Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Ярина Скуратівська Yaryna Skyrativska (* 1973)

• народилась 12 листопада 1973 року в Києві

• 1980–1990 — навчалась у київських середніх школах №168, №117 (тепер гімназія №117 імені Лесі Українки з поглибленим вивченням іноземних мов)

• 1990 — учасниця Революції на граніті

• 1990–1995 — навчалась на факультеті філології у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

• під час навчання працювала в інформаційних агенціях УНІАР, «МІАУ-Культ» та інформаційній службі Народного Руху України

• 1995 року вступила на кафедру теорії літератури до аспірантури Інституту літератури Національної академії наук України, але дисертацію не захистила

• з 1996 року — радіожурналістка, авторка та ведуча програм на «Українському радіо»

• 2004 — учасниця Помаранчевої революції

• 2013–2014 — учасниця Революції гідності

Ярина Скуратівська — знана українська культурна радіожурналістка та громадська активістка. Вихована в українських традиціях, вона з ранньої юності була учасницею проукраїнських рухів спротиву не тільки на вулицях рідного Києва, а й на державному радіо, де працює близько 30 років. «Мені здавалося, що тут, на радіо, є величезний потенціал для змін. І мені завжди хотілось, щоб тут було багато свободи».

Дитинство. Західне радіо

Ярина Василівна Скуратівська народилась 12 листопада 1973 року в Києві в сім’ї українського письменника та етнографа Василя Тимофійовича Скуратівського, рід якого походить з Полісся. «Село Скурати, родове село, де частина була шляхтичів, а частина посполитих… В мого діда там була земля, про неї ще говорили “Тимошеве болото”, він володів нею до радянського періоду». Мама пані Ярини, фахова економістка, допомагала чоловікові у його письменницькій діяльності.

Як пригадує пані Ярина, вона змалечку розуміла невідповідність радянської дійсності образу країни, що змальовує пропаганда. Однією з причин стала традиція старших членів сім’ї щовечора слухати передачі західних радіостанцій. «Цей звук доносився до мене в кімнату. Я постійно його чула… десь о дев’ятій чи десятій годині (чи об одинадцятій), коли, як казав батько, краще звучить, менше глушать». 

Коли доньці виповнилось десять років, Василь Тимофійович запросив її до особливої розмови. «Одного дня батько покликав на кухню і сказав: “Ярин, тепер я з тобою хочу поговорити, серйозно поговорити і розказати тобі, що саме не так з того, що ти знаєш, і чому ти повинна про це мовчати”». Вона почувалась при цьому дуже дорослою і припускає, що батько був змушений говорити з нею, «тому що у нього були постійні проблеми на роботі, з КГБ і так далі. Він мав себе убезпечити і пояснити».

Навчання. «Не було серед них майбутніх революціонерів»

Шкільні роки пані Ярини пройшли у трьох київських школах, першу з яких, середню школу №168, називає звичайною оболонською школою, єдиною особливістю якої була організація навчання у три зміни. Значно яскравішими є спогади про київську середню школу №117 (тепер гімназія №117 імені Лесі Українки з поглибленим вивченням іноземних мов). «Це була школа, в якій навчалися діти інтелігентів і літературної номенклатури. І дуже відчувалася різниця між різними кастами — письменників і цими дітьми… Як правило, це діти, які переходили на російську мову майже одразу або приходили російськомовними… І були такі традиційні, прорадянські. Не було серед них майбутніх революціонерів».

Проте революційних настроїв не бракувало самій Ярині Скуратівській. Вона була учасницею гуртка активістів і разом з дочкою В’ячеслава Брюховецького (літературознавець, почесний президент Національного університету «Києво-Могилянська академія») потай в шкільному кабінеті замінила портрет Леніна на портрет Тараса Шевченка. Попри погрози виключення дівчатам вдалось досягти компромісу з адміністрацією школи. «Це був перший компроміс в моєму житті, — усміхається пані Ярина. — Повісили Леніна біля входу... Дверима хтось грюкнув, Ленін впав, і на тому все і закінчилося. А Шевченко висів ще довго».  

