Зеновія Шульга Zenoviia Shulha

* 1952

  • «І тут приходить Стефа Шабатура, яка мислить категоріями, поняттями під впливом тих мистецьких шкіл, які вже готували тут у Львові. Зокрема, школа Карла Звіринського. І хочу сказати… Мало того, знову вернуся до Глинян... 1959 рік, до Глинян.... Це було місто, колись було давніше повітове місто, а тепер це був Глинянський район. І був суд. І в суді працює Іван Кандиба і приходить Левко Лук'яненко. І саме в Глинянах зароджена ідея Української Гельсінської групи. Моя мама розказувала, каже: “Як ми всі Глинянах дивувалися”. (Знаєте, всіх людей зі сходу називали “москалями”.) “Ти подивися такий москаль! Він ходить в вишитій сорочці синьо-жовтими нитками”. І саме Стефанія Шабатура була учасницею Української Гельсінської групи. Саме вона 1968 року в Глинянах виткала свого Олексу Довбуша, за яку прийняли в Спілку [художників]. Але вона ж була і авторкою двох гобеленів, за які сіла в тюрму. Це є “Леся Українка” та “Кассандра” — 1971 року до ювілею виткала ці дві роботи, за які просто 12 січня 1972 року Стефа Шабатура, Леся Крип’якевич, Наталка Паук, Чорновіл, Калинці — шмон в один день. Не будь-коли, а 12 січня між Різдвом і Йорданом, коли всі в хаті, коли... розумієте? Ясно, що Стефа Шабатура сіла. То я маю гордість ту, що вже змалечку була заражена тою любов’ю до мистецтва і великою відповідальністю, те, що я буду робити у своєму житті. Бо мистецтво — це величезна зброя. Воно не може бути просто так собі».

  • «Але цікава історія самої тої хати. Знаєте, боївка в Глинянах була дуже сильна. Під орудою, по-моєму, Семківа, Семків керував цією боївкою. Є книжка в Гниди [Петра] написана, треба буде точніше подивитися. І знаєте, боротьба була дуже така жертовна. І коли була облава, з Перегноєва така Галина [помилка в імені, її звали Марія] Галятовська-Повх — то була колєжанка моєї свекрухи, вони втікали, ховалися, і ховалися в тій хаті, де я зараз живу. Там були такі сутики і стояли скрині, і вони в ті скрині сховалися, і їх там не найшли. В тій моїй хаті, де я тепер живу. Але моя свекруха, знаєте, коли вже війна в [19]47 році, вона... Злапали... Вона пішла до Львова, вчилася в медучилищі. І тут, до речі, побачила, там були два, в боївці було два: Чайка і Явір. І цей Явір — це був сексот, який фактично забив Чайку. А вона була в тій боївці, моя свекруха. І, звичайно, злапали і її. Злапали і везуть до Золочева. А знаєте, з Золочева вже виходу не було — це була смерть. Це була або Сибір, катівня і смерть. І вона каже, сама свекруха — Богдана Маркевич тоді вона ще була, потім вона за чоловіком була Шульга, — каже, я не знаю, що в мене так... Стала бити... Вони їхали в грузовику, і стала бити по кабіні: “Я хочу в туалет!”, і так істерично верещати. Вони стали: “Що, що?!”. І вона пішла в стайню, а за нею хлопець-доглядач. Вона каже: “Що, дивитися будеш?!”. Він каже: “Ну, ладно, іді-іді!”. А вона знала, що там... знаєте, свиням дірка є, коли вигортають з-підсвиней знадвору, і вона через ту дірку вилізла. Дивиться, а на подвір’ї сидить сторічна баба, ну може 90-річна. Вона: “Дядино, дядино, за мною чекісти!”. Вона каже: “Сідай!”. Вона сіла, та взяла спідницями її накрила, так, ніби сидить на табуретці. І всьо — втікла. Втікла — нема! Тоді приходить такий Сивоконь, чекіст, до родини і каже так: “Якщо ви її віддасте — не поїдете в Сибіри. Ну, а як не віддасте — завтра їдете всі в Сибіри! І порадилися... “Але, як ви віддасте — ми їй нічого не зробимо”. Слухайте, не одну жменю золота і не одну свиню тому Сивоконю дали, але не поїхали. І свекруха лишилася. Вийшла заміж, у [19]50 році народився мій чоловік».

