«А свята ми відзначали чудесно. Ми зберігали хліб, ми його сушили. Пізніше його розбивали, шоб зробився такий дрібненький, як мука. І з того торти пекли. Ми собі то лишали і з того торти пекли. І нам давали масла, як «кіт наплакав». Дуже мало. Але як ми там двадцять чоловік – то і верх могли зробити. І цукру трохи ми ощаджували. І посилки ми діставали. Ми завжди мали свята. Ми співали. Ми відправляли. Ми колядували. Ми не боялися. А як Сталін вмер… то ми заспівали: «Ой у лузі червона калина». То вони аж стріляли: «Замолчітє!» Так вони боялися. Навіть пісні.»
«Вони прийшли. По-перше, вони зробили на нас вражіння дуже організованої армії; по-друге, вони були чистьохи… Не було всюди води, а були помпи. Вони під тими помпами милися. Чисті-пречисті. І дуже були зарозумілі, що всьо вже було так, як має бути. Але вони тільки були до сорок першого року. Всьо було «Нур фір Дойче» (з нім. Nur für Deutsche – тільки для німців – ред.), заборонено. На ту лавку не вільно сісти, в театрі рядів повно було «нур фір Дойче», не вільно було сісти. Була така дискримінація нації. То було страшне для нас.»
«Ми називалися тільки псевдо. Моє псевдо було «Ярка». І всіх я називала псевдо. Ми тоді навіть не знали прізвищ, бо була така конспірація, шо не треба було, щоб хтось знав чуже прізвище. Ми не знали і не старалися їх довідуватися навіть. І коли перший раз мене направили в підпілля, то мене направив маґістр фармації Солган Ярослав (окружний керівник фармацевтичного відділу УЧХ – ред.). Він мене направив до сотні «Бурлаки»… І мене післали медсестрою, зв’язковою з Перемишлем, і інформатором, щоб я всьо, шо робилося в Перемишлі, і мій тато довідувався, шоб вони були в справі: шо, як є. Як якесь заворушення, шоб відразу дати їм знати. В нас був зв’язок добрий. І я цим займалася всі роки. Я їм ше приносила одежу цивільну, бо деколи вони перебиралися і йшли до Перемишля. Навіть їхали далі. То я їм приносила цивільну одежу. Я їм приносила під спід сорочки. А де я то, мама моя то діставала. І навіть гроші я їм приносила.»
«Після першого семестру ідемо з лекції. Іду я по Пекарській вулиці. І Зеня зі мною йде, і Галя. Галя відійшла. Сміємося, говоримо про буденні речі. Раптом тут стоїть машина і двох мужчин: «Садітєсь». Я кажу: «Вибачте, чого я маю сідати?» – «Нє разговарівайте, садітєсь». Я кажу: «Я не сяду!» Думаю, якісь бандити. Він мені показує документи з КГБ. І заштовхують нас в ту машину, чорну таку, легкову. Я не знаю, чи то «опель» був, чи шо. Колись я розумілася на тих машинах. Заштовхали, привезли на Дзержинського. Взяли нас в кабінет. Зеню осібно, мене осібно. І зачинають мене випитувати. Звісно, я від всього спочатку відказувалась. Навіть з ними говорити не хотіла. Я кажу: «Яке ви маєте право?» Бо я знаю, що вся справа в мене була в Польщі. І до радянського відношення вона ніякого не могла мати. І я то знала. І ше сказали: «за «нєт» – суда нєт». То я зачала спокійно говорити. Вони мене там потріпали два дні. По лиці мені надавали. Вони саджають коло стіни самої і так – за голову... (показує – ред.). Добре, шо я ше не дурна зовсім. І після того – на Лонцького.»
Ярослава Гасюк (Крижанівська) народилася 28 грудня 1925 р. у м. Перемишль Львівського воєводства (тепер Підкарпатське воєводство, Польща). Навчалась у середній школі м. Перемишль, потім - у приватній жіночій гімназії. В роки нацистської окупації працювала фармацевтом у аптеці м. Перемишль. 1943 р. вступила до Юнацтва ОУН (псевдо „Ярка“). Виконувала обов‘язки медсестри Українського Червоного Хреста (УЧХ) у сотні „Бурлаки“. В 1946 р. переселена до м. Львова внаслідок домовленостей між УРСР та Польщею про взаємний обмін населенням у прикордонних районах. Того ж року заарештована під час виконання завдання ОУН. Перебувала під слідством протягом двох місяців. Звільнена з-під арешту через відсутність доказів. У 1947 р. вступила до Львівського державного медичного інституту. 21 лютого 1948 р. заарештована вдруге через виказ знайомої з підпілля ОУН. До жовтня 1948 р. перебувала у Львівській тюрмі НКВС № 1 на вул. Лонцького. Засуджена за ст. 54-1 „а“ КК УРСР („зрада Батьківщини“) до 25 років виправно-трудових таборів та 5 років позбавлення прав. У жовтні 1948 р. переведена до Львівської тюрми НКВС № 2 на вул. Замарстинівській, у листопаді 1948 р. - до Львівської тюрми НКВС № 4 („Бриґідки“), звідки у грудні того ж року етапована до Інти, Комі АРСР (тепер Республіка Комі, Російська Федерація). Відбувала ув‘язнення в одному з виправно-трудових таборів у м. Інта. Звільнена у червні 1956 р. Повернулася до Львова, після чого одружилася з Олегом Гасюком, колишнім політв‘язнем. Тепер мешкає у Львові.
Вистава «Мораль пані Дульської». Ярослава Гасюк (Крижанівська) сидить третя праворуч. Керівник вистави – Габріела Запольська. м. Перемишль, Генерал-губернаторство, 1943–1944 рр.
Вистава «Мораль пані Дульської». Ярослава Гасюк (Крижанівська) сидить третя праворуч. Керівник вистави – Габріела Запольська. м. Перемишль, Генерал-губернаторство, 1943–1944 рр.
Різдвяні свята на спецпоселенні. Ярослава Гасюк (Крижанівська) стоїть у другому ряду третя ліворуч, Олег Гасюк – у третьому ряду другий ліворуч. Інта, Комі АРСР, СРСР, 1956 р.
Різдвяні свята на спецпоселенні. Ярослава Гасюк (Крижанівська) стоїть у другому ряду третя ліворуч, Олег Гасюк – у третьому ряду другий ліворуч. Інта, Комі АРСР, СРСР, 1956 р.
Українські жінки-політв’язні після виходу з таборів на спецпоселенні. Ярослава Гасюк (Крижанівська) у верхньому ряду друга праворуч. Інта, Комі АРСР, СРСР, 24.04.1955 р.
Українські жінки-політв’язні після виходу з таборів на спецпоселенні. Ярослава Гасюк (Крижанівська) у верхньому ряду друга праворуч. Інта, Комі АРСР, СРСР, 24.04.1955 р.
Hrdinové 20. století odcházejí. Nesmíme zapomenout. Dokumentujeme a vyprávíme jejich příběhy. Záleží vám na odkazu minulých generací, na občanských postojích, demokracii a vzdělávání? Pomozte nám!