Останні роки шкільного навчання збіглись з останніми роками існування Радянського Союзу і «безконечним процесом протестів». Пані Ярина пригадує тогочасні листівки та книжки: «Здається, це були прибалтійські видання… звідтам привозили значки якісь, прапори… брошури, від Грушевського починаючи. Вони були у дешевих обкладинках і з такими купюрами… Там з Грушевського могло бути 20 сторінок». 

Пані Ярина називає тодішні мітинги радше слуханнями, масовими університетами. «Там виступали вже відомі на той час лідери громадської думки. Вони розповідали про історію України, що де відбувалось, що нас може чекати...»

Влітку 1990 року, вступаючи на факультет філології Київського національного державного університету імені Шевченка, пані Ярина сподівалась знайти однодумців. «Але університет виявився місцем, де є наука. Виявляється, можна не тільки на мітинги ходити». Проте цим враженням не судилося панувати довго. Перший місяць навчання в університеті закінчився Революцією на граніті.

Революція перша. На граніті. «Якщо я там не буду, це буде ганьба»

У жовтні 1990 року студентство організувало акцію громадянської непокори, центром якої стало голодування близько 300 молодих людей. Серед вимог, що тоді висунули протестувальники, була відставка радянського голови Ради Міністрів УРСР, перевибори у Верховній Раді на багатопартійній основі, непідписання нового союзного договору та інше.

Про те, що на Майдані Незалежності (тоді площа Жовтневої Революції) відбувається щось надзвичайне, першокурсниця Ярина Скуратівська почула в університеті. «Я пам’ятаю, що кинула пари і прибігла в центр, сюди, на площу Жовтневої Революції. Побачила розкладачки… Я зрозуміла, що треба бути там. Бо якщо я там не буду, це буде ганьба». Просила організаторів допустити і її до голодування, але отримала відмову. На прохання активістів привела на протест однокурсників і залишилась на Майдані. Пані Ярина згадує, як носила чай голодувальникам: «Не знаю, правда чи ні, але говорили, що деякі з термосів, які приносили, або банок з водою були отруєні. Ми пробували те, що було в банках і термосах, чекали 40 хвилин. Якщо з нами все гаразд, то віддавали це голодуючим». 

До території наметового містечка приходило багато людей, які цікавились причинами протесту. Не всі розуміли мотиви протестувальників, але багато хто співчував.

Натомість у сім’ї Скуратівських настрої були дещо інші. Батьки розуміли сутність акції, проте відмовляли доньку від участі, боячись утисків. 

Революція на граніті закінчилась перемогою студентства — вимоги були виконані. Але пані Ярина згадує певне розчарування, яке відчувала сама і про яке говорили інші учасники — мета її першої революції все ще здавалась недосяжною. Якось на зборах обговорювали можливість безкровного здобуття незалежності України. «Вони казали, що незалежність добувають кров’ю. А я казала: “Ні, у нас випав такий момент, ви бачите, який суспільний рух, резонанс. І референдум. І суспільство готове. Ми можемо це зробити дуже легко”… Але тепер я розумію — незалежність не дається без крові. На жаль».  

Адміністрація університету не переслідувала студентів-революціонерів, і пані Ярина змогла продовжити навчання, під час якого встигала працювати у двох інформаційних агенціях та інформаційній службі Народного Руху України, де була відповідальна за розсилку щоденних дайджестів. 

Літературознавиця чи журналістка?

Після успішного закінчення університету пані Ярина вступила до аспірантури Інституту літератури Національної академії наук України. «Думала все своє життя присвятити дослідженню сучасної української літератури… Але на дорозі мене припинила журналістика». 

Наслідком випадкового знайомства із журналісткою «Українського радіо» і запису першого інтерв’ю на радіо «Промінь» стала пропозиція стажування. Так 1996 року почалась кар’єра радіожурналістики Ярини Скуратівської. 

