even offered a fake marriage to a Jew to be able to leave the country. However, Ukrainians were not allowed to leave, so Olha and her circle wanted to create a precedent. After being denied an emigration permit, she wrote a letter to then-General Secretary Leonid Brezhnev, enclosing it with a statement demanding permission to emigrate, her university diploma, and her military ID. In early 1980, she was summoned to the City Visa and Registration Office and asked to withdraw her emigration documents. “I said, ‘I sent them to Brezhnev; let Brezhnev answer me,’” Olha recalls. She was then called to the military commissariat, where they asked how she planned to defend the homeland without her military ID, to which she replied that she would not defend a country that “trampled on all human rights.” On the eve of her arrest, Olha renounced her Soviet citizenship, “A state that doesn’t recognize a person’s right to life, let alone freedom of speech, assembly, and so on — should I be a citizen of such a country? No.”

On March 12, 1980, the KGB came to Olha’s apartment, searched both her home (taking her Bible and photographs) and the kindergarten where she was working at the time. “To be honest, when they were finally taking me away from home, I felt such relief… It was all decided. Because being here and being there are two different things. It’s easier there, it’s simpler. At least it was for me. But here, you’re constantly anticipating their arrival at any moment.”

Imprisonment

Olha Heiko was charged with “spreading knowingly false fabrications that defame the Soviet state and social order.” During the investigation, she refused to answer questions or sign interrogation protocols, maintaining her innocence throughout. She was sentenced to three years of imprisonment in a general-regime prison camp in Odesa. Upon her release in 1983, she was detained at the camp’s exit and taken to the local KGB office. There, they pressured her to renounce her beliefs, and when she refused, they leveled new charges against her — “anti-Soviet agitation and propaganda.” She served this second sentence in a political camp for women, ZhKh-385/3, in the village of Barashevo, Tengushevsky District, Mordovia. “You travel through these magnificent forests—and then the [prison] zone goes on and on and on,” she recalls.

The living conditions in prison were harsh: the barracks had to be heated with wood, there was no sewage system in the old building, and the food, brought in from a nearby hospital, was cold, so they had to reheat it themselves. 

“We had our own garden, which dear Raisa Rudenko managed, and we grew everything we could there. But then the guards would come and trample it all down. <…>  It was a form of humiliation,” Olha recalls. Alongside Raisa Rudenko, she was imprisoned with the Russian dissident of Ukrainian descent, poet Iryna Ratushynska, Lithuanian human rights activist Jadvyga Bieliauskienė, Latvian dissident Lidija Doroņina-Lasmane, and anti-Soviet resistance fighter and future Estonian Minister of the Interior (1992–1993) Lagle Parek. Olha participated in protest actions, for which she was repeatedly placed in solitary confinement. After her release on March 12, 1986, she returned to Kyiv. “I couldn’t receive [residence] registration, and I couldn’t get a job. Even when I went with an acquaintance who said, ‘She’ll take care of my relatives,’ they refused, saying, ‘No! This is ideological work.’” Eventually, she managed to find work as a poster hanger for Kyivmiskdovidka.

The Ukrainian Cultural Club

After her release from imprisonment, Olha Heiko  reconnected with Ukrainian dissidents. They had the idea to take advantage of the period of glasnost [increased openness and transparency in government institutions and activities] and organize a public event, “We gathered. There weren’t many of us: [Serhiy] Naboka, [Leonid] Milyavsky, Lesia [Larisa] Lokhvytska, Inna Chernyavska, Vadym [Halynovsky]... We decided we needed to hold some lectures, educational ones. But we should start with the Ukrainian language.” On August 6, 1987, in Kyiv’s Obolon neighborhood, at the youth café Liubava, which was under the jurisdiction of one of the Komsomol district committees, a debate took place on the topic “Ukrainian Culture: Facade and Reality.” Among the speakers were former political prisoners Yevhen Sverstiuk and Oles Shevchenko. “Quite a few people came because we called everyone we could.” During the event, they decided to unite into a legal public organization—the Ukrainian Cultural Club (UCC). The first head of the UCC was Arkadiy Kyreyev, and Olha Heiko became the club’s secretary.

