«Ми їздили по два, по три місяці, тобто на ротації. Це було і три ротації, чотири ротації в рік. Тобто це все залежало вже від необхідності, бо ми робили такий… зміну. Тобто священник один поїхав, відбув два-три місяці — і їхав інший священник. Опять на два-три місяці, потім ще один. Ми їхали в одну бригаду, потім в іншу. Бо у нас все-таки бригад в Одесі дуже достатньо, багато бригад і багато частин. Так що приходилось їздити. Інколи з одної бригади ти вже їхав в зовсім іншу. Приїхав на день, на два додому — і знову їхав. Так що ось такі були моменти. Так що досить часто були. — «А заставали ви якісь страшні події на передовій?» —«Да, само собою. Це і коли треба було витягувати з БТРа нашого солдата, механіка, якому знесло пів голови. Ти дістаєш тіло — серце ще б’ється, кров пульсує, а ти знаєш, що це людина вже мертва. Поки ти його довозиш до госпіталя, він умирає в тебе на руках. Це дуже складно, це надміру складно. А потім ще це тіло віддаєш дитині, сім’ї, родині».
«25 числа [лютого 2022 року] зранку зателефонував мені капітан Збройних сил України, я не буду зараз казати фамілію, він зараз ще служить, дальше продовжує охороняти і оберігати Україну. Зателефонував і запитав, кого би направити на Зміїний, щоби забрати тіла 13 загинувших, на той момент рахувалося — 13 загинувших наших пограничників. І треба було евакуювати двох цивільних з Зміїного. Я сказав: “Кого направити? Я їду”. Тобто я поїду. 25 числа в одинадцятій годині я і ще два капелани, один капелан — Чоков Олександр з 35-ї бригади, і Леонід Болгаров — це волонтер, також капелан, і доктор — Іван Тарасенко, дитячий доктор, він з дитячої лікарні… ми були вже на борту “Сапфіру”. І в годині одинадцятій — пів на дванадцяту ми вирушили в сторону Зміїного. По дорозі ми побачили підбитий русскими корабель, який горів. Капітан підійшов до цього підбитого корабля, він його обійшов, впевнився в тому, що там немає уже людей на ньому, моряків на ньому вже нема, нема кого спасати. Пішли в сторону на дозаправку, дозаправилися і вирушили уже в сторону Зміїного. І зранку, година шоста-сьома, нам дали команду, скоріше всього з крейсера “Москва”, дали команду кинути якір і чекати досмотрову групу. І вже ми чекали близько трьох годин цю досмотрову групу. Коли вже піднялися їхні спецназівці московські, ті рускі коли піднялися на борт, — нас всіх вивели на палубу, поставили на коліна, руки за голову, і близько чотирьох годин йшов обшук корабля. І коли обшукали корабель, нас знову ж таки по каютах… поставили вже під охорону. І можна сказати, що з того часу ми уже були у полоні».
«Тяжко було, страшно було. Але була надія на Бога. І ще скажу таку річ, що коли я бачив наших солдатів, особливо це був хлопчина такий, з 35-ї бригади нашої, молодий хлопака… хлопчик, юнак. Десь двадцять два, може, двадцять чотири роки йому. І коли я на нього дивився, а в його очах не було страху, тобто він не боявся того спецназівця, який нас охороняв. Ми були під прицілами, бо при вході у палатку стояв їхній спецназівець, і в автоматі предохранітєль був знятий, він був в бойовому стані, тобто в любий час він міг нас застрелити. А у дитини страху в очах нема, я коли дивився на цю дитину, я не мав навіть права показати цьому солдатові, що я боюсь. А страшно було до гроба, так, що аж колінки тряслися. І ми ставали разом, і я казав… ми навіть придумали таку команду — “до молитви ставай”. І ми ставали зранку, в обід і ввечері, ставали до молитви. Читали “Отче наш, царю небесний…”. Ось там ми навіть молилися за Україну. То скажу так: якщо ми там молилися за Україну, а нас заставляли “русским, русским разговаривай, на русском молись”. А ми стояли і українською молилися. То якщо ми там стояли і молилися українською, тоді вже цей народ нічим не здолаєш. І там вони до нас кричали: “Нет здесь вашего бога”. А ми казали: “Є, Бог з нами”. І Бог нас звідти і вивів».
