Ірина Білик Iryna Bilyk

* 1952

  • «А розкажіть, а як ви почали займатися бісероплетінням?» — «То була така цікава історія. Мені подарували отакий з бісеру шнурочок, а він тріс, і посипалися бісеринки. Я підібрала його раз там, потім знов, а потім кажу: “Жінко, вища фізична освіта. Бери ножиці, ріж і давай сама то всьо починай знову”. Я зібрала той шнурок назад на нову міцну нитку, бо то була на звичайній шпульочній нитці зроблено, і воно мене затягнуло. Потім дивлюся: “О, цікаво, а якби таке, а якби таке?” — а літератури ніякої не було, нічо не було. Це було двадцять років назад. І це мене якось так трошки заінтригувало. А як зробити? Я почала малювати на міліметровці, а потом думаю: “Слухай, та то ж елементарно просто, береш зошит у кратку, чух-чух, намалював, намалював” — і я придумала різні, ну як, для себе, для того, щоб потім комусь пояснити. Як це намалювати так, аби це було просто? І прийшла ідея, потім уже десь щось зробив одне, друге, третє, поділитися цим з дітьми, мені було цікаво, і їм було цікаво. А потім почала література з’являтися, і я побачила, що я була на правильному шляху чисто схематичного зображення того всього, що робиться. Я тепер дивлюся на роботу — без проблем. Я то малюю, роблю, реконструйовую старі вироби і так далі. І в такому плані… віддавши директорство Центру дитячої творчості на Сихові, я взяла і набрала дітей саме на гурток бісероплетіння. Це було 17 січня 2000 року. Нині є [20]21-ий. І увесь цей час я працюю з дітьми. Для мене цікаво дослідити традицію і цю традицію передати. Я маю свою колекцію таку, ну, більш як півтора сотні вже реконструкцій старовинних виробів, і робити нові роботи все-таки на традиційній основі, придумувати щось своє нове сучасне, яке би було приємно носити. Мені здається, що у першу чергу приємно носити… оті старовинні реконструкції. Наскільки люди були… від природи чутливі до кольористики, прекрасно композиція там була. Ну, все щось таке надзвичайне, що я як дивлюся на ту стару роботу, яка з кінського волоса розсипається, перше бажання не дмухати і відновити. Відновити, дати йому друге життя. І це я поставила собі за мету і в роботі з дітьми. Ми робимо і робимо багато. Тобто я мушу за рік дитину навчити різних технік з нуля. Вселити нитку в голку, навчити набирати бісерину. Вкладаєш два місяці, три місяці роботу на палець — як притримати пальчиком, чому в тебе не підтягнута нитка, там всякі нюанси тої роботи».

  • «Ви знаєте, я була ще маленькою і про ті події, в яких я вродилася, фактично, ну як зналося — жилося, знаєте. Я бачила батьків. Я бачила, чим вони займалися. Я бачила їхнє оточення, я бачила тих людей… І для мене особисто якогось такого драматизму у тому зовсім юному віці, дитячому, не відчувалося. Жили так, як жили. Головне, що любили один-одного — це було дуже важливо. Поважали один одного — я це бачила: як любити, як поважати, як якусь елементарну допомогу, услугу комусь зробити. Але то були мої батьки такі, розумієте, і їхнє оточення фактично складалося з таких самих, як вони, в більшім кількості інтеліґентів, і то високо… таких високоосвічених людей, які мусили з моїм батьком, який мав сім класів, розумієте, ті дерева пилити. Так склалося життя їхнє, і так склалася… історія того суспільства, в якому вони жили. Знаєте, завше є добре, коли ти малий, маєш батьків коло себе, молодий і сильний, і красивий, а потім уже, із висоти отої житейської дзвіниці дивишся на то, як на щось добре, тому що порівнювати, звичайно, матеріальні блага сьогоднішнього суспільства і того, що було навіть двадцять років назад — це є велика різниця. Але... розуміти треба і цінувати те, що ми мали таке покоління... дійсно людей цікавих, людей одержимих. Тепер мене більше вражає байдужість людей, по відношенню один до одного і до того, що навколо нас відбувається. Я десь маю велику надію на молодих людей, на покоління ваше… що мусить наступити той критичний момент, коли ви зрозумієте, що вам треба піднятися і зробити для себе те, що треба, розумієте».