  • «Але мамина двоюрідна сестра теж з Дичків. Знаєте, люди були дуже патріотично вишколені в “Просвіті”. Скажімо, в Глинянах діяла організація “Сокіл-Батько”, закладена Іваном Боберським. Василь Цьонь опікувався цією організацією — “Соколом-Батьком”. Знаєте, коли був в [19]14 році шевченківський здвиг, коли вони купили тут за народні гроші у Львові шматок землі для українського стадіону, де були вправи фізичні. На жаль, це було 22 червня. Але здвиг цей відбувся. І мамина двоюрідна сестра, тобто дідового рідного брата донька — Надія Дичок, вона зустрічалася з хлопцем Ярославом Грицай. А вони всі ж були упівці, ті хлопці. І вже в [19]47 році, знаєте, виловлюють. І каже, розказувала мені тітка Надія, він їде ще з одним хлопцем, доїхав до Полтви і лісом-лісом йдут. Чують, що за ними йдут чекісти. Він замість піти додому <…> пішов до тої Наді, до маминої двоюрідної сестри. Чому? Бо там була хата і стайня. А між хатою і стайнею — 40 сантиметрів сутики, була вибита діра. Можна було в ті сутики зайти і образом завішати. І вона каже: “Вони там скочили в ту… Циць! Я образ завішала. А вони давай мене мучити”. На стіл, кувалдою по п'ятах, голки під нігті: — Здєсь єсть бандіти! — Нема нікого! Вона кричить несамовито, а вони стоять там, вони нічого не можуть зробити. І кажуть тоді: — Ти сволачь бандеровская! Становісь на колєнкі у іконкі і клянісь, што іх здєсь нєт. І вона стає на коліна і молиться, і хреститься, що їх нема. А вони стоять за образом. Ну, але... Великодні свята... Він втік, купив собі паспорт чужий, пішов до Тернополя і столярував. Але мама на Великодні свята паску спекла і їде синові завезти. Він має інше прізвище, інше ім’я… А чекісти за ними. Уявляєте, як вони… які вони мстиві? І тут же Славка, і тут же Надю взяли. Взяли Надю, взяли Славка до тюрми на Лонцького, отут». — «А вона з мамою поїхала? З його мамою?» — «Нє, вони прийшли до неї додому. І тут же Надю забрали. І вона каже: “Кинули нас, кімнатка може 10–12 квадратів, нас там коло двадцяти чоловік. А дівчата кажуть: ти через парашу можеш з хлопцями поговорити”. А вона в тюрмі зі Славком домовляється, що будуть казати на суді. То за те, що він тоді втік, всім дали по 10–15 років, йому 25, а їй 15. І як та сука здохла, той... той цілий Сталін, та нечисть — амністія. Но дальше Антрациту вони не мали права приїхати».

  • «Ну і оцей Йосип Дичок... є цікава історія родинна. Коли в 1943 році німці дуже вбивали євреїв, він... сам дід мені розповідав... Каже: “Осінь, листопад, у нас на тут городі стоїть кукурудзиння такими снопами <...>Дивлюся: тінь від одного снопа до другого. Я туди — а там єврейка, жидівка”. Він каже: “Біно, ти що тут робиш?!”. А вона каже: “Cлухай, Йосип, нас так страшно вбивають. Сховай мене!”. І він її з листопада тримав до березня на стриху. А в той час німці приходили, їли, кури брали — тобто це був великий ризик. А на кінець вона каже: “Слухай, Йосип, ну скільки ж я буду у тебе на стриху сидіти? Завези мене у Коровичі [Куровичі]”. Чому?.. Там, до речі, було гетто. Чого в Куровичі? Чи там її родина була? Бо як німці робили: спочатку брали на роботу, а потім вбивали. І дід взяв. Каже: “Завернула собі обличчя так, ніби їй зуби болять. Їде...”. А там так, знаєте, треба дев’ять кілометрів до траси, і потім поворот направо. На повороті стоїть цей... німець: — Halt! Jude! — Та не jude! То моя жінка, їй зуби болять. — Ну, то їдь… І потім ця Біна, не знаю її прізвища, написала дідові, що далі сталось. Каже, взяли її там таки схопили, кинули до пивниці. І каже: “Я чую: так Славка з Глинян співає…”. Що то була за Славка, я не можу знати. Вона бере золотий годинник, дає тому, що її пильнує, і записку. Каже: “Занеси тій, що співає!”. І та Славка ту Біну звільнила. І Біна туди-сюди, втекла в Чехію, а потім переїхала до Ізраїлю. І пише до діда: “Дякую тобі, що ти мене порятував!”. Ну, але [19]44 рік, “освобождєніє... от масла, хліба і коров”. У діда була стодола 40 метрів — широка. Площа, на якій стояла хата, стайня, комора, пивниця, стодола є до сьогодні 0,6 га, ширина цієї ділянки 40 м — тож стодола була на всю ширину. Коли прийшли совєти, то саме перше, що зробили — розібрали стодолу, залишили одну третю від цілої. Возами розвертали, кират був [устаткування для перенесення тяглової сили коней або волів до обертальних частин молотарки, січкарні тощо; кінний привод] . Що то їм та стодола заважала, не знаю. В кожній... в кожному хліві поставили телята. Бабця мала доглядати задурно, у бабциній стайні. Ну і що? І, каже, діду одної ночі взяли вибили зуби з одної сторони: “Записуй все до колгоспу!“ — “Не дам!”. На другу ніч вибили зуби з другої сторони: “Записуй все до колгоспу!” — “Не дам!”. А згодом бабця каже, що свиню зарізала і ходила носила хабар, щоб взяли до того колгоспу, бо були би вивезли на Сибіри. І вона каже, а тоді <…> стали шити дєло: “Ах ти бандеровєц! Ти вот тут євреїв убівал!”. А він каже: “Знаєте, я їх не тільки не убивав, я навіть…”. До речі, дід порятував дві. За другу не знаю нічого, але ця Біна чому цікава? Потім найгарніша курка на подвір’ї — це була Біна. Знаєте, десь той асоціативний ряд. “...Я їх навіть рятував”. — “От єслі докажеш — не поєдєш в Сибіри!” А мама каже, сиділи на валізках і вдома не ночували — по пивницях, по сусідах. Бо були з багатших. І ця Біна не тільки пише лист, що: “Так, був такий факт, що Йосип Дичок, Дичок Йосип Васильович порятував мене від смерті”, ще й прислала килимовий обрус на стіл і дві подушки. І знаєте, для нас це є такий міт, такий знак, що добро вертається. Тоді він порятував її, цей раз вона порятувала його. І родину до Сибіру не вивезли».

