Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Ярослава Гасюк (Крижанівська) (* 1925)

• народилася 28 грудня 1925 р. у місті Перемишль

• навчалась у середній школі, приватній жіночій гімназії

• в роки нацистської окупації працювала фармацевтом в аптеці

• 1943 р. – вступила до Юнацтва ОУН

• 1946 р. – переселена до Львова

• 1946 р. – заарештована

• 2 місяці перебувала під слідством, звільнена через відсутність доказів

• 1947 р. – вступила до Львівського державного медичного інституту

• 21 лютого 1948 р. – заарештована вдруге

• засуджена до 25 р. виправно-трудових таборів та 5 р. позбавлення прав

• до жовтня 1948 р. – перебувала у Львівській тюрмі НКВС № 1

• жовтень 1948 р. – перебувала у Львівській тюрмі НКВС № 2

• листопад 1948 р. – перебувала у Львівській тюрмі НКВС № 4

• грудень 1948 р. – етапована до Інти

• червень 1956 р. – звільнена

• мешкає у Львові

«Я Вам скажу про підпілля. То було моє життя, моя ідея і моє майбутнє… »

 

Ярослава Гасюк (до заміжжя – Крижанівська) народилася 28 грудня 1925 р. у місті Перемишль Львівського воєводства (тепер Підкарпатське воєводство, Польща) в національно свідомій українській сім’ї. Батько, Онуфрій, був годинникарем, а мати, Марія, працювала на польській кондитерській фабриці «Бранка».

 

«Мама була Марія Пашковська, дочка Івана і Марії. Вийшла мама за Крижанівського Онуфрія, сина Юрія. І вони поженилися. І народилася у них одна дочка Ольга з 1922 року, друга дочка Іванка з 1923 року, пізніше я, з 1925 року, Любомира з 1929 року і, накінець, народилася у війну моя сестричка Зеня з 1944 року… Все свідоме життя я прожила у Перемишлі. Моя мама була дуже велика патріотка, яка виховала нас, чотири доньки, в патріотичному дусі. Моя мамця закінчила сім класів, але була дуже усвідомлена людина… У «Просвіті» була, в Союзі українок, збірки робила… в хорі виступала. Всьо, де просвітянське, на різдвяні свята ми ходили всюди… Мій тато працював тяжко. Бачите, що таке велика сім я: треба було заробити дуже».

 

До 1939 року Перемишль перебував під владою Польщі (Другої Речі Посполитої). У місті проживали поляки, українці, євреї, незначний відоток німців, литовців, росіян і чехів. В цей час Ярослава навчалась в українській середній школі, потім – у приватній жіночій гімназії.

 

«То було шістдесят процентів українців. І так звучала українська мова на рівні з польською. І ми не боялися говорити. Де би то було можливо, щоб я, напримір, ішла по вулиці з сестрою чи з батьками, чи ще зі своїми шкільниками, а наші шкільні діти не говорили! Ми не боялися. То були зовсім інші часи. Хоч поляки були дуже жорстокі до українців. Вони прислідували українців свідомих, вони роботи не давали, вони на студії не приймали. От як в університети, то рідко коли. Ще як Шептицький (митрополит УГКЦ Андрей Шептицький – ред.), то він ще пропонував тих здібних учнів, то ще вчилися. А вони – ні».

 

Гострих протистоянь між етнічними групами населення в той час у місті не було. Люди допомагали один одному, попри етнічні, релігійні чи інші відмінності.

 

«Мама завжди пекла паску, бо піч була пекарська в долині. То жидівка все казала: «Пані Крижанівська, дайте мені паску, тільки не посвячену». А вона: «Добре, дасте мені мацу не заклинанну, а я вам дам паску». І вони мінялися. Мама добре з ними. Мама моя прекрасно говорила по-німецьки, по-жидівськи.»

 

У місті вирувало релігійне, культурно-освітнє, економічне, громадсько-політичне життя.

 

«Церков було три… Одна була тільки православна, тому було чотири. А то були греко-католицькі. Православна церква з‘явилася, коли інтелігенція повтікала до Перемишля за більшовиків – Запорізькі, Радченки. У нас дуже гарно було. То була їм церква ця. Але в нас не було різниці. В нас релігії вчили греко-католицькі священики. І всі ходили до тої церкви нашої. А в неділю йшли до православної».

