Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Юрій Вовкогон Yurii Vovkohon (* 1982)

• народився 14 серпня 1982 року в місті Коломия, виріс у селищі міського типу Печеніжин Коломийського району Івано-Франківської області

• у 1999 році вступив на філософський факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка, спеціальність — «політологія»

• у 2004 році працював журналістом у львівській газеті «Поступ»

• 2005 року працював журналістом у львівській міській партії «Пора»

• 2007 року став прессекретарем у мистецькій агенції «Дзиґа»

• у вересні 2014-го пройшов військовий вишкіл і пішов воювати у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»

• з листопада 2014 року воював у селищі Піски Донецької області та на шахті «Бутівка» під Авдіївкою

• у липні 2015-го повернувся до цивільного життя та роботи в «Дзизі»

• у лютому 2022 року став воїном 80-ї окремої десантно-штурмової бригади

• 30 червня 2022 року поранений у Лисичанську і відправлений на лікування та реабілітацію

• 18 серпня 2022 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня

• у 2023 році займається мистецькою та волонтерською діяльністю у Львові

Юрко Вовкогон — організатор мистецьких подій, поет і політолог, який 2014 року став добровольцем на захист України. За рік він повернувся до цивільного життя й організації фестивалів, та після повномасштабного вторгнення Росії знову став військовим. Він переконаний, що саме культурні події та війна за свою країну формують народ.

Дитинство в Печеніжині

Юрій Вікторович Вовкогон народився 14 серпня 1982 року в місті Коломия, а дитинство провів у селищі міського типу Печеніжин Коломийського району Івано-Франківської області. Мати була вчителькою географії, туристкою та інструкторкою з альпінізму. Пан Юрій з раннього дитинства ходив у походи, полюбив відпочинок на природі й у дитинстві навіть мріяв стати лісничим. 

Окрім матері, хлопця виховували дідусь (вчитель історії) і бабуся (лікарка), а також вітчим, що походив із сільської інтелігенції Печеніжина. Частина вітчимової родини свого часу була в Українській повстанській армії, частина — в радянській. Прадід того був одним із засновників спортивно-пожежного товариства «Січ» на Покутті. Організація пізніше стала осередком для військового вишколу та розбудови військових формацій, що боролися за створення української держави. 

На початку ХХ сторіччя Печеніжин завдяки розробкам нафти був досить активним містечком, але після Другої світової війни перетворився на село, бо значна частина міста згоріла в пожежах, а багато мешканців загинули. За словами пана Юрія, жителі Печеніжина — активні люди зі своєрідним почуттям гумору, пробивні й волелюбні: «Не дивно, що з Печеніжина був Олекса Довбуш — батько українського фандрейзингу».

Любов до історії та свободи

Юрій Вовкогон добре знав історію України, чим завдячував, зокрема, діду. Чимало читав і сам. У старших класах посідав призові місця на обласних олімпіадах з історії й хотів після закінчення школи вступати на історичний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка. Але передумав і вступив на філософський, обравши спеціальністю політологію. 

В університеті Юрко, як називали його друзі, спілкувався переважно зі студентами-філософами: вони слухали радіо «Ініціатива», читали літературно-мистецький журнал «Четвер», ходили в артцентр «Дзиґа», були сповнені ідей боротьби та свободи. Час президентства Леоніда Кучми відчувався як пострадянський. «В той час краще було не признаватися, що ти маєш щось проти влади. Краще би було зізнатися в чомусь кримінальному, ніж політичному», — згадує пан Юрій. 2001 року він разом з іншими студентами їздив у Київ на акцію протесту проти Кучми. Для них тоді важливими були революційна естетика, українська справа і можливість безкоштовно поїхати до Києва.

Студентське братство як друга родина

9 березня 2001 року Юрка Вовкогона разом з іншими активістами затримали СБУ та міліція. Добу вони провели в камері. Там пан Юрій познайомився і затоваришував з активістами зі Студентського братства Львівської політехніки. Так він знайшов однодумців, які згодом стали його найближчими друзями. У 1990-ті роки Студентське братство було свого роду альтернативою профкому для студентів із патріотичними поглядами: «Покоління творців Революції на граніті, завдяки яким почалася оця серія революцій, які кожен раз робили наш народ менш затурканим, менш заляканим і більш здатним до самоорганізації. Це ті люди, яким ми завдячуєм, що ми зараз боремся, а не є другою Білорусією». 

На той час братчики реставрували козацькі могили, їздили до дітей-сиріт, організовували численні національно-культурні акції. У цьому середовищі виникла легендарна мистецька агенція «Дзиґа» і фестиваль альтернативної культури «ВиВих». Друзі надихали Юрка, витягували із зони комфорту та втягували в різноманітні авантюри: «Мені легше було би піти на війну, ніж пояснити друзям, чого я не пішов на неї».

Від спостерігача на виборах до організатора фестивалів

У 2004 році пан Юрій їздив спостерігачем на вибори у Макіївку та Севастополь: «Поїхати на Донбас було наче зараз поїхати в Північну Корею чи Росію». Це була його перша поїздка на Донеччину, і він був вражений депресивністю міста із сірими багатоповерхівками й подекуди незаскленими вікнами чи туалетами на вулиці. Мешканці Донбасу, за спогадами пана Юрія, ставилися до львів’ян як до іноземців: насторожено та з деякою агресією, відчуваючи їх культурно розвинутішими. 

Одразу ж після виборів Юрій Вовкогон з іншими спостерігачами-студентами поїхав на Майдан у Києві й брав участь у подіях Помаранчевої революції. Її успіх викликав національне піднесення, українська тема стала цікава, прогресивна й модна. Але після 2004 року ейфорія почала проходити й стало зрозуміло, що політичні еліти між собою знову домовилися. 

«Героїчно здобули — безславно проїбали» — таким був український алгоритм, шуткує пан Юрій. І він буде діяти, поки українці не почнуть створювати і регулювати власні інституції, «а не жити і розвиватися за рахунок стихійних піднесень і самоорганізації» на тлі історичних подій. Та завдяки слабкості тодішньої влади «нова молодь набралася нахабства не боятися мєнтів». І під час Революції гідності це вже було добре видно.

У 2005 році пан Юрій був журналістом у Львівській міській організації партії «Пора». Там зрозумів, що працювати з політиками йому нецікаво, і влаштувався прессекретарем у артцентр «Дзиґа». Інформував пресу про культурні акції, спілкувався з журналістами, допомагав в організації інтерв’ю, а згодом став там координатором фестивалів. Робота в «Дзизі» стала для пана Юрія часом зустрічей з цікавими людьми у колі однодумців та друзів.

«Буде дуже прикро, якщо щось в історії України станеться, а ти це пропустиш»

У 2013 році під час Революції гідності Юрій Вовкогон проводив багато часу на Майдані, а паралельно займався організацією фестивалю Jazz Bez. Після втечі Януковича разом із друзями готувався до того, що невдовзі почнеться війна з росіянами, хоча сам не дуже вірив у справжню війну зі зброєю. Але коли Росія окупувала Крим, він остаточно переконався, що війна буде.

Влітку 2014 року, після того як його друг і кум став добровольцем, Юрій Вовкогон теж вирішив долучитися до війська. Пройшовши військовий вишкіл, пішов воювати у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Довіри до тодішньої армії в чоловіка не було, і простіше було записатися в добробат, ніж проходити кола бюрократичного пекла у військкоматах. Він переймався, чи зможе стати справжнім воїном, але виявилось, що захищали країну такі самі хлопці, як він. Пан Юрій зрозумів, що найважливіше на війні — не навички володіння зброєю, а відповідальність і здатність приймати швидкі рішення. А найстрашніше — підвести побратимів. 

З листопада 2014-го Юрко Вовкогон воював у складі другої штурмової роти у селищі Піски Донецької області та на шахті ім. Бутова під Донецьком. Тоді добровольці заповнювали ті ділянки фронту, які Збройні сили України вже не могли втримувати через втрати чи інші причини. 

«Мені оця війна від мого відпочинку відрізняється тільки тим, що деколи прилітає і щось розривається. А так-то мій відпочинок полягає в тому, що в мене є спальник, килимок, тушонка, хліб, і все… і сплю десь на природі. І це найщасливіші моменти», — згадує Юрій Вовкогон. 

Серед тих, хто служив разом з ним, були дуже різні люди: діджей, євангелістські пастори, айтішник-сатаніст, чоловік, що відбув покарання у в’язниці, байкери, браконьєри, лісники, діаспорянин-канадець, француз — представник винної компанії, росіянин, що колись воював на Чеченській війні, а потім встав на бік України, кримчанин — працівник музею, хіпстер-бармен, спортсмени. У такій компанії пан Юрій почувався комфортно: «Як на Запорозькій Січі… В цій загальній атмосфері навіть якісь випадкові люди і відверті негідники і аферисти якось розчинялися». Добровольцям дозволяли ротації — поїздки додому з сімейних чи робочих причин, і ця система була ефективніша за традиційну армійську. Хлопці розуміли, що побратимам потрібна допомога, і поверталися на фронт. Через взаємну повагу та відповідальність, а також завдяки тому, що командири радилися зі своїми бійцями перед завданнями, було більше шансів вижити, і військо було ефективнішим. Юрій Вовкогон жалкує, що в сучасній українській армії дуже багато пережитків радянщини, що гальмує успішну боротьбу. 

У липні 2015 року пан Юрій повернувся до цивільного життя та роботи в «Дзизі». А статус учасника бойових дій через бюрократію отримав тільки через кілька років.

«Ми знову на вістрі світової історії»

Перед повномасштабним вторгненням Росії 24 лютого 2022 року Юрій Вовкогон був повністю поглинутий роботою. Він був переконаний, що повномасштабна війна почнеться, але старався не думати про це. Та вже 26 лютого, поборовши черги й бюрократію, зміг записатися у 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду і в кінці березня опинився в селищі Березнегувате Миколаївської області. 30 червня у Лисичанську був поранений, потім лікувався і проходив реабілітацію в Україні та за кордоном. 

18 серпня 2022 року прямо в  госпіталі Юрія Вовкогона нагородили орденом «За мужність» III ступеня, який йому вручив президент Володимир Зеленський. Навесні 2023 року чоловік проходить реабілітацію та живе у Львові. Займається культурною діяльністю і волонтерством. 

«Зараз є відчуття найважливіше, напевне, для українців, яке в нас долає комплекс меншовартості, — ми знову на вістрі світової історії. Оце відчуття, що ми творимо історію всього світу, що від нас зараз залежить історія всього цивілізованого світу, всьої планети. Я надіюся, що воно подолає в нас залишки комплексу меншовартості, дасть віру в себе і знайде наше позиціонування у світі, а це дуже важливо. І, може, воно візуалізує образ українця, якими ми маємо бути, що ми маємо робити. І на основі цього у нас нарешті буде сформовано не просто натовп, який живе в цих кордонах територіальних, а нарешті у нас створиться якесь єдине бачення і, відповідно, єдиний народ», — сподівається Юрій Вовкогон.