About 500 people attended UCC meetings in Frunze Park. The topics of discussion varied widely, from environmental issues to the condition of historical monuments. After Leonid Milyavsky’s presentation on the 1932–1933 Holodomor at an event dedicated to the forgotten pages of Ukrainian history, the Soviet authorities launched a campaign against the club. On October 19, 1987, a provocative article titled “The Theater of Shadows, or Who Is Behind the Scenes of the Ukrainian Cultural Club” was published in the newspaper Vechirniy Kyiv, accusing the UCC of distorting historical facts and engaging in anti-Soviet activities. The article also emphasized the “criminal past” of the organizers. Despite the fact that the official registration of the organization was suspended, the UCC continued its activities informally. People gathered outdoors—on the slopes of the Dnipro River, on the hill opposite Zhytnyi Market — or in private apartments. They divided into sections because there were so many people interested in attending the club’s events.

The UCC’s first public event was the commemoration of the second anniversary of the Chornobyl disaster on April 26, 1988. KGB officers detained Serhiy Naboka, who led the club after Kyreyev, as he exited an underground passage on Khreshchatyk. They also detained Leonid Milyavsky without explanation. To hinder the UCC’s activities, streets near the venue were closed under the pretext of repair work. However, some members of the club, including Olha Heiko, managed to carry out the demonstration. On Independence Square, then known as October Revolution Square, a platform had already been set up for the upcoming May Day demonstration, and the participants used it as their stage. In addition to UCC members, ordinary passersby joined the demonstration. When plainclothes security officers began dragging demonstrators off the platform, bystanders took their place, “Thus we held out for more than an hour.”

Gaining independence and new opportunities

The news of the attempted coup in Moscow (the August Coup, August 19–21, 1991) reached Olha Heiko while she was vacationing near the Black Sea in the Kherson region with her young son, „There were many young people at the [resort]. Some of them, especially the young men, gathered and headed to Kyiv. Some walked, some drove — it was difficult to get out, and arrangements had to be made. They walked to Skadovsk and then continued on to Kyiv.“ Like other dissidents, she anticipated that the so-called GKChP (State Committee on the State of Emergency) would begin a crackdown, „I remember saying goodbye to Nazar [her son] all those three days.“ She returned to Kyiv after Ukraine declared independence.

Starting in 1990 and during the early years of independence, Olha Heiko worked as the editor of the magazine Tserkva I Zhyttia (Church and Life), published by the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church. Later, Serhiy Naboka invited her to conduct television and radio monitoring for the Respublika Ukrainian Independent Information Agency (UNIAR), which he had founded. Olha enjoyed this work, and later she registered her own information and publishing company, Efir-Ukraina. In 2005, due to health issues, she stepped back from public and professional activities. After the full-scale war began, she remained in Kyiv. Her advice to future generations is, „Stay true to yourself and act according to your conscience.“

________________________________________

Narozena v rodině vysoce postavené státní činitelky, mohla by Olha Hejko podle příkladu své matky budovat kariéru v Komsomolu, a později – i v Komunistické straně. Avšak rozhodla se vydat jinou cestou. Pobouřena zatýkáním disidentů, připojila se k Ukrajinské helsinské skupině, aby dokumentovala případy porušování lidských práv v Sovětském svazu. Byla dvakrát zatčena a odsouzena, ale přes všechny překážky pevně stála za svým přesvědčením.  

Dětství a mládí na kyjevských svazích

Olha Hejko se narodila 9. září 1953 v Kyjevě. Její otec Dmytro Hejko (nar. 1918), byl vojenský důstojník, který se zúčastnil druhé světové války a později učil na Kyjevské tankové technické škole. Po odchodu do důchodu pracoval jako bezpečnostní inženýr. Matka Hanna Sušan (nar. 1916), udělala stranickou kariéru a v prvních poválečných letech zastávala jednu z vedoucích funkcí v Ústředním výboru Komsomolu Ukrajinské SSR. Když se jí narodila dcera, byla již náměstkyní ministra školství. Poté pracovala více než 20 let jako šéfredaktorka časopisu Předškolní výchova. „V této redakci jsem vlastně vyrostla. <...> Psaní na stroji pro mě bylo největší zábavou,“ vzpomíná Olha. 