«І коли уже став момент, коли мене допитували, мене кинули в такий карцер, вони називали “рєзінка”. Це кімната така в підвалі, два з половиною на чотири [метри], оббита рєзіною, такою грубою рєзіною. Там нема ні витяжки, ні туалєта, ні крана для води. Тебе розділи догола і кинули туда. І ось близько чотирьох суток, це без їди, без води, без сна, бо це холодно, там підвальна температура, десь вісім-дев’ять градусів. Холодно було дуже. І от четверо суток практично без їди, води… А там вже хтось сидів до тебе, хтось вже сходив в туалєт під ноги. І ось ці випари мочі, аміак цей починає виїдати трахеї. І ти буквально через годин шість-сім починаєш кашляти гноєм. І ось коли вже четверті сутки, ти вже починаєш ловити галюцинації, бо ти без сна і очі закриваються. Ти стоїш вже на колінах, бо ти… на ногах вже стояти неможливо, бо так вже пʼятки печуть, так, ніби їх били. І ти вже на колінах, так вже стараєшся себе самого диханням зігріти. Ти вже падаєш, бо ти відключаєшся, падаєш на землю, а вона холодна — ти пробуджуєшся зразу і знову стоїш. І так година за годиною, чотири суток. І після цього тебе ще виводять на допити. Потім там бʼють, бʼють током, запихають цвяхи під ногті, а потім знов кидають тебе туда, в ту “рєзінку”. Що був момент, коли я вже попрощався з цим життям, думав, що вже звідти не вийду. Але Бог опреділив чуть по-інакшому».
«Близько місяця часу я був в одиночці. І в тій “рєзінці”, потім в тому карцері, потім в одиночній камері просто. А потім — обмін. — «Коли це сталося?» — Шостого травня. Пʼятого травня була команда: “З речами на вихід!”. Мене переоділи в мою одіж, але не дозволили одівати підрясник. Хрест забрали. І погрузили опять в воронок [авто для перевезення арештантів], привезли на аеродром. Куда везли, я не знаю, бо вже на голову оділи шапку, замотали скотчем. Привезли на аеродром, погрузили у літак. І я, чесно говорячи, думав, що нас везуть в Крим на цей парад, який вони хотіли зробити в Маріуполі 9 травня. Я думав, нас везуть на цей “парад позору”, як вони називали. Але коли вже 6 травня, десь година сьома-восьма ранку, нас погрузили в грузові машини і ми почали рух, один з наших військових через дірку в брезенті побачив, де він находиться територіально. Він каже: “Я знаю цю місцевість. Нас везуть по Україні. Ми вже не в Криму. Нас везуть скоріше всього що на обмін”. І ми тоді вже аж зрозуміли, що нас везуть на обмін. І коли нашу машину привезли в одне із сіл, я не пам’ятаю, як це село називається… Там була річка, це село розділяла надвоє, і міст, який був через цю річку, був зруйнований, зірваний. І нас по десять чоловік обмінювали. Десять — з нашої сторони, десять — з їхньої сторони. І ми несли нашого військовослужбовця, він був без ноги. Він був поранений. В нього ноги не було, ми його на ношах несли, нас четверо несли через цю річку. Там було накидане каміння. Ми його донесли до нашої машини, до наших хлопців. Я побачив вже наших військовослужбовців, медиків військових. Побачив прапорець жовто-синій. І наш медик сказав: “Хлопці, ви молодці. Слава Україні!”. І я навіть так відповісти не зміг, бо ком у горлі був. Однозначно — слава Україні!»
Василь Демʼянович Вирозуб народився 25 травня 1970 року в місті Борщів Тернопільської області. Виховували хлопця у християнській етиці, бабуся з дідусем водили за руку до церкви навіть тоді, коли радянська держава це забороняла. В 1990 році Василь Вирозуб, за прикладом двоюрідного брата, вирішив пов’язати своє життя з Богом — вступив у духовну семінарію. 1992 року в місті Теребовля відбулося таїнство його поставлення в священнослужителі. Отець Василь став священником у селі Кровинка Тернопільської області, де прослужив близько 13 років. У 2002 році волею випадку опинився в Одесі, де почав служити в гарнізонному Свято-Троїцькому храмі. Під час Революції гідності був на Майдані разом з українським народом. Потім став волонтером у зоні АТО та стояв біля витоків капеланства у складі Збройних сил України. Після повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, 25 лютого 2022 року отець Василь разом з іншими капеланами вирушив для евакуації тіл загиблих українських воїнів у складі пошуково-рятувальної групи на судні «Сапфір». Був захоплений у російський полон, у якому перебував 70 днів. Після обміну, який відбувся 6 травня 2022 року, повернувся додому та продовжує служіння в гарнізонному Свято-Троїцькому храмі міста Одеси.
Hrdinové 20. století odcházejí. Nesmíme zapomenout. Dokumentujeme a vyprávíme jejich příběhy. Záleží vám na odkazu minulých generací, na občanských postojích, demokracii a vzdělávání? Pomozte nám!