Дисертацію пані Ярина так і не захистила, але завдяки її любові до сучасної української літератури та музики з’явились радіопрограми, на які вона запрошувала письменників і музикантів. Пані Ярина каже, що свідомо обрала культурологічну журналістику, а не політичну через більшу свободу вибору гостей і тем. «Мені все здавалося, що тут, на радіо, є величезний потенціал для змін. І мені завжди хотілось, щоб тут було багато свободи і багато сучасного дихання. Щоб тут були якісь революційні, вічно неспокійні історії». 

Революція друга. Помаранчева. «Від звільнень і неприємностей мене оберігала перемога революції»

До революції 2004 року Ярина Скуратівська долучилась не тільки як звичайна учасниця. За її словами, громадська активність і професія були тісно пов’язані. Колеги з державної телерадіокомпанії теж виходили на Майдан. І коли стало зрозуміло, що Майдан перемагає, активне журналістське середовище вирішило публічно заявити про відмову від темників та самоочищення. «Ми невеликою ініціативною групою прийшли до найвищого керівництва “Українського радіо” <…> і сказали, що не будемо виконувати вказівки, темники. Якщо не виконаєте наші вимоги, то ми перестанемо випускати в ефір будь-яку продукцію. На що керівник помахав головою, сказав: “Ну, ми подумаєм”». 

Заяву тоді оприлюднили на Майдані, керівництво зволікало, «але Майдан переміг і, відповідно, всі ці темники і така от манера роботи з журналістами зникла». 

Революція третя. Гідності. «Майдан вражає звуками»

Свою участь у подіях 2013–2014 років пані Ярина називає ситуативною: «Якщо треба було, цеглу носила, лід рубала, щось складала, бутерброди готувала, воду носила. Так, як всі... Просто стояти на Майдані не виходило… лупали бруківку, палили вогні. А як інакше?»

Професійна діяльність Ярини Скуратівської на державному радіо, попри вимоги керівництва ігнорувати протести просто під вікнами, теж стосувалась Майдану: «Ми вперто вели програми про Майдан, ми говорили про Майдан <…> що люди виходять на Майдани, люди є… Тому що коли тебе не чують, це страшніше».

Найяскравішими враженнями від третьої революції для пані Ярини стала горизонтальна самоорганізація Майдану та його звуки. Перший ранок після силового розгону студентів здивував несподіваною тишею: «Оця “йолка” недобудована, будиночки різдвяні. І біля цих будиночків стояли люди, просто мовчки стояли… ні мегафонів не було, нічого». Ситуація швидко змінилась — вже за кілька годин Майдан зазвучав сигналами автомобілів та людськими голосами, що висловлювали незадоволення діями уряду Азарова та президента Януковича. Ще один спогад «пронизливої тиші» пов’язаний з ранком після останнього штурму Майдану. Не бажаючи «вештатись без діла», вона почала прибирати знищені пожежею речі, до неї долучились інші, і звуки повернулись.

Після перемоги Революції гідності та початку першої фази українсько-російської війни Ярина Скуратівська продовжила працювати на радіо, яке пережило перехід від державного до суспільного мовлення.

2022. Повномасштабне вторгнення

Пані Ярина не хотіла вірити в можливість повномасштабного вторгнення російських військових, але відчула невідворотність загрози «по Києву, який затихав». 

Впоратись із панікою, що охопила її після початку обстрілів міста, допомогли спогади про досвід бабусі, яка пережила окупацію під час Другої світової війни. «Я згадувала і розуміла, що таке трапляється з поколіннями. Люди живуть і виживають». 

Пані Ярина допомагала рідним та друзям у Києві, шукала ліки для жителів Чернігова, які під час наступу окупаційної армії Російської Федерації на Київ перебували в облозі.

На початку 2023 року Ярина Скуратівська живе у Києві, продовжує працювати на радіо, де готує подкасти про журналістів, які пережили 24 лютого 2022 року.