Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Богдан Стефура Bogdan Stefura (* 1957  †︎ 2024)

• 9 березня 1957 року народився на Львівщині в містечку Судова Вишня

• у 1974 році вступив до Львівського політехнічного інституту на факультет радіоелектроніки

• у 1979 році закінчив Фізико-механічний інститут Академії наук УРСР у Львові за спеціальністю „інженер-конструктор космічної техніки“

• під час навчання був керівником і учасником студентського ансамблю

• у 1979-1980 роках працював інженером у конструкторському бюро космічної техніки при інституті

• у 1981 році почав працювати звукорежисером ВІА „Ватра“

• у 1988 році вперше виїхав за кордон у складі самодіяльного ансамблю „Медікус“ на музичний фестиваль в Іспанію

• у 1989 році став одним з організаторів першого фестивалю української сучасної пісні та популярної музики „Червона Рута“

• у 1990-1991 роках працював звукорежисером в Америці

• у 1991 році повернувся в Україну і заснував у Львові власну студію звукозапису „Мелос“

• у 2017 році отримав звання заслуженого працівника культури України

• помер у 2024 році

Богдан Петрович Стефура — це людина, яка могла би стати видатним інженером космічної галузі, але пішла за покликом серця і пов’язала своє життя з музикою. А це, своєю чергою, істотно вплинуло на розвиток української культурної сфери.

Дитинство на Львівщині

Родина пана Богдана мала прямий стосунок до повстанського руху. Участь у підпільній діяльності брав ще дідусь Богдана Стефури по материній лінії — Степан Матвійович, а двоюрідні брати батька, бійці Української повстанської армії Микола та Михайло, загинули у криївці, підірвавши себе гранатами під час оточення ворогом. Та пан Богдан жалкує, що не встиг як слід розпитати рідних — свідків цієї історії, — поки вони ще були живі. 

Дитинство пана Богдана пройшло в маленькому містечку Судова Вишня на Львівщині, де він і народився у 1957 році. Родина матері пана Богдана — Марії Степанівни Саік, була депортована сюди із села Кальників, де переважало українське населення, в межах повоєнних акцій обміну населенням між Радянським Союзом і вже соціалістичною Польщею. Батько, Петро Андрійович Стефура, був з місцевих, вчився у Львівському кінотехнікумі й уже згодом працював у місцевому кінотеатрі кіномеханіком. Мати працювала у районній бібліотеці, та й вдома родина тримала неабияку колекцію книг. В тому числі й заборонених. «Вони якщо їх тримали, то вони тримали так, що фактично дитині дуже важко було їх знайти... Був наказ забирати книжки, вилучати з бібліотеки книжки, які були заборонені. <…> І ті книжки часто не знищувались, а потрапляли до маминої бібліотеки, ховались там. <…> “Собор”, пам’ятаю, був у мене, я читав тихесенько вже тоді, вже більш дорослішим».

Завдяки сімейній бібліотеці Богдан Стефура багато читав і добре володів українською, російською та польською мовами. У школі та вдома всі розмовляли українською, але російську хлопець добре знав через велику кількість росіян, яких радянська влада переселяла до Судової Вишні на керівні посади в місті. «І одна з вчительок (не буду її називати) читає прізвище, знайомиться з учнями на початку 5-го класу і читає: “Стефура”. Я встаю. “Ох, ненавиджу це прізвище, ох погане в тебе прізвище, дитино”... Це я потім зрозумів, що вона з тих приїжджих, її чоловік був міліціонером, “ястребком” тим, які боролися, до речі, з братами мого батька». 

Про заборонену літературу юний Богдан Стефура знав, але згадував, що ніхто про неї спеціально не говорив. Дитинство пройшло серед книг, вуличних ігор, сімейних свят та походів у кінотеатр, де працював батько. Діти могли колядувати, а дорослі — ходити до церкви. Все це, на думку пана Богдана, дозволялось за негласними домовленостями між місцевою владою та мешканцями міста, які намагалися зберегти своє, українське. «Фактично ми собі просто тихенько шептали, тихенько боролися, тобто явної боротьби не було просто. Дома всі знали... Дітям багато чого не говорили, тобто не вчили їх точно бути борцем. Просто дітям давали бути дітьми, ну тобто було звичайне дитинство. Просто були моменти, коли були якісь незрозумілі речі і їм на дитячій мові пробували це пояснити. І не більше».

