Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Іван Сірий Ivan Siryi (* 1982)

• народився 29 вересня 1982 року у селі Старий Милятин Буського району (нині — Золочівський район) Львівської області

• 1990–2000 рр. — навчався в Новомилятинській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів

• у жовтні 2000 року призваний на строкову військову службу, через зараження гепатитом С комісований у березні 2001 року

• 2003–2004 рр. — навчався в духовній семінарії редемптористів. Розчарувавшись у церкві, навчання покинув

• на початок 2000-х рр. їздив на заробітки в Росію, Польщу, Чехію, працював на будівництві

• у серпні 2010 р. вперше одружився, 1 квітня 2013 року народився син Дарій

• працював оператором на автозаправці у рідному селі

• у грудні 2013 р. вперше потрапив на Євромайдан року разом з односельцями, спершу приїжджав на великі демонстрації. Згодом лишився та жив разом із земляками у буському наметі

• був учасником протистояння 18–20 лютого 2014 року під час Революції гідності, допомагав виносити поранених на вулиці Інститутській

• у серпні 2014 року разом з добровольчим підрозділом «Дніпро-1» вирушив на Схід, перебував селища Піски на околицях Донецька. Після контузії повернувся до Львова на лікування. Офіційно до добровольчого підрозділу не належав

• 2018 року одружився вдруге, мешкає з дружиною у Львові

Іван Сірий з дитинства захоплювався історією та знав місця недалеко від його рідного села на Львівщині, де колись діяла Українська повстанська армія (УПА). Коли у листопаді 2013 року провладні силовики жорстоко розігнали мирний студентський протест, обурений несправедливістю та діями влади Іван Сірий вирушив до Києва на Майдан. У найкривавіші дні Революції гідності у лютому 2014 року він був на барикадах..

Виховання в національно-патріотичному дусі 

Іван Іванович Сірий народився 29 вересня 1982 року в селі Старий Милятин Буського району (нині — Золочівський район) Львівської області. Мав трьох старших сестер. Сім’я будувала будинок, тож півторарічного Івана відправили до бабусі Ганни та двох дядьків по батьковій лінії у село Розсохи Перемишлянського району (нині — Львівський район) Львівської області. Бабуся багато розповідала йому про Другу світову війну та повстанський рух.

Батько Івана Сірого був комуністом — обіймав посаду другого секретаря райкому партії Буського району. «Коли мій батько приїжджав до них [родини з села Розсохи] в гості, оті його родичі, — не знаю, з любов’ю чи не з любов’ю, — називали його “більшовик”». Проте у сім’ї пана Івана розмовляли тільки українською мовою, співали українські народні пісні — він чув їх змалку. З піснею пов’язане і виключення батька з партії: після того, як маленький Іван виконав перед його колегою повстанську пісню, батькова партійна кар’єра завершилася.

Любов до уроків історії та пошук повстанських криївок

Навчання у школі давалось Івану Сірому легко, однак не з усіма вчителями у нього були гарні стосунки: «З принципу вчитель російської мови поставив мені три через те, що я деякі свої висловлювання мав сміливість відстоювати». Пан Іван любив уроки історії: «Я дуже любив історію, особливо історію княжої доби, таку величну історію, справжню, українську». Він також мав гарну пам’ять і навіть сьогодні може зацитувати твори Тараса Шевченка.. Іван Сірий займався футболом, брав участь у змаганнях: «У 16 років я вже виступав за районну команду. Мені не вистачало два роки [йдеться про вікову категорію у спорті], то я собі дописав». Після уроків Іван допомагав батькам — випасав худобу.

У підлітковому віці  Іван Сірий дізнався, що після Другої світової війни та до середини 1950-х років у Новому Милятині діяло підпілля УПА. Саме тоді в селі почали з’являтися меморіали, присвячені воїнам повстанської армії. Це зацікавило місцеву молодь. Разом з однолітками Іван Сірий шукав повстанські криївки у лісах і оглядав місця боїв. «Ми знали, де були розбиті дві машини з боєприпасами. Ми викопували порох, палили <…> То було небезпечно, звичайно, тоді, але ми того не брали до уваги». Одного разу Іван з другом розкопали те, що залишилось від підірваної машини, та знайшли спресований порох, а потім підпалили ним колгоспну скирту. Батькові довелося компенсувати збитки.

2000-ні: армія, заробітки, семінарія, шлюб

У 2000 році, після завершення школи, Івана Сірого призвали на військову службу. Однак в армії він пробув усього кілька місяців — через зараження гепатитом С його комісували у березні 2001 року: «Нам там прививки [щеплення] робили, стоматологія була тоді не на найкращому рівні, нічого не стерилізувалося, і гепатит С — то був у 2000-му році майже смертний вирок». Після війська пан Іван разом з другом потрапив в кримінальну історію. Завдяки зв’язкам сестри йому вдалося уникнути звинувачень. Щоб відробити суму, яку заплатили за відкуп від слідства, пан Іван поїхав на заробітки до Сибіру, працював на будівництві. 

Протягом 2003–2004 років Іван Сірий навчався в семінарії католицького чернечого ордену редемптористів. Розчарувавшись в церкві як інституції, залишив навчання: «Я вірю в вищу силу, але не вірю в священника». Знову їздив на заробітки, але вже до Польщі та Чехії. Пан Іван вперше одружився 2010 року. Проживав у рідному селі та працював оператором на автозаправці. А 2013 року у нього народився син Дарій.