Rodina bydlela v Bankově ulici, která se v sovětském období jmenovala Ordžonikidze. Byla to čtvrť, kde bydlela sovětská stranická nomenklatura, neboť nedaleko se nacházela budova Ústředního výboru Komunistické strany Ukrajiny. Dům měl vnitřní dvůr, kde si děti hrály a inscenovaly hry na motivy pohádek: „V době, kdy jsme inscenovali hru, se jí účastnili všichni, chlapci i děvčata, bez ohledu na věk. A sousedům, obyvatelům našeho dvora, se to velmi líbilo.“ V zimě se jezdilo na saních z kopce. V létě se chodilo dolů k řece Dněpr na pláž. Chodili jsme do kina, někdy do divadla. 

V roce 1961 nastoupila Olha Hejko na střední školu č. 132 v centru Kyjeva. Byla to škola s ukrajinským vyučovacím jazykem – v okolí byly pouze dvě takové školy. V důsledku rusifikace ve školství v polovině 60. let se v ukrajinštině vyučovalo jen na třetině kyjevských škol. Když Olha chodila do desátého, posledního ročníku školy, byla škola 132 sloučena se sousední ruskou školou 147. Sloučená škola „se jmenovala ukrajinská, ale ve skutečnosti tam byly ruské třídy a ukrajinské třídy“. Zpočátku mezi sebou soupeřily, ale později se spřátelily. Olha Hejko byla tajemnicí školní komsomolské organizace: „Tak já jsem byla taková, ideologická. Ale ne ve smyslu oddanosti komunismu, to bylo to nejmenší, co mě zajímalo. Pořád jsem měla nějakou ideu, ideu spravedlnosti“.

„Zajímaly mě jazyky“

Snila o tom, že se stane egyptoložkou, ale učitelka dějepisu ji varovala, že po absolvování historické fakulty bude moci pracovat maximálně jako archeoložka na ukrajinských pohřebištích, nebo se nejspíš stane učitelkou dějepisu na škole. „S tím jsem nemohla souhlasit. A pak se zrovna otevřela nová fakulta slovanské filologie,“ Olha Hejko měla talent na jazyky, sama se naučila polsky, a na Kyjevské univerzitě si vybrala češtinu. „Obchod Družba na Chreščatyku byl můj oblíbený obchod. Kupovala jsem tam knihy v češtině, polštině, slovenštině, zřídka v angličtině. <…> Mohla jsem chodit hladová, ale koupit si knihu,“ vzpomíná paní Olha. Jazyk procvičovala jako průvodkyně a tlumočnice v Mezinárodní mládežnické turistické kanceláři Sputnik a v rámci studentské výměny navštívila Československo. Se svými spolužáky udržovala přátelské vztahy, ale v pátém ročníku se vše změnilo: „Naše cesty se hodně rozešly, protože už jsem pro ně byla nebezpečná“. 

Matusevyč, Marinovyč a Helsinská skupina

S budoucím manželem Mykolou Matusevyčem a jeho přítelem Myroslavem Marinovyčem Olhu Hejko seznámili univerzitní přátelé Olha Syroťuk a Vasyl Škľar. V roce 1973 byl Matusevyč vyloučen z historické fakulty Kyjevské univerzity za své sympatie k ukrajinským disidentům, kteří byli o rok dříve potlačeni. S Marynovičem se seznámil, když ten jako student Lvovského polytechnického institutu přijel do Kyjeva. Měli podobné názory a spřátelili se. V den Ševčenkova znovupohřbu 22. května 1973 společně položili květiny k básníkovu pomníku, za což byl Marynovyč později zadržen policií. Tento den dráždil sovětské úřady, protože oficiální Ševčenkovy oslavy se konaly v březnu, v den výročí básníkova narození a smrti. Za účast na nepovolených akcích hrozilo propuštění ze zaměstnání nebo vyloučení z univerzity. Když po vojenské službě odmítli Marynovyče zaměstnat v továrně v Ivano-Frankivsku, přestěhoval se do Kyjeva a nějakou dobu bydlel u Matusevyče.  