 

Громадсько-політичне життя українців у Перемишлі пожвавлювали діячі просвіти, науки та духовні лідери. Зокрема, в ці роки тут жили і працювали поетеса Уляна Кравченко, графік Олена Кульчицька, професор української гімназії Михайло Демчук, поет, професор Перемиської чоловічої гімназії Василь Пачовський, єпископ УГКЦ Йосафат Коциловський та багато інших. Українська громада збиралася у «Народному домі», де відбувалися тематичні творчі вечори, святкування, вистави.

 

«Українці дуже були згуртовані. То був один суцільний народ, український патріотичний народ… В нас був чудесний «Народний дім». В тому «Народному домі» гуртувалися всі-всі-всі… В «Народному домі» був театр Лесі Українки (Драматичне товариство ім. Лесі Українки – ред.)… Там великий гарний театральний зал, велика сцена… Там приїжджали театри Тобілевича (Український народний театр імені Івана Тобілевича – ред.), Заграви (Український молодий театр «Заграва» – ред.), Стадників (театр режисера Йосипа Стадника – ред.). Приїзджав хор Котка (Український мандрівний хор Дмитра Котка – ред.), приїзджав хор Божика (Українська капела бандуристів ім. Т. Г. Шевченко – ред.)… Ми ходили до того театру – мама нас завжди вела. І там ми сиділи тихенько на бальконах. Так нас батьки виховували. Так шо культурне життя дуже буяло. У нас було багато інтеліґенції, у нас були свої банки, у нас була своя адвокатура, у нас було «свій до свого по своє». Народна торгівля була, «Маслосоюз», «Центросоюз», культурне життя було. І ми так виховувались на тому культурному житті».

 

У місті діяли спортивні товариства «Сокіл», Пласт, в яких гуртувалася молодь. У «Соколі» займалась і Ярослава Гасюк.

 

«У «Соколі» ми займались. Патріотичне виховання – в першу чергу; по-друге, всі свята святкували, фестини робили… Я їздила в зимі на сновгах, на ковзанах і їздила на лещатах... І грала ще в пінг-понг. І приїздила я до Львова навіть на олімпіади».

 

24 серпня 1939 р. між Третім рейхом та СРСР була укладена міжнародна угода – пакт Молотова-Ріббентропа. У таємному додатковому протоколі держави визначили сфери впливу у Європі. Агресори розділили Польщу на дві частини по ріці Сян. Відтак половина Перемишля належала гітлерівській Німеччині, а половина – сталінському Радянському Союзу.

 

 «Лівобережжя було німецьке, а Правобережжя було російське. На Правобережжі совєцькому був такий паркан великий, що там треба три драбини, щоб ви могли подивитися на ту сторону. А у німців до половини Сяну люди купалися. А то всьо було заблоковано, невільно було. До чого вони всього боялися».

 

Місцеве населення сприйняло прихід «перших совітів» неприязно та з острахом.

 

«Перше вступили совіти до нас, на нашу землю. Приїхали танками і приїхали танкетками, чи як то ті машини називаються, що вони теж убезпечені зброєю, але маленькі такі… Приїхали брудні, в шинелях, в обмотках і в черевиках. А деякий мав черевик один, а один… чобіт, бо десь сі загубив. А панянки такі були страшні-страшні, що то страшилища. Вони так накинулися на наші крамниці, вони так всьо витягали. Так, як в Німеччині, вони пів-Німеччини насилували, – і те ж в Перемишлі. Бігали за дівчатами мами, не випускали дітей».

 

Радянська влада почала реформовувати життя людей відповідно до сталінської ідеології. Придушувалися будь-які прояви вільнодумства.

