Мирослав Сипа

Десь в кінці січня ми підійшли до гір Карпат. Почалися дуже великі снігопади. Нас зустрів сотенний 1 чоти хорунжий «Чмелик» зі стрільцями. Попереду нас мусили їхати двоє саней, щоб ми могли йти, бо сніг був майже в пояс. Надзвичайно романтично ми ввійшли в ті Карпати. Раніше я в Карпатах ніколи не був, а тут при ясному місяці, при такому снігу - а сніг ішов цілий час - між горами поблискували вогники, світилися хатинки, присипані снігом… Ми аж над ранок прийшли в наш табір. Наш табір був розташований в Карпатах, біля витоку річки Мізунки, за 1,5-2 км від вузькоколійки, в Болехівському районі.

Мої батьки були суджені першим судом в с. Погорільцях, в приміщенні Народного дому, за антибольшевицьку агітацію. Бо вибрали головою ревкому такого чоловіка, який походив, можливо, з східних областей, можливо, це був розвідник, залишений в нашому селі, який там прижився, і він любив залазити в чужі комори. Зробили збори і зарекомендували, що Івана треба вибрати головою ревкому. Проти цього багато людей запротестувало, але чомусь почули тільки моїх батька і маму, бо батько сказав: "Як можна вибирати злодія головою?" Це досить відважна репліка. Негайно був організований виїзний суд з Глинян, і батька було засуджено на 5 років, а маму на 3 за антибольшевицьку пропаганду. Однак, дякуючи Господу Богу, їх не вивезли. Ми переховувалися, не спали по ночах, вже як відступала Червона армія, ночували в саду, в лісі, але якось нас та біда минула.

Нам, учням хімічної школи, приходилось на 30 днів йти в табір Bauddienst-у, тобто, «служби батьківщині». Треба було будувати дороги, мости, виконувати важкі земельні роботи. 30 днів ми мусили відробляти. Старшими були фольксдойчери-поляки, які дуже знущалися над нами. Надзвичайно погано нас кормили, в дуже несприятливих таборах ми були. Безперечно, ми рано шикувались до молитви і вечором, але цілий день по 12 годин нам приходилось працювати: грузити землю на вагонетки і замасковувати злочини німецьких окупантів, засипати яри, де були розстріляні офіцери і солдати італійського війська, які стаціонували на Цитаделі. Звідти їх вивозили машинами арештованих. Я жив у гуртожитку на вул. Хшановської, то біля Цитаделі, ми то все бачили.

В сусідньому селі, в Станимирі, вже побудували таку арку з смеречини і вивісили червоний і синьо-жовтий прапор на зустріч, бо прийде Червона армія. А тут нагодився відділ польського війська, в якому було багато дівчат і жінок в польській уніформі. Поміщик Станимира на мотоциклі з польським майором на чолі везли той відділ в с. Станимир. Незважаючи, що радянські танки їздили за півтора кілометра, тут ще було польське військо, озброєне кулеметами. Співали пісні - я не хочу називати, які то були пісні, - вже були всі п’яні фірах, бо вже Польська пропадає. Під’їхали ближче - все село вийшло зустрічати, думали, що то вже Червона армія, а то ще польське військо. Правда, один тільки вистріл був, але поміщик заборонив розстрілювати натовп людей. Натовп скоро повтікав по домах. Не рухали вони тих прапорів... Поміщик порізав свиней, волів, і вони там відсвяткували закінчення своєї Польщі і поїхали по лісах десь - розтворилися. Через наше село з Перемишлян почала їхати Червона армія і, безперечно, дуже нам було цікаво. Діти виносили квіти червоноармійцям, хоча тут не було танків, а були бронетранспортери, були червоноармійці, які йшли босі - в середині колони два рядочки...