Matusevyč a Marynovyč seznámili Olhu Hejko s Mykolou a Raisou Rudenko, Oksanou Meško a Olesem Berdnykem. Později se tito lidé stali zakládajícími členy první organizace pro lidská práva na Ukrajině. Byla to Ukrajinská veřejná skupina pro plnění Helsinských dohod, známější jako Ukrajinská helsinská skupina (UGG), založená 9. listopadu 1976. Jejím cílem bylo bojovat proti porušování lidských práv v SSSR a informovat světovou veřejnost o skutečnostech týkajících se tohoto porušování na Ukrajině. Sama paní Olha se k UGG zpočátku nepřipojila: „Kluci mi říkali, abych byla opatrná, a nějakou dobu mi nechtěli nic říkat, aby mě ochránil. Tak či onak, když spolu žijete, samozřejmě se něco dozvídáte.“ Mykola Rudenko, první šéf UGG, a Oleksa Tychij, spoluzakladatel organizace, byli zatčeni počátkem února 1977 a 23. dubna si přišli pro Matuseviče a Marynoviče.

„Když ne já, tak kdo?“

Na protest proti zatčení Matusevyče a Marynoviče vystoupila Olha Heiko z Komsomolu a vstoupila do UGG: „Pochopila jsem, že tam potřebujeme nějaké lidi. <...> Mychajlyna Kocjubynska mě od toho hodně odrazovala. Řekla mi: „Uvědomuješ si, že si tím podepisuješ svůj zatýkací rozkaz? A já na to: „Někdo musí za kluky bojovat, někdo musí hájit jejich zájmy“. 

Paní Olha jezdila do Moskvy, setkávala se s představiteli moskevských organizací na ochranu lidských práv Petrem Grigorenkem a Teťánou Velikanovou, předávala západním novinářům informace o případu Matusevyče a Marinovyče a o potlačování lidských práv: „Tresty dávali nejvyšší a nejtvrdší zrovna na Ukrajině“.

Po absolvování univerzity měla potíže s hledáním práce, ale nakonec se jí podařilo získat místo korektorky v nakladatelství Sovětská škola. Byla pod neustálým dohledem KGB a po procesu s Matusevičem a Marynovičem byla lstí zavřena do venerologické nemocnice, dokud je neodvezli z Kyjeva. V nakladatelství jí hrozili propuštěním za absence, tak Olha dala výpověď. „Připravovala jsem se na zatčení. Na vězení. Ptala jsem se Nadijky Svitličné, která si tím již prošla a zajímaly mě čistě ženské záležitosti. Třeba jak si vytrhat obočí bez pinzety. A ona mě to naučila.“

Během krátkého setkání na konci roku 1978 požádal Mykola Matusevyč svou ženu, aby opustila SSSR, s tím, že jí KGB nedovolí žít v klidu. „Kromě toho jsme měli takový velký sen o proražení ukrajinské emigrace,“ vypráví paní Olha. Bylo to v době, kdy bylo Židům povoleno opustit zemi, paní Olha dokonce dostala nabídku fingovaného sňatku s Židem, aby mohla vycestovat. Ukrajince však nepouštěli, a tak paní Olha a její okolí chtěli vytvořit precedens. Když jí bylo odmítnuto povolení k odjezdu, napsala dopis tehdejšímu generálnímu tajemníkovi Leonidu Brežněvovi a zaslala ho spolu s žádostí o povolení k emigraci, diplomem o vysokoškolském vzdělání a vojenským průkazem. Počátkem roku 1980 byla předvolána na městské oddělení víz a registrace a požádána o stažení výjezdních dokumentů. „Řekla jsem: ‘Poslala jsem to Brežněvovi, tak ať mi Brežněv odpoví,’“ vzpomíná paní Olha. Poté byla předvolána na vojenský komisariát, kde se jí zeptali, jak bude bránit svou vlast bez vojenského průkazu, na což odpověděla, že nebude bránit zemi, která „pošlapala všechna lidská práva“. V předvečer svého zatčení se paní Olga vzdala sovětského občanství: „Stát, který neuznává člověka, jeho právo na život, a nejen právo na svobodu slova, shromáždění a tak dále, mám být občanem této země? Ne“.  