  • «Я мала вже двох братчиків. Василько був найменшим. І ті двоє дітей були на моїх руках, бо мама мусила зварити, попрати, заробити… Заробити копійку — в який спосіб лиш можна було. Уявіть собі, лютий місяць, тато приніс двадцять два рублі. Навіть якщо хліб коштував в той момент шістнадцять копійок, то для того, щоби місяць прожила сім’я з п’яти людей, то треба було не двадцять два рублі. Це є стільки йому заплатили за роботу. Або в хрущовський період, [19]62 — [19]63 рік, коли ми вставали рано, в шостій годині, йшли займати чергу в хлібний магазин, десь під одинадцяту-дванадцяту привозили машину хліба... І давали по хлібові в руки, по хлібові в руки, а потому така була велика ляда і шпара в ній, і великий такий ніж. Різали — "чах", на половинку того хліба, який ліпився, а прийшло до нас на четвертинку, і дали на трьох одну! четвертинку! хліба, розумієте. І середина була така, що текла, а зверху шкірочка. Василь-малий, таке во рахітне, мале, і він ту "такс", щипає ту шкірочку. Роман від нього підскубує. І доки дійшли додому лишилося отого трошки жмишку. Знаєте, того, що тече. То курці навіть не хотілося дати, а не то, що самому їсти, ну але тато мусив іти на роботу, і мама... Я не знаю, як вона виживала, розумієте. Я собі не уявляю. Приїзд до Косова і те, що ми опинилися в жахливому такому становищі, — то для мами був шок. Мама не один раз казала: “Іване, чо ми поїхали з Сибіру? Там хоть рибу в Бірюсі зловили, там ще якогось лося забили чи ще щось отаке, хоч щось можна було. Там уже було своя бараболя, а тут поки іде отой переднівок, коли все кінчається, і щось там уже на городі, в саді. Ми як приїхали, я років три їла сиру картоплю. Були яблука, але я їла, по звичці, сиру картоплю гризла так, як в Сибірі. І ото, що нема роботи, і ото, що нема, що їсти, і та школа, і йти в перший клас, і форми нема за що купити».

  • «Я не один раз задавала собі питання: “Чому от в таких незвичайних умовах тато вижив?”. Бо він розказував стільки всяких пригод із того життя, що, здавалося би, шансу на життя нема. Ну, факт. Пішли... сімдесять п'ять кілометрів пішки із Борзова у Хандальськ зареєструвати свій шлюб, і мене, як таку, народжену. Оце ж сімдесять п'ять кілометрів мама з татом мене несли по черзі, але йшли туди пішки! А назад, мама каже, зовсім знесиліла... Як дістатися додому? І серед тої тайги не хотілося бути, і все. Тато збив пліт і пустив на воду, і каже: "Ми собі за течією пливемо". Попадають на вир. І вир такий, тато каже... Я не знаю, в який спосіб... Тичку таку довгу велику мав, бо ріка є глибока, ніби попри край, попри край, але каже: "Ми попали в такий вир, що я лиш встиг зорієнтуватися, що я щось мушу робити. І одна думка стрілила: Боже, збережи нас!". Розумієте? "Збережи нас!" А каже: “Мали загинути ми всі. І ти, і мама, і я”. Але лишилися живі».

  • Celé nahrávky
  • 1

    Lviv, 18.10.2021

    (audio)
    délka: 02:01:52
    nahrávka pořízena v rámci projektu Voices of Ukraine
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

Я народилася третього квітня. А надворі було мінус п’ятдесят два! Можете собі уявити?

Ірина Білик у річницю української незалежності. Центр дитячої та юнацької творчості Сихівського району у Львові, 1990-ті рр.
Ірина Білик у річницю української незалежності. Центр дитячої та юнацької творчості Сихівського району у Львові, 1990-ті рр.
zdroj: Personal archive of Iryna Bilyk

Ірина Білик (у дівоцтві — Кабин) — мисткиня, майстриня традиційних бісерних прикрас, освітянка. Народилася 3 квітня 1952 року в спеціальному поселенні Борзово (Пєя) Довгомостовського району Красноярського краю, Російська РФСР. Обоє батьків були членами руху опору у своїх республіках — батько в Україні, мати в Латвії. У Сибіру народилися брати Ірини — Роман та Василь, там перебувала її тітка Павлина. Великий вплив на її виховання мали татові товариші, які також і після повернення з Сибіру, підтримували зв’язок з сім’єю — Пьотр Буянцев та Олександр Гринько. Після школи навчалася на фізичному факультеті Львівського державного університету ім. Івана Франка, проте не змогла вступити на аспірантуру через своє минуле. Працювала в освітній сфері. Після здобуття Україною незалежності стала директоркою Центру дитячої та юнацької творчості в одному з львівських районів. Захоплення бісероплетінням надихнуло Ірину Білик на те, щоб реконструювати традиційну українську жіночу біжутерію. З 2000 року вона ділиться досвідом зі своїми учнями в гуртку бісероплетіння «Намистинка». Діє в громадській сфері — почесна членкиня Союзу Українок.