 

«Як прийшли вони в трийцять дев’ятому році, вони привезли своїх вчителів, вони привезли свій театр. Багато людей привезли. Для них то був шок, бо вони думали, що вони їдуть в небуття. Знаєте, як вони казали: «ґнілой капіталізм». Вони думали, що ми ходимо босі, голі, і додому далеко. І вони, коли прийшли, для них то був шок. Коли вони побачили, що в нас всьо є: і по магазинах, і всі гарно вбрані. Колись так не було, як тепер, шо одно другого переплюнути. Всі однаково гарно виглядали. І для них то був шок. І вони післали вчителів. Вчителі були страшні. Мені їх було жаль. Навіть казали: «З круліка жакєтка, в ренце торебка і відзе совєтка» («Жакет з кроля, сумка у руці – бачу «совіта» - ред.). Цілі вірші про них були. Але мені їх було жаль… В школі було страшне. І ми чуть не попалися в 40-му році, бо ми зробили Шевченківський концерт. І ми зробили інсценізацію «Розриту могилу» і «Великий льох». То були чудно зроблені костюми шикарні… була Україна вбрана так. Всьо то за такою пеленою було: спочатку ішов діалог, як то було перед сценою того вірша, а пізніше – інсценізація. Боже, як вони всі взбудоражились, що ми таке сміли поставити, «Розриту могилу»… Я не знаю, як ми відпекались. Правда, ми тоді повтікали… Пізніше вони зникли, вони пішли на Захід і всьо. Війна, війна, війна».

 

У червні 1941 р. розпочалася Друга світова війна. Німці окупували Польщу, а незабаром і Західну Україну.

 

«В червні вони наступають на Перемишль. Вони перейшли Сян, перепливли… Ми почули страшні постріли. Бо наші будинки так стояли, бо то ж гористе місто. Ми на горі були побудовані, що й ми Сян бачили з цих будинків. Ми бігали зверху до Сяну купатися. Вони перейшли Сян і зруйнували той паркан. І Ви знаєте що? Більшовики нічо не знали, бо вони не об‘явили війни. То знаєте, як вони втікали? В підштанцях. Лишився тільки театр. Не втік, не хотів втікнути. І за німців він у нас був. Вони так втікали, вони не знали, що робиться, вони дійсно не усвідомлювали».

 

В роки нацистської окупації Ярослава працювала фармацевтом в аптеці, вела активну громадську діяльність – долучалася до постановки вистав, підготовки творчих вечорів у місцевому театрі. Тоді ж на Перемиській землі активно діяло підпілля ОУН-УПА. У 1943 р. Я. Гасюк вступила до Юнацтва ОУН. Отримала псевдо „Ярка“.

 

«Я Вам скажу про підпілля. То було моє життя, моя ідея і моє майбутнє… Там були мудрі люди. Там було багато інтеліґенції. Там було з ким спілкуватися. Навіть з тими вояками… І завжди всі ми називалися тими псевдо. Моє псевдо було «Ярка»… Ми тоді навіть не знали прізвищ, бо була така конспірація, шо не треба було, щоб хтось знав чуже прізвище. І ми не знали, і не старалися довідуватися. І коли перший раз мене направили в підпілля, то мене направив магістр фармації Солган Ярослав (окружний керівник фармацевтичного відділу УЧХ – ред.). Він мене направив до сотні «Бурлаки». Дали мені медикаменти. А так, як я із сестринською справою була знайома, бо я то люила, бо я мала бути медиком… Я не потребувала іти на вишкіл. Я не була на вишколі. Я вже була сформована медсестра».

 

Діяльність у підпіллі неодноразово вимагала від повстанців самопожертви, відваги та згуртованості у складних небезпечних ситуаціях. «Ярка» виконувала обов‘язки медсестри Українського Червоного Хреста (УЧХ) у сотні «Бурлаки». Про порятунок повстанця професора Нечая Ярослава Гасюк запам’ятала на все життя.