Dne 12. března 1980 přišli příslušníci KGB k Olze domů a prohledali její byt (vzali jí Bibli a fotografie) a mateřskou školu, kde v té době pracovala. „Upřímně řečeno, když mě odváděli z domu, tak se mi ulevilo... Bylo po všem. Protože být tady a být tam jsou dvě různé věci. Tam je to jednodušší. Alespoň pro mě to tak bylo. Tady člověk pořád čeká, až oni přijdou, že přijdou.“

Vězení 

Olhu Hejko obvinili z „šíření záměrně lživých výmyslů očerňujících sovětský státní a společenský systém“. Během vyšetřování neodpovídala na otázky ani nepodepisovala protokoly výslechů a svou vinu neuznala. Byla odsouzena ke třem letům v táboře všeobecného režimu v Oděse. Po propuštění v roce 1983 ji zadrželi při odchodu z kolonie a odvezli na místní oddělení KGB. Tam ji nutili, aby se vzdala svých přesvědčení, a když odmítla, vznesli nové obvinění — „protisovětská agitace a propaganda“. Aktivistka za lidská práva si odpykávala svůj druhý trest v politickém táboře pro ženy ŽCH-385/3 ve vesnici Baraševo v Tenguševském okrese v Mordvinsku: „Jedeš jen tak, lesy jsou nádherné a zóna, zóna, zóna.“ Životní podmínky ve vazbě byly těžké: v barácích se muselo topit dřevem, ve staré budově nebyla kanalizace a jídlo dovážené ze sousední nemocnice bylo studené, takže si ho museli ohřívat sami. 

„Měli jsme vlastní zahradu, kterou spravovala Raječka Rudenko, pěstovali jsme tam vše, co jen šlo. A pak přišli vertuchajki [dozorci] a všechno to pošlapali. <…> Byl to takový výsměch,“ vzpomíná paní Olha. Kromě Raisy Rudenko byly s ní ve vězení i ruská disidentka ukrajinského původu, básnířka Irina Ratušinská, litevská ochránkyně lidských práv Jadvyga Beljauskiene, lotyšská disidentka Lidija Doronina-Lasmane a účastnice protisovětského odboje a budoucí ministryně vnitra Estonska v letech 1992–1993 Lagle Parek. Olha Hejko se účastnila protestních akcí, za což opakovaně skončila ve vězeňské cele pro kázeňské tresty. Po propuštění 12. března 1986 se vrátila do Kyjeva. „Nepovolili mi trvalé bydliště, nechtěli mě nikde zaměstnat. Dokonce jsem chodila se známou, která říkala: ‚Bude pečovat o mé příbuzné.‘ — ‚Ne! To je ideologická činnost.‘“ Nakonec se jí podařilo najít práci jako lepička plakátů pro Kyjevské městské informační centrum.

Ukrajinský kulturní klub 

Po návratu z vězení obnovila Olha Hejko kontakty s ukrajinskými disidenty. Napadlo je využít období publicity a uspořádat veřejnou akci: „Dali jsme se dohromady. Nebylo nás mnoho: [Serhij] Naboka, [Leonid] Miljavskyj, Lesja [Larysa] Lochvycka, Inna Černjavska, Vadym [Halinovskyj]… Rozhodli jsme se, že bychom měli pořádat různé přednášky, vzdělávací akce. Ale začít bychom měli s ukrajinštinou.“ Dne 6. srpna 1987 se v kyjevské čtvrti Oboloň v mládežnické kavárně Lubava, kterou provozoval jeden z okresních komsomolských výborů, konala diskuze na téma Ukrajinská kultura: fasáda a realita“. Mezi řečníky byli bývalí političtí vězni Jevhen Sverstjuk a Oleš Ševčenko. „Přišlo tam poměrně dost lidí, protože jsme obvolali všechny, koho jsme jen mohli”. Během akce se rozhodli spojit do legální nevládní organizace Ukrajinský kulturní klub (UKK). Prvním předsedou UKK byl zvolen Arkadij Kirejev a tajemnicí klubu se stala Olha Heiko. 