«Ця музика зі мною від школи йшла все життя, і аж дотепер»

Ще у старших класах Богдан Стефура захоплювався музикою, опановував гру на гітарі й навіть заснував і керував власним ансамблем, який здобув шалену популярність серед учнів. Це захоплення він приніс і в студентське середовище: навчаючись на факультеті електроніки Львівського політехнічного інституту, пан Богдан брав активну участь у студентській самодіяльності й знову заснував ансамбль. Десь у ці ж роки набирав популярності білоруський ансамбль «Пісняри», який став для молодого Богдана Стефури взірцем гарної, професійної музики. Платівки «Піснярів» активно розкуповували, а пісні переписували та «знімали» (наслідували) інші музиканти. «Я в принципі дуже любив, і дотепер це моє хобі, моя любов — сучасні обробки народних пісень або гарні пісні композиторів, в тому числі й українських. І особливою лінією в нашій творчості були на той час пісні білоруського ансамблю “Пісняри”… На цей час “Пісняри” — це був дуже високий рівень, і фактично це показали їхні тодішні гастролі в Америці. Ми, звичайно, їх дуже наслідували… Було і багато авторських пісень…і вже тоді був Володимир Івасюк. Це фактично бомба. Це великий якісний скачок. Це так, як “Пісняри” в Білорусі, і так, як “Бітли” в Англії».

П’ятий курс Богдан Стефура закінчив у 1979 році у Львівському науково-дослідному фізико-механічному інституті, куди його перевели як «перспективного студента» на спеціальність «інженер-конструктор космічної техніки». Ці роки позначилися активним розквітом космічної галузі, в якій Радянський Союз тоді був передовою державою. Перед молодим спеціалістом відкривалися великі перспективи. Але після закінчення інституту пан Богдан пропрацював рік інженером в космічному відділі й зрозумів, що хоче поєднати своє життя не з космосом, а з музикою.

Коли горить «Ватра»

Нова епоха в житті Богдана Стефури розпочалась, коли керівник тоді ще маловідомого ансамблю «Ватра» Ігор Білозір запросив його на роботу в ансамбль звукорежисером. На той час пан Богдан захоплювався сучасною обробкою народних пісень і віддавав перевагу творчості українських композиторів. Тож митці об’єднали зусилля, і з маловідомого ансамблю, на який приходило пів залу, на початку 1980-х років «Ватра» перетворилась на ансамбль, який став одним з найпопулярніших ВІА на заході країни, граючи по декілька концертів за один день. «Це був десь 1981–1982 рік, коли на новорічні і різдвяні свята у філармонії 14 днів підряд по три концерти в день, а деколи і четвертий додатковий о дев’ятій вечора. Всі зали заповнені. Оце вже було, що ходили на свою музику. Бо там було так поміж рядків, ніби вона і новорічна пісня, а вона ж і різдвяна». 

За спогадами Богдана Стефури саме в цей період потроху почали повертатися традиції колядування на широкий загал, а дехто навіть одягав вишиванки. Ставало вільніше дихати. Поміж комсомольських пісень частіше з’являлись патріотичні українські. І в цьому плані Ігор Білозір був для пана Богдана взірцем, бо не боявся просувати національні ідеї. Звісно, цензура відслідковувала деякі моменти, але вже в ті роки вона все більше ставала помірною. 

Після «Ватри» Богдан Стефура деякий час співпрацював як звукорежисер з рок-колективом «Жайвір» (м. Рівне), а в кінці 1980-х років вперше виїхав за кордон у складі самодіяльного львівського джаз-ансамблю «Медікус» на музичний фестиваль в Іспанії. На той час Міністерство культури Радянського Союзу мало розпорядження знаходити самодіяльні ансамблі, які їздили б різними закордонними фестивалями, щоб представляти Радянський Союз. Того разу, окрім гурту «Медікус», від Радянського Союзу виїхали танцювальний колектив з Коломиї, цирковий ансамбль з Грузії та народний колектив з Литви. «Як завжди на фестивалі, є парад всіх учасників фестивалю, в своїх костюмах національних. Всі йшли одною коробкою ніби, але це багатонаціональна делегація Радянського Союзу. І хлопці з Коломиї мали свій синьо-жовтий прапор. 1988 рік. Спереду іде делегація з радянським прапором червоним, а ми ідем тихенько з синьо-жовтим прапором ззаду». Ця подія відкрила для Богдана Стефури шлях за кордон, і після цього він неодноразово подорожував до інших країн у складі делегації Радянського Союзу.

Вибух «Червоної рути»

Пан Богдан згадує кінець 1980-х років як ковток свіжого повітря в українському культурному середовищі. Радянська влада ставала дедалі лояльнішою до української культури, а дух спротиву вже висів у повітрі. Тож 1989 року в житті Богдана Стефури знову відкривається нова епоха: розпочинається підготовка до щойно заснованого фестивалю «Червона рута». Пан Богдан був обраний звукорежисером в команду першого фестивалю, який відбувався в Чернівцях. Цікавим є той факт, що багато дрібних проблем фестивалю вирішував тоді Центральний комітет Комсомолу, що, знову ж таки, свідчить про тодішню лояльність радянської влади до тогочасного українського культурного середовища. Організатори фестивалю «Червона рута» мріяли дати можливість вибухнути українській музиці, і це їм дійсно вдалося. «Музика була страшенно багатогранна. Вона десь там існувала: то, чим я займався до того, чим “Ватра” займалась до того (но “Ватра” — то ніби професійний колектив), але багато самодіяльності було, яка десь там була по якихось малесеньких клубиках, десь щось там грала, виступала, а тут є можливість виступити на фестивалі і позмагатися… Тоді на першому фестивалі вибухнули Василь Жданкін покійний, Віктор Морозов, Брати Гадюкіни…».