 

«Бурлака передає мені в Перемишль: «Ярка, треба забрати з Корманич професора Нечая, бо він поранив себе». Вони сиділи обідали… Він мав гранату, і вона йому якось розрядилася. Він вискочив і викинув її, але вона йому відірвала це місце (показує на бедро – ред.)… Ну і ми договорилися. І хлопці його привезли. А тепер проблема. Треба привезти, але ж його десь дати, але не в мою хату. Я йду до професора Гози ше перед тим. Там пані Марія була його господиня і жила на нижньому поверсі. Я кажу: „Пані Марія, я Вас умоляю“. І сказала їй то. Але професор не має нічо знати. Бо то не можна. І Ви розумієте, темна ніч. Вона взяла собаку, щоб він не гавкав. Вона мала тільки одного сина, була вдова. Ми вночі завозимо професора Нечая. То був професор, Нечай було його прізвище. А він працював в нашій редакції підпільній. І привезли його. Шо робити? То всьо вирване. Я перекиссю то всьо обробила, але то страшне, то таке всьо вирване. І тоді я думаю, шо мені робити. Іду до лікара Макарухи… Кажу: „Пане доктор, я Вас дуже прошу“. І розказую йому на духу, як то було. Він нічо не говорить. Летить, бере торбу і летить зі мною туди. Ноччю. Можете уявити? Але то дуже добре, бо там ліси. В нас така територія: городи, будинки, то не таке пусте місце. Ну ми добилися через той степ, прийшли туди. Він йому то всьо зробив. Всьо йому то обробив. І сказав: „Слава, не знати, що будем робити. Я ше прийду. Я йому ше раз зроблю, але його треба до шпиталю… І я, – каже, – шо робити, я візьму його швидкою. Шофер наш, українець. Я його візьму до шпиталю як хорого. Тільки научи його хоч дві або три фрази говорити по-польськи. Бо ж східняк. Ні одного слова польського“. Я іду туди і кажу: „Пане професор, – а він дійсно був професор, його псевдо «професор», – давайте будем вчитися по-польски. Хоч чотири фрази“. – „Ну вчіть мене“. Я кажу: „Матко Боска, ратуй мі. Матко Боска, ратуй мі“. Три рази повторіть „Матко Боска, ратуй мі“. Повторяв, повторяв, накінець шось вийшло. – „Ох, як мі болі! Ох, як мі болі!“. Дальші дві фрази. Я навчила ті дві фрази, бо більше неможливо було. Прийшов доктор та й питав його, і ше його поправляв. А носила йому їсти моя сестричка Люба, ота з 29-го року. Бо там ніхто не йшов, бо ми боялися. Пізніше він вночі приїхав, забрав професора до повшехного шпиталю на  Засянню. Там повшехний шпиталь був. І  положив його в кімнату одну як дуже хорого. Він там лежав майже два тижні. До нього медсестри приходили… і йому робили уколи. Він йому зробив операцію, бо боявся гангрени. Тому шось вирізав. Пізніше всьо стало гоїтися і сходитися. Там шрами лишилися, сліди після тих ниток. Ну і всьо, професора треба забирати... І він його вночі віз до Гози, професора тої пані Марії. Я мігом післала зв’язкову і сказала, шо нехай хлопці приїзджають. І хлопці приїхали, і вивезли його туди. І після цього він десь переїхав. Його хлопці перевезли».

 

У підпіллі була сувора конспірація та субординація. Часто підпільникам допомагали місцеві мешканці, які також потерпали від окупантів.

 

«Як я була в підпіллі, то жила в людей. Я ходила в спідниці,  ходила в таких мештах, або чоботи, або босяком. В хустці на голові. Так, як на селі ходять. Тому я тепер не ходжу в формі. Не ходжу, бо я сказала: „Я не ходила в формі». Я ходила в хустці. Я мала халат білий під сподом завжди. Я ходила  вбрана так, як всі селяни».

 

У 1944 р. на короткий час Перемишль увійшов до складу УРСР, а в 1945 р. був переданий Польщі. У 1946 р. внаслідок домовленостей між УРСР та Польщею про взаємний обмін населенням у прикордонних районах була переселена до Львова і Ярослава Гасюк. Того ж року Ярославу заарештували під час виконання завдання ОУН.

