Микола Ставничий Mykola Stawnychy

Брат мій живе в Івано-Франківську. То він мене вчив пластувати. На городі ставили шатро і варили якусь там зупку чи ще щось – я вже не пригадую, бо я був ще цілком малий. Під час війни (за німецької окупації) створилися так звані Виховні Спільноти Української Молоді. І я до них належав. Ми ходили на вправи… То не було таке цілком як нормальний Пласт. Не було часу на таборування… Я був – о, перепрошую! – я був на одному таборі, в Пасічній. В Пасічній відбувалися табори в приміщеннях колишнього – по-польськи то називалося przysposobienie wojskowe. Це було для польських вояків, і там були бараки. Бараки на такому підвищенні, тоді був такий якби парканчик, отакий во зависокий (показує), а тоді був дах. Між дахом і парканчиком було от стільки місця. Як я там мерз! Бо я мав два дрантливенькі коци, а там було страшно зимно. Але я там відбув два тижні табору…

Я народився в Коломиї. Мій батько був адвокатом в Коломиї і диригентом хору «Боян». Дідо мій теж був адвокатом в Коломиї – це Андрій Чайковський. Я народився 27 року – 1927. Дитинство я провів у Коломиї. Тоді прийшла війна, а тоді прийшли більшовики, а за ними прийшли німці, а тоді знов наступали більшовики. А оскільки батько мій був громадським діячем і зокрема активний тоді, як в Коломиї була мадярська окупація (в Коломиї була майже самостійна Україна, бо мадяри досить коректно поводилися з цивільним населенням і з цивільною управою, так що батько був тоді активний)… В кожнім разі, треба було виїздити, як приходили большевики. Ми виїхали до Відня, доїхали до Відня, там перебули майже рік, а тоді, як мобілізувалася знов большевицька навала, то ми переїхали далі на захід.

Для мене тепер в Америці поліцист – то є такий чоловік, якому я плачу, то є раз. А друге: як мені щось потрібно – щось довідатися, наприклад, то я звертаюся до того поліцая і питаю його, чи він мені може показати, де є така вулиця, чи сказати щось. Дуже довго – я вже був в Америці – я мав неприємне почуття, як я стрічався з поліцаєм. Бо перше був польський поліцай, який був ворог. Потім був большевицкий поліцай, потім був німецький поліцай. І кожен з них був моїм ворогом. І я абсолютно не хочу від них нічого, мати жадної помочи, мати справу.

В Баварії, так на південь від Авґсбурґу, було декілька сіл, які німецька влада призначила для родин дивізійників. Але там збиралося все українство, так скажу, яке відступало з большевицькою навалою. А тоді прийшов кінець війни. І американці зачали збирати тих так званих «переміщених осіб» - displaced persons - в табори. Була ще така проблема, що москалі (СССР) хотіли дістати своїх горожан. А ми, ті, що були з Галичини, були польськими горожанами, так що вони до нас не мали… Не мали доступу, що так скажу. І ми зачали збиратися в тих таборах. Американці почали створювати ті табори, і створили біля Дахау – біля Мюнхену, в місцевості Дахау (там був концентраційний табор — то одна справа, але там була теж фабрика BMW). Там був великий табор для робітників тієї фабрики. Очевидно, фабрика не працювала. То були прості бараки, двоповерхові, дерев’яні, і там американці почали збирати тих «переміщених осіб». Це було в місцевості, що називалася Карльсфельд. Ми його називаємо «Карлове поле». В тому Кальсфельді створилася українська республіка. Там зібралося – не знаю, сьогодні не пригадую, - але так яких 7-9 тис. людей, самих українців. Створилася відразу управа того табору, створилися школи: там була нормальна школа (як то є – «нормальна»? Від 1 до 6 класу. Бо казали «ненормальна школа»). А пізніше гімназія, учительський семінар, торговельна школа. І всякого рода товариства. І, очевидно, як прийшла молодь, то колишні пластуни відразу заснували Пласт. Промотором там Пласту був Петро «Пік» П’ясецький.