Фестиваль «Червона рута» дав зрозуміти українцям, що у них є своя україномовна музика, що вона існує і вона є професійною. До того ж ця подія дала поштовх багатьом виконавцям: почались гастролі Україною і за кордон, трансляції на телебаченні та радіо.

Епоха 90-х

На початку 90-х років Богдан Стефура разом з дружиною виїхав до Америки. Там він зустрів перший День незалежності України. Із сумом згадує, що інформації про ці доленосні для України події в місцевих ЗМІ майже не було. 

В Америці працював близько двох років, але ніколи не мріяв про те, щоб залишитися за кордоном. Він дуже швидко повернувся до України, де в 1992 році народилася його донька. Завдяки роботі в Америці зміг привезти до Львова необхідне обладнання для створення власної музичної студії «Мелос» при львівському телебаченні, яка стала однією з перших львівських студій звукозапису.

«Одне діло — просто робити студію і молотити там якісь записи, робити гроші, як я кажу. Але в нас була інша традиція… робити середовище, де народжуються нові зірки. Тобто просто давати їм можливість записуватися. Це що великі студії роблять, маючи гроші. Продюсерство. Таке негласне продюсерство, де не було грошей. Де все робилося так, благочинно. І тому в мене через мою студію пройшли виконавці, які завдяки студії стали відомими». 

Перша половина 90-х років позначилася шаленим сплеском популярності української музики. Цьому сприяла і популярність «Червоної рути», і активна популяризація української народної музики на телебаченні та радіо, і поява недержавних телеканалів (тодішні «Інтер», «1+1»), які підтримували українську культуру. Український слухач отримував велику добірку різноманітних виконавців на будь-який смак. Але цього було недостатньо, щоб тримати цю хвилю. Із сумом пан Богдан згадує, що через деякий час ця хвиля зменшилась. З різних причин: через консерватизм музичних редакторів, через формат суспільного телебачення, де культурі віддавалося мало місця, через відсутність на той час спеціалізованого «культурного» телеканалу, через відсутність на радіо музикознавців.

Новітня історія

З пошаною згадує пан Богдан співпрацю з львівським гуртом «Піккардійська Терція», в якому працював звукорежисером. Саме завдяки співпраці з гуртом Богдан Стефура отримав нагороду заслуженого діяча культури України. А пісня «Плине кача» стала своєрідним гімном Майдану і виконувалась навіть у травні 2014 року на одній зі сцен Донецька в той момент, коли вулицями вже ходили «зелені чоловічки» (російські окупаційні війська без розпізнавальних знаків під час російського вторгнення в Україну 2014 року). «Наприклад, у часи Майдану… В найвідповідальніші моменти ми були ніби як живий гімн, співався тоді, коли були якісь важливі речі. Всі віхи важливі, що відбувалися на Майдані, — ми були завжди там. З одного боку, були довгі концерти, коли співається для публіки, а інше — коли треба просто заспівати гімн: проїхати зі Львова десять годин, для того щоб заспівати гімн, і потім десять годин додому їхати. Але це був цей момент, коли вони там мали бути». 

Повномасштабна війна 2022 року застала пана Богдана у Львові. Його син служить у Збройних силах України. А сам він ні на день не покидає роботи і каже, що з першого дня війни телебачення — це його пост, на якому він несе свою службу.

«А син мій, до речі, йому 42 роки, Назар, мав бронь [від мобілізації], має двох дітей, родину. Коли сталася війна, підходить до мене і говорить: “Тато, я йду добровольцем”. Я говорю: “То ти сам вирішив?” Бо я знаю, він вихований моєю мамою, бабцею, що ти бандерівець. “То ти сам вирішив чи ти з дружиною своєю, з Ірою, радився?” Він каже: “Радився”. Дзвоню до Іри, невістки, питаюсь: “Радились?”. Каже: “Так, ми радились. Ми вирішили, що він йде в армію”. До того він не служив. І він пішов в армію. І зараз він дуже близько до росіян воює».

До сьогодні Богдан Петрович Стефура продовжує працювати на власній студії при львівському телебаченні, а паралельно допомагає організовувати обласний фестиваль «Червона рута» та є одним з членів обласного журі фестивалю. Саме зараз, на його думку, після повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну, коли вже остаточно на радіо і телебаченні почали обмежувати російськомовний матеріал, коли музичні редактори нарешті змінили свою думку щодо україномовного матеріалу, нарешті почалася нова хвиля професійних українських виконавців.