Євромайдан: коли не можна бути осторонь

Коли у листопаді 2013 року почалися студентські протести, Іван Сірий слідкував за подіями: «Ми вже знали, що щось буде, щось відбудеться, тому що далі так продовжуватися не може». Його, як і більшість українців, обурювали дії клану Януковича: «Ми мали всі можливості одного дня прокинутися в кримінальній країні». Побиття студентів на майдані Незалежності стало останньому краплею. Обурений свавіллям влади, він разом з товаришами на власних автівках вирушив до Києва. Спершу відвідували великі протести, що відбувалися щонеділі. Потім Іван Сірий залишився у наметі від Буська, біля будівлі Головпоштамту: «Ми спали на піддонах. І бували такі моменти, коли було тепло, то ти спиш, а під тобою вода тече». До Самооборони Майдану Іван Сірий не належав, однак допомагав патрулювати на барикадах. 

Протистояння 18 та 19 лютого 2014-го: «Перший водомет, який спалили, — то спалили ми»

За день до початку кривавого протистояння Іван Сірий поїхав на Львівщину — вдома захворів син. Пан Іван пообіцяв товаришам повернутись, якщо почнеться розгін Євромайдану. 18 лютого йому зателефонували: силовики атакували учасників мирної ходи. Разом із чотирма односельцями Іван Сірий вирушив на допомогу. Коли приїхав на Майдан пізно ввечері, він його не впізнав — силовики відтіснили євромайданівців до сцени. Палала «Вогнева барикада» — вогнище, яким протестувальники намагалися стримати наступ беркутівців. У вогонь кидали не лише шини, а й усе, що можна було спалити. 

Будинок профспілок, у якому розмістився координаційний центр Євромайдану, уже був у вогні. Іван Сірий переконаний, що до цієї пожежі причетні представники спецслужб, про це йому розповідали протестувальники, які зустрілися з силовиками у будівлі. Після умовного затишшя, в ніч 19 на 20 лютого протистояння поновилося з новою силою: «Тоді вже накал емоцій був надзвичайно сильним. Всі зрозуміли, що мусить бути переломний момент — або вони нас понищать там, або ми їх». Майданівці намагалися відтіснити силовиків за стелу, використовували запалювальні суміші та саморобні гранати. Їх вдалося спалити один з водометів, що стримував протестувальників, та автобус.

Пан Іван бачив, як силовики використовували саморобну вибухівку: «Коли зі сторони стели, з того боку, наблизилася група людей у формі, які закинули одну чи дві п’ятилітрових пластикових бутилки, які були набиті пінопластом і якоюсь сумішшю. <...> Воно так рвануло, що щити, ті, що тримали, попідлітали я не знаю на яку висоту — такий сильний був вибух». Проти протестувальників застосовували й газові гранати: «Мені хотілось впасти і між бруківкою шукати чистого повітря. Настільки газ стелився!». Цей газ був призначений для того, щоби натовп упав на землю, щоб люди не могли підвестися.

«Події 20 лютого були сплановані і були розіграні, як шахова партія»

Уранці 20 лютого, коли почало світати, монахині розносили їжу протестувальникам та разом роздавали «маленькі Біблії»: «Ми тоді знали, що щось буде. Не знаю звідки. Просто в повітрі було настільки напруження». Близько 9 години ранку беркутівці почали відступати, однак, як вважає пан Іван, у цьому й полягав план: «Коли відступив “Беркут”, на багатьох відео можна бачити, як сидить снайпер в чорній одежі зі сторони Жовтневого палацу і стріляє людям під ноги. Вони не вбивали людей. Вони просто стримували, до певного моменту». 

Ніхто не скомандував підійматися вгору вулицею Інститутською, «то вже просто лють і злість натовпу, які зіграли на тому, що вони почали відступати». Першого пораненого Іван Сірий разом з іншими майданівцями виніс від Жовтневого палацу одразу після початку прориву близько 9 години ранку: «Ми підбиралися під годинник, туди догори, а вони [силовики] закидували нас зверху гранатами. Я пам’ятаю, ми троє чи четверо з якимись хлопцями несемо щит. І тут якось всі розбігаються, ми лишаємося троє. Хлопчина біля мене йшов. <…> Під ноги падає граната, розривається, спалах! Мене відкидує <…>, а він падає біля мене». Пораненого занесли до Головпоштамту. Пан Іван не знав, ким був цей хлопець і чи він вижив.

Розстріли на Євромайдані не припинялися. Іван Сірий та решта майданівців повернулись на Інститутську, звідки витягали поранених. Доводилося вирішувати, кого ще можна врятувати, а кого вже ні: «Рапового я не зміг винести. Він був дуже тяжко поранений, і йому ніхто не давав шансів на життя». На щастя, йому змогли надати допомогу — Іван Раповий вижив.

Коли Іван Сірий допоміг винести пораненого Василя Галамая, хтось із медиків попросив його не повертатись на Інститутську. Він залишився в готелі «Україна». Після лютневих подій Іван Сірий кілька місяців був у лікарнях. Там він познайомився з багатьма пораненими на Інститутській. Причиною його проблем зі здоров’ям, на думку пана Івана, було отруєння газами, які силовики використовували проти мітингувальників.

«Коли мої хлопці з Майдану їхали на Донбас, я сів і поїхав разом з ними»

З початком війни на Сході Іван Сірий почав волонтерити. У серпні 2014 року він хотів вступити до добровольчого батальйону «Дніпро-1». Знав, що не пройде лікарську комісію, адже був комісований ще під час строкової служби, тому разом з товаришами, з якими був на Майдані, вирушив до селища Піски на околицях Донецька. Після контузії його вивезли у Дніпро, та у госпіталі пана Івана не прийняли — він був у складі батальйону неофіційно. Довелося їхати лікуватись до Львова. «Революція Гідності для нас не закінчилась — ми просто розворохобили оте зміїне гніздо».

Тепер, 2023 року, Іван Сірий живе у Львові.