Na setkání UKK ve Frunzeho parku se zúčastnilo kolem 500 lidí. Témata k diskusi sahala od otázek životního prostředí až po stav památek a dalších témat. Po přednášce Leonida Miljavského o hladomoru v letech 1932–1933, která zazněla na akci věnované bílým místům ukrajinské historie, zahájila sovětská moc proti klubu kampaň zaměřenou na potlačení jeho činnosti. Dne 19. října 1987 vyšel v novinách Večerní Kyjev provokativní článek „Divadlo stínů aneb kdo je v zákulisí Ukrajinského kulturního klubu“, v němž byl UKK obviněn ze zkreslování historických faktů a protisovětské činnosti. Zdůrazněna byla rovněž „kriminální minulost“ organizátorů. Přestože byla oficiální registrace organizace pozastavena, UKK pokračoval ve své činnosti neformálně. Lidé se shromažďovali pod širým nebem, na svazích řeky Dněpr, na hoře naproti Žitnému trhu nebo v soukromých bytech. Byli rozděleni do sekcí, protože lidí, kteří se chtěli zúčastnit klubových akcí, bylo mnoho.

První veřejnou akcí UKK byla připomínka druhého výročí černobylské havárie 26. dubna 1988. Serhij Naboka, který stál v čele klubu po Kirejevovi, byl zadržen KGB u východu podchodu na Chreščatyku.  Bez vysvětlení důvodu byl zadržen i Leonid Miljavskyj. Aby se zabránilo konání UKK, byly pod záminkou oprav zablokovány okolní ulice. Některým účastníkům, včetně Olhy Hejko, se však podařilo akci uskutečnit. Na náměstí Nezávislosti, kterému se v té době říkalo Náměstí říjnové revoluce, již byla postavena tribuna pro prvomájovou demonstraci a protestující ji využili jako pódium. Kromě členů UKK se do akce zapojili i obyčejní kolemjdoucí. A když bezpečnostní složky v civilu začaly stahovat demonstranty z pódia, kolemjdoucí je vystřídali: „Tak jsme to udrželi více než hodinu.“

Získání nezávislosti a nové možnosti 

Zpráva o pokusu o státní převrat v Moskvě (srpnový puč 19.-21. srpna 1991) zastihla Olgu na dovolené u Černého moře v Chersonské oblasti, kde byla se svým malým synem: „Bylo tam [v rekreačním středisku] hodně mladých lidí. Někteří z nich, zejména chlapci, se sebrali a odjeli do Kyjeva. Někteří šli, někteří jeli, protože bylo těžké odjet, muselo se to domlouvat.  Šli pěšky do Skadovska, a pak do Kyjeva.“ Stejně jako ostatní disidenti očekávala, že ji takzvaný Státní výbor pro výjimečný stav (GKČP) začne pronásledovat: „Vzpomínám si, jak jsem se tři dny loučila s Nazarem [jejím synem]“. Do Kyjeva se vrátila poté, co Ukrajina vyhlásila nezávislost. 

Od roku 1990 a v prvních letech nezávislosti byla Olha Geiko redaktorkou časopisu Církev a život Ukrajinské autokefální pravoslavné církve. Později ji Serhij Naboka pozval k televiznímu a rozhlasovému monitoringu pro Ukrajinskou nezávislou zpravodajskou agenturu Republika (UNIAR), kterou založil. Tato práce ji bavila a později si zaregistrovala vlastní informační a vydavatelskou společnost Efir-Ukrajina. V roce 2005 se kvůli zdravotním problémům stáhla z veřejné a profesní činnosti. Po vypuknutí plnohodnotné války zůstala v Kyjevě. Budoucím generacím paní Olha radí: „Zůstaňte sami sebou a jednejte podle svého svědomí.“