  • «Мій тато був дуже добрим кравцем, який обшивав фактичну всю львівську еліту. І таким чином я виросла у Львові в дуже гарному товаристві сімейному, де фактично всі любили одне другого. Знаєте, після війни ціна життя була дуже важливою. І оце “родичання”: святкування днів народження, кожної неділі обов'язково йшлося чи до парку, чи в кіно... От мій тато — він мав освіту кравецьку, але це була людина, яка кожної суботи була в театрі. Він не тільки обшивав найліпших артистів театру імені Марії Заньковецької. Разом з тим я пригадую вдома змалечку: прийшла мама з татом з театру і розповідають: “Ти знаєш, Кадирова [Лариса] сьогодні не дуже добре грала, а от Максименко [Володимир]!”. І це було... Крім того, була дуже фонотека велика в хаті. Це були записи опер, це були записи оперет, це були записи українських пісень, яких було не так багато. І я фактично виросла при співі самого Івана Козловського. Я пригадую до сьогодні: ввечері, коли ми... батьки там десь пішли, чи щось, я вмикала собі програвач і обов’язково мусили бути сутінки. І я собі уявляла ту Маріцу [героїня оперети “Графиня Маріца” Імре Кальмана]. Тобто я її не бачила, але десь візуально все було дуже видно».

  • Celé nahrávky
  • 1

    Lviv, 24.11.2022

    (audio)
    délka: 02:32:33
    nahrávka pořízena v rámci projektu Voices of Ukraine
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

Мистецтво — це дуже потужна зброя, яка тримає

Зеновія Шульга нагороджена Обласною премією ім. Зеновія Флінти, 2021 р.
Зеновія Шульга нагороджена Обласною премією ім. Зеновія Флінти, 2021 р.
zdroj: Архів свідка

Зеновія Шульга (з дому Галан) — українська мисткиня у сфері художнього текстилю, етнографиня, професорка Львівської національної академії мистецтв. Народилася 23 січня 1952 року у старовинному містечку Глиняни Львівської області. Уже під час навчання у художній школі м. Львова при Спілці художників їй пощастило познайомитися з творчістю провідних представників опального в СРСР українського та світового авангарду. У 1974 році успішно закінчила Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва (нині — Львівська національна академія мистецтв), на рідну кафедру художнього текстилю якого вона прийшла працювати ще 1981 року. Після закінчення вишу п‘ять років працювала на Глинянській фабриці художніх виробів «Перемога», досконало оволодівши всіма нюансами технології художнього ткацтва. Стала ініціаторкою та рушієм відродження традицій глинянського килимарства, ідейною натхненницею міжнародних пленерів художнього текстилю. З технологією довоєнного глинянського килимарства познайомилася не лише як дослідниця, але також завдяки тому, що старші родички особисто передали їй секрети ремесла. Як мистецтвознавиця повернула в історію довоєнного глинянського килимарства імена всесвітньовідомих митців. Відома також як авторка тканого одягу в етностилі та дослідниця народного костюму. Її авторству належать гобелени, килими і ліжники, які зберігаються в музеях і в Україні, і за кордоном. За етнографічні костюми для колективу Державного заслуженого академічного народного хору імені Г. Верьовки у 1986 році висувалась на здобуття Національної премії ім. Т. Шевченка. Авторка багатьох мистецьких, дослідницьких та освітніх проєктів, низки низки мистецтвознавчих досліджень, каталогів та монографій. Голова секції художнього текстилю. Національної спілки художників України. Мати чотирьох дочок.