Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Ярослава Волненко-Небесна Yaroslava Volnenko-Nebesna (* 1969)

• народилась 22 вересня 1969 року в Києві

• у 1981–1988 роках навчалась у Республіканській художній середній школі імені Тараса Шевченка

• у 1982–1992 роках активно займалась спелеологією та гірським туризмом, а після народження дитини — ситуативно

• з 1987 року учасниця молодіжних зустрічей, пов’язаних з Українським культурологічним клубом у кав’ярні «Світлиця» на Андріївському узвозі

• у 1992 році вступила до Харківського художньо-промислового інституту на факультет монументально-декоративного розпису

• 1999 року захистила диплом у Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури в Києві

• протягом 1999–2000 років брала участь у відновленні мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору у Києві

• з 2000 року до теперішнього часу створювала мозаїки та барельєфи в українських православних церквах

• у 2000–2002 роках працювала над оздобленням православного храму в місті Радовиш (Північна Македонія)

• у 2004 році під час Помаранчевої революції допомагала медикам-волонтерам на Майдані

• 2013–2014 — учасниця Революції гідності

• 2022 року працювала над оздобленням Храму Живоносного Джерела у Києві

Ярослава Волненко-Небесна — завсідниця молодіжних зустрічей, повʼязаних з діяльністю Українського культурологічного клубу, і дослідниця філософії марксизму, спелеологиня, на честь якої названо печеру в Тернопільській області, відома художниця-мозаїстка, яка брала участь у відновленні Михайлівського Золотоверхого собору в Києві, учасниця двох революцій і мати захисника України — уже більше двох десятків років оздоблює українські церкви і вірить, що українцям стане сил для перемоги.

Ярослава Юріївна Волненко-Небесна народилась у Києві 22 вересня 1969 року в сімʼї біологів-науковців Юрія Олександровича Волненка та Наталі Миколаївни Волненко (у дівоцтві — Василенко). 

Юрій Олександрович, співробітник Гідробіологічного інституту АН УРСР, походив із родини художників. «По батьку у мене дід — архітектор. А його рідний брат — художник. І його син, тобто брат мого батька двоюрідний, він також художник <…> І тато мій все життя мріяв стати художником».

А в родині Наталі Миколаївни, яка працювала в Інституті зоології АН УРСР, було багато професійних музикантів. Її мати, пані Зоя Василенко, музикантка та етнографиня, працювала в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР «спочатку під проводом Рильського, потім імені Рильського». Ймовірно, через складну сімейну історію політичних репресій пані Зоя все життя боялась переслідувань з боку спецслужб. «Свій час бабушка Зоя навчилася друкувати на машинці <… > І вона щось друкувала на такий тоненький папір, як цигарковий. Що вона друкувала — я не знаю… вона все прибирала».

Гра в українську та літо на Дніпрі

Незважаючи на те, що бабусі та прабабусі знали українську і послуговувались нею, мовою спілкування у сім’ї була російська. Місце для української мови залишалось у казках, піснях та іграх. «Коли ми з мамою кудись далеко їхали Києвом або йшли, … ми з нею гралися в українську мову. Тобто я намагалася говорити українською, перепитувала в неї, які слова, як воно перекладається». 

Найяскравіші дитячі спогади пані Ярослави пов’язані із традиційними для її сім’ї літніми виїздами на Дніпро. «Навіть колір штанців своїх пам‘ятаю, в яких лазила. Такі яскраві, веселі, сонячні спогади». Поїздки тривали не менше місяця, а всі учасники були мисливцями і рибалками. «Полювали, щоб їсти. Ну, і рибалили багато <…> І мама полювала, і тато, і всі друзі, знайомі».

РХСШ: як народжувалось інакодумство

Оскільки пані Ярослава мала яскраво виражені здібності і до музичного, і до образотворчого мистецтв, її батьки подбали про спеціалізоване навчання в обох напрямках. З шести років Ярослава вчилась у музичній школі, а після пʼятого класу, у 1981 році, вступила до Республіканської художньої середньої школи імені Тараса Шевченка (РХСШ). «Їх тоді таких було тільки три на весь Радянський Союз — в Києві, в Пітері і Москві». 

Викладали у РХСШ українською мовою, а освітня програма відрізнялась від інших шкіл. За спогадами пані Ярослави, вчителька історії мистецтв уже на першому уроці попередила учнів про необхідність читання Біблії і дослідження біблійних сюжетів, «інакше не буде про що говорити на уроках».

Учні школи були обізнані й про дисидентський рух у СРСР. «Ми ж знали кого з художників чому не показують <…> Батько моєї вчительки з фаху, Світлани Володимирівни Бондаренко, він був репресований, і його роботи, майже, ніде не показували. А вона до себе в майстерню нас водила і показувала його роботи». У старших класах однокласники часто приносили до школи підцензурну літературу. «Тільки в школу, бо вже ввечері треба покласти, щоб батьки не побачили. На ніч не дадуть. Ну, і так, сидячи на уроці русской литературы під партою читати Арсения Тарковского или Цветаеву». Тоді ж пані Ярослава та кілька інших учнів, включно з донькою завуча школи, стали приходити на уроки в українському національному одязі. І на випускний вечір теж прийшли в традиційних строях. «Збирали, хто де зміг <… > Хто бабусине вдягнув,  хто пішов на кіностудію, взяв собі там, хто мав». 

Чорнобильська катастрофа

На відміну від більшості українців про аварію на Чорнобильській АЕС пані Ярослава дізналась уже наступного дня. «Я зустрічалась з хлопчиком, який закінчив пожарне училище в Чернігові, здається. І вони проходили практику в Києві. І якраз на Чорнобиль їх відправили». Але, незважаючи на швидке розповсюдження радіаційного забруднення, пані Ярослава, яка тоді активно займалась гірським туризмом та спелеологією, поїхала на кількаденне заміське тренування. Після повернення все спорядження виявилось «забрудненим». «Мама тоді працювала в ІГФМ [Інститут геохімії і фізики мінералів]. І вона на дезактивацію забрала в мене кросівки, щось іще. І кросівки не дезактивувалися. І вони там кілька років лежали, бо жіночки, які працювали там, на цій дезактивації, їм було шкода таку хорошу штучку викидати. Ну, це ж в Радянському Союзі мати кросівки…» 

З вікна квартири на вулиці Стрілецькій, де вона тоді жила, пані Ярослава бачила дах будинку, в якому планували відкрити американське посольство. «На дах цього будинку кожен день виганяли солдатіков, які мили дах цього будинку з якимось миючим засобом. Руками».

Кав’ярня «Світлиця»

За рік після Чорнобильської катастрофи старшокласниця Ярослава почала відвідувати молодіжне зібрання у кав’ярні «Світлиця», що на Андріївському узвозі. Там зустрічались студенти історичних і журналістських факультетів київських вишів для спільного читання та обговорення літературних творів. Один із учасників зустрічей, Едуард Кірюхін, належав до Українського культурологічного клубу (УКК), першої незалежної громадської організації радянської України, і часто ділився з молоддю враженнями від зустрічей з іншими членами УКК.

Того ж року пані Ярослава зацікавилась творами теоретиків марксизму. «Я до цього ставилася не як до пропаганди, а як до наукової думки. Я собі їх виправдовувала тим, що я — художник, у мене матеріал фарби. Вони — філософи, політики. І їх матеріал — людська спільнота. Я ж, коли фарбу замішую, її не шкодую. Вони, коли свою творчість роблять, замішують людей». З часом ця зацікавленість, а разом із нею і бажання отримати профільну вищу освіту, зникли, залишивши місце лише для двох пристрастей — спелеології та малювання.

Світ печер та перша війна

Уперше до печери девʼятирічна Ярослава потрапила разом із мамою. Пізніше, під час навчання у РСХШ, стала членкинею туристичного клубу при заводі Антонова, де опановувала гірський туризм і спелеологію. У підлітковому віці не тільки брала участь в експедиціях, але й очолювала їх. У 1989 році, під час грузино-абхазького конфлікту, пані Ярослава з очолюваною нею групою прибула до Адлера (тепер — мікрорайон міста Сочі, Російська Федерація), щоби дістатись мети експедиції — однієї з найглибших печер Кавказького гірського масиву Арабіка, Генрихової безодні. Але до міста їх не пустили, бо в горах уже стріляли, а по вулицях міста ходили озброєні міліціянти. Символом першої війни, яку на власні очі побачила пані Ярослава, став прострілений автобус із написом «Ріца».

Ярослава Волненко-Небесна має іменну печеру — засновник київської спелеології Валерій Янович Рогожников назвав на її честь печеру Славка у Тернопільській області. 

«Без спелеології я виживу, а без художньої діяльності — ні»

Ще під час навчання у РСХШ пані Ярослава, вражена творчістю Михайла Бойчука та його учнів, обрала монументальний живопис як творчий напрям. І оскільки, на її думку, харківська «монументальна» школа була сильнішою за київську, вона прагнула вчитись саме там. До Харківського промислово-художнього інституту (тепер — Харківська державна академія дизайну і мистецтв) пані Ярослава вступила з третьої спроби через упередження адміністрації вишу щодо киян. Але вже після першого курсу змотивувала адміністрацію  відкрити новий спецкурс із мозаїки.

Завданням першої студентської практики стало дослідження архівів Національного заповідника «Софія Київська», під час якого пані Ярослава познайомилася з Ірмою Фантинівною Тоцькою, відомою історикинею, археологинею і дослідницею Софійського собору. «Можна сказати, що вона — мій викладач по іконографії, по монументальній іконографії <…> вона багато в мене вклала і знань, а, головне, розуміння, що, де, як шукати по іконографії. Не просто змальовувати, а шукати, працювати, відноситися до цього, як до… шляху».

Древні храми та нові мозаїки

Після захисту дипломної роботи у 1999 році внаслідок випадкової зустрічі з Ірмою Тоцькою пані Ярослава потрапила у групу художників, які працювали над відновленням Михайлівського Золотоверхого собору, що його радянська влада знесла у 1930-х роках.

Пані Ярославу залучили до створення ескізів для майбутніх мозаїк і доручили найвідповідальнішу роботу — лики янголів. А потім запросили і викладати мозаїки. Вона з гордістю згадувала свій «останній покладений камінчик», який і став завершенням усіх робіт у соборі.

Там, у Михайлівському Золотоверхому соборі, до пані Ярослави підійшов протоієрей Валерій Семанцо, будівничий і настоятель київського Храму на честь Ікони Божої Матері «Живоносне Джерело». «Стару церкву колись розваляли в радянські, горбачовські часи. На місці, на основі цієї церкви хотіли збудувати спортивний палац для фехтування Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури в Києві. А потім знайшовся архітектор Слєпцов Олег Семенович, і вони на основі того конструкту — старої церкви, нової надбудови — зробили проект, відбудували цю церкву. А отець Валерій шукав, щоб зробити на фронтоні мозаїку». Ярослава Волненко-Небесна погодилась. І досі співпрацює з цим храмом. 

За наступні двадцять років пані Ярослава створювала мозаїки та барельєфи не тільки для великої кількості українських церков, а й два роки працювала в Македонії над оздобленням найбільшого православного храму у місті Радовиш.

Українські революції. «Треба йти»

Події обидвох революцій, 2004 та 2013-2014 років, Ярослава Волненко-Небесна бачила на власні очі. Під час Помаранчевої революції вона виконувала адміністративну роботу у медичній службі Майдану і навіть стала «полуфельдшером». А під час Революції гідності, коли представники провладних силових структур намагались перекрити всі шляхи постачання учасників протесту, шукала вільні проїзди для автомобілів, на яких привозили медикаменти, воду і засоби захисту. «Здивувалась, що один з проїздів біля СБУ був не закритий, ну, і можна було проїхати… дворами на Прорізну можна було виїхати». У найзапекліші дні, коли протистояння в центрі Києва перетворилось на бойові зіткнення, пані Ярослава чергувала у наметі біля Національної музичної академії України: носила воду і молоко на барикади, дбала про змінний одяг, надавала першу домедичну допомогу пораненим.

2014. «Просто почалась війна»

У серпні 2014 року, після анексії Криму та вторгнення військ Російської Федерації на територію Донецької та Луганської областей України, пані Ярослава полишила роботу над мозаїками у майстерні, сіла на велосипед і поїхала у військкомат, щоби стати до військової служби. Того дня вона отримала дві звістки: відмову у військовому комісаріаті і повідомлення від сина, що він у складі добровольчого підрозділу вирушає на допомогу українським прикордонникам. Окрім допомоги з екіпіруванням, пані Ярослава взяла на себе збір та аналізу інформації, необхідні підрозділу сина. «День починався з того, що я по телефончику в інтернеті вичитувала і висилала Микиті вранці сводку, в обід сводку <…>  А ввечері могло бути так, що Микита мені посилає есемеску: “Летить безпілотник, такі й такі вогні”. А я сідаю, починаю шукати, потім пишу: “Це міг бути таких-то розмірів, бо до такого розміру габаритних вогнів немає”».

Початок повномасштабного вторгнення пані Ярослава зустріла в Києві. Вона вирішила не відкладати розпочату роботу і вранці 24 лютого поїхала до церкви. Окупацію Київщини пережила у майстерні при церкві на Борщагівці, отримуючи допомогу для сімей священнослужителів від сина, який долучився до бригади територіальної оборони Києва.

У 2023 році пані Ярослава продовжує працювати над створенням мозаїк для українських церков та впевнена, що Україні вистачить сил для перемоги.