 

«Як тільки приїхала, я пішла до родини «Бурлаки». Бо він львів‘янин. І я пішла, відшукала ту садибу. Я вже з його мамою була знайома, і з його Лесею, чудесною сестрою, а племінниця його така маленька ще була… Я їм привезла гроші, я їм привезла всьо про Влодка Бурлаку… І так Бог мені зробив, шо я всьо то їм передала… Харкови дали мені документи. Він мав їхати за границю. І я мала йому сказати, до кого він повинен звернутися. Добре, шо то всьо не сталося. Я прийшла до них, а там коло дверей висить великими буквами: „Продається піаніно“. Я думаю, шо він продає піяніно. Я ше навіть його не знаю, не бачила. Я відкриваю двері, а там – КГБ. Зрозуміло, і мене за шиворот: „Чого Ви тут прийшли?“ А Бог є на світі. Я кажу: „Тут продається піаніно. Мене професор Божейко вчить, а я не маю піаніна». І всьо. Вони мене арештували і два місяці мене морочили, а на мене нічо не мали».

 

«Ярка» перебувала під слідством протягом двох місяців, проте через відсутність доказів була звільнена з-під арешту. У 1947 р. вступила до Львівського державного медичного інституту. 21 лютого 1948 р. була заарештована вдруге через виказ знайомої з підпілля ОУН. До жовтня 1948 р. дівчина перебувала у Львівській тюрмі НКВС №1 на вул. Лонцького. Замість 8-ми осіб у камері знаходилося 25. Жінки спали на бетонній підлозі, милися над «парашею». Через антисанітарію у камері розвелися воші. Щодня їм дошкуляли холод, голод, воші та тортури. Тоді Ярославі було 23 роки.

 

«Під команду «раз, два, три» – обернулися. Знаєте, ми були молоді люди. І кожний раз відкривається форточка, пізно ввечір вже, по півночі до мене: «Крижановська, на виход!» Навіть не Крижанівська, а Крижановська… І так «на виход» – і до слідчого. Посадили нас під стіну: «Ну, признавайтесь!» А я йому кажу: «А до чого?» Ну до чого я маю признаватися, якщо він мені нічого ще не говорить, нічого ще не знали тоді так добре. Тоді, як я була, відкриваються двері… Дивіться, які руки страшні (показує руки – ред.). Пальці в двері – то було раз, а другий раз – то було стіна і голова. А пізніше тут, під груди. Але то задоволення вони діставали. А ще робили такі психічні. От ведуть мене, напримір, по коридору. І до камери відкриті двері. Лежить мужчина на підлозі. І на ньому тут доска (показує на груди – ред.), а ті два гойдаються, як на гойдалці. Ви мені повірите? Я прийшла, я чуть не вмерла. Я сказала: «Дівчата, що вони роблять з цими хлопцями! Вони нам, – кажу, – дають страшне. Викручують нам руки, ноги всьо… там страшне робиться. Я так плакала, мені так було жаль того хлопця».

 

Після слідства та допитів відбувся суд. В одній із камер тієї ж таки тюрми Військовий трибунал з трьох осіб засудив Ярославу за ст. 54-1“а“ КК УРСР („зрада Батьківщини“) до 25 років виправно-трудових таборів та 5 років позбавлення прав.

 

«А був суддя Доругань. Я його ніколи не забуду! Напевно, два-три роки старший від мене, не більше… Він з Києва приїхав. І він сказав мені: «Отут є свідки, які свідчать, що Ви були на Закерзонні, працювали в УПА. Признавайтеся!» А моя коліжанка (не хочу казати прізвища, бо вона вже мертва) каже: «Та що ти, Ярочко, та признайся, вони вже всьо знають, що ти!» Я кажу: «А що ж ви мене так називаєте, я вас не знаю! Що ви мені говорите, то я вас не знаю!» Другий би мене вбив, слідчий. А він тільки так подивився, помахав головою».

 

У жовтні 1948 р. «Ярку» перевели до Львівської тюрми НКВС №2 на вул. Замарстинівській, у листопаді 1948 р. – до Львівської тюрми НКВС №4 („Бриґідки“), звідки у грудні того ж року вона була етапована до м. Інта, Комі АРСР, СРСР (тепер Республіка Комі, Російська Федерація). В Інті відбувала ув‘язнення в одному з виправно-трудових таборів.

 

«То були довгі безконечні бараки з подвійними нарами…Там був якийсь коц, лаха під сподом, а зверху якийсь коц нещасний. І то було всьо ваше. Ти або кулак під головою, а може і подушечка бути. Бо ми собі, жінки, вміли дати раду. То було дуже понуро, ті бараки оберігалися дуже.»

 

Спочатку жінка працювала на ремонтно-будівельних роботах з розбудови міста, де познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – Олегом Гасюком.

 

 «Я викопувала траншеї під будинки, бо Інта – то було дерев’яне місто, таке затрепане, як бараки. То я, і Маруся, і ми всі викопували, мої колежанки, всі викопували ті траншеї. Сім метрів, бо там мерзлота спочатку жахлива. А в тій мерзлоті були джагани, шо ти відлупуєш… То ми викопаєм два метрии – вже не можна. Тут кладуть такі дошки. Роблять такі віса, знаєте. Я не знаю, як то по-українськи. Ту землю і той льод з тої одної сходинки на другу, третю – та й аж там викидають… То була наша перша робота. Друга моя робота була розгружати бревна з вагонів… Ми не були на лісоповалі, бо там лісу не було. Там лісотундра… То треба піднести і скинути його. Тут скинули по тих дошках – і з тої сторони скинули. Бо як тут не скинеш, то тебе може і забити. Ну то я робила… Там шахти були, то хлопці робили на шахтах. Ми на шахтах не робили, бо ми мали отаку роботу. Земельні роботи найбільше ми робили. А як ми з хлопцями зустрічалися. Отут ми копаємо ту траншею, а там хлопці з шахтів. Ну так метрів п’ятдесят. – «А хто зі Львова?»  Я кажу: «Я зі Львова» – «А я теж зі Львова!» – «А хто Ви?» – «А я Гасюк». А я його в театрі дуже добре знала, бо він виступав в Заньковецької театрі. Там моя родина працювала… І так ми познайомилися з моїм чоловіком. А побачилися пізніше. Тоді, коли Сталін помер».

 

Пізніше Ярославу перевели на цегельний завод. Під час роботи на заводі вона була учасницею місцевої культбригади. Тоді ж їй прийшла повістка про звільнення.

 

 «Я робила на цегловому заводі… Прийшло звільнення. І мене не пускали до Львова, а повинні були пустити… Ми мали таку бригаду, то називалася «культбригада». То була українська агітація. Бо то переважно всьо було українське, бо то ж були українці. Ми там танцювали і співали українські пісні, і з опер всяких, всьо було… Там був такий Ніконов майор. Він до мене підійшов і каже: «Тут є вам звільнення, – а я числилася ще за тою цегольнею, – є звільнення, що Ви маєте вернутися до Львова». Мене тримали більше двох місяців, вони не давали мені спокою, щоб я не їхала… Не давали мені документа».

 

Після звільнення у червні 1956 р. Ярослава повернулася до Львова, після чого одружилася з Олегом Гасюком, колишнім політв‘язнем. Молода сім’я тривалий час не могла приписатися у місті. Місцева влада, отримавши відповідні вказівки з Кремля, всіляко перешкоджала колишнім політв‘язням у всіх сферах життя, прирівнюючи їх до злочинців. Ярослава Гасюк звернулася з проханням про прописку, на що отримала відмову працівниці паспортного столу Діденко.

 

«І каже до мене вона: «Уєзжайтє!» – «А куди я  поїду? Тут я можу хоч десь приземлитися, а куди я?» – «Откуда прієхалі, туда уєзжайте». А я їй випалила: «Я тут приїхала. Тут моя Батьківщина. А поїду тільки тоді, коли і ви поїдете, звідки приїхали!» І мій паспорт «чух-чух-чух-чух» – перечеркнений. Я вже на правах птичих. Аж пізніше пішли до Стефаника (Семен Стефаник – голова Львівського облвиконкому у 1954-1969 рр. – ред.). Він перший секретар був. І розказали йому ту всю історію. І Стефаник: «Нємєдлєнно, – ні, він по-українськи говорив, – приписати тих людей. І не переслідувати їх». І нам дали спокій. І так ми з Олегом жили сорок шість років».

 

Підготувала: